20 000 льє під водою - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль - Страница 62

З костистих риб Консель помітив триметрового чорнуватого мечоноса з гострою шпагою на верхній щелепі; пістряву рибу, знану за Арістотеля під назвою морського дракона; колючки в неї на спині тверді й гострі, а що вони вкриті отруйною слиззю, то їх уколи болючі й небезпечні; корифену із брунатною спиною в голубих смугах, облямованих золотом; чудових дорад; місяць-рибу, схожу на срібний диск, з прекрасним блакитним полиском; в сонячному сяйві ці риби ряхтіли срібними цятками; нарешті, рибу-шаблю, вісім метрів завдовжки, із жовтавими грудними й спинними плавцями, з шестифутовим хвостом на взірець півмісяця; це завзята тварина, скорше травоїдна, ніж рибоїдна.

Одначе я, спостерігаючи риб, водночас оглядав і безмежні обшири Атлантиди. Інколи примхлива нерівність морського дна змушувала наше судно уповільнювати швидкість і плисти зі спритністю кита вузькими проходами поміж горбів. А що цей лабіринт часто ставав непрохідний, то «Наутілус», ніби аеростат, зносився догори і, проминувши перешкоди, знову линув за кілька метрів над морським дном. Захопливе, чудесне плавання, подібне до лету на повітряній кулі, з тією різницею, що «Наутілус» підкорявся руці керманича.

Близько четвертої години пополудні дно, вкрите грубим шаром намулу мішма зі скам'янілим гіллям дерев, змінилося на кам'янисте. Я подумав, що безмежну рівнину заступить гориста місцина; воно й не дивно: коли «Наутілус» круто повертав убік, я помітив, що обрій з півдня перегороджений високим гірським пасмом, яке, здавалося, закривало нам дальший шлях. Верховини його, очевидно, здіймалися над поверхнею океану. Можливо, ці підводні мури були основою материка чи острова, — скажім, одного з островів Зеленого Мису або Канарських. Координатів не позначено на карті,— може, й навмисне, — і я аж ніяк не міг зорієнтуватися. В кожному разі, мені здалося, що цей підводний мур — окраєць Атлантиди, якої нам випало побачити лише невеличку частину.

Настала ніч. Консель повернувся до себе в каюту, і я залишився в салоні сам-один.

«Наутілус» поплив повільніше і, маневруючи над безладними масивами вулканічного громаддя, що вкривало морське дно, то опускався, то знову грайливо ринув догори. Тоді мені було видно крізь прозорі води п'ять-шість зодіакальних зірок, що мерехтіли в Оріоновому хвості.

Я довго б іще сидів перед кришталевою шибою та милувався на красу моря і неба, аж раптом віконниці зачинилися. «Наутілус» підходив до високої прямовисної скелі. Я не уявляв собі, як він подолає оту гранітну заслону. Тепер я вже не міг нічого побачити крізь вікно і пішов до своєї каюти. «Наутілус» стояв на місці. Я заснув з наміром за кілька годин устати.

Та коли другого дня вийшов я в салон, була вже восьма година. Я глянув на манометра. Виявляється, «Наутілус» плив на поверхні. На палубі лунали кроки. Але хвилі зовсім не хитали судна.

Я попрямував до люка. Він був одчинений. Я виглянув на палубу. Замість денного світла, що його сподівався побачити, мене обступала густа темрява. Де ми? Може, я помилився? Невже й досі ніч? Ні! Не видно ані єдиної зірки. Та й вночі не буває такої безпросвітної тьми.

Я не знав, що й подумати, аж несподівано почувся голос:

— Це ви, пане професоре?

— А-а! Капітан Немо, — мовив я, — де ми?

— Під землею, пане професоре.

— Під землею? — крикнув я. — Але ж «Наутілус» пливе?

— Він плаває скрізь.

— Нічого не тямлю.

— Заждіть хвилинку, ввімкнуть прожектора — і ви все зрозумієте.

Я вийшов на палубу і став очікувати. Було так темно, що я не

бачив навіть капітана Немо. Проте, глянувши вгору, помітив над самою головою пасмо блідого світла, чи, скорше, його тьмавий відблиск, що пробивався крізь круглий отвір. В цю мить увімкнули прожектора, і його сяйво поглинуло ту кволу смужечку.

Я зажмурив на мить очі, засліплений світлом. Згодом, призвичаївшись, оглянувся довкола. «Наутілус» стояв. Він звільна похитувався при високому березі, подібному до набережної. Море обернулося на озеро, затиснене звідусіль мурами. В діаметрі воно сягало двох миль, — отже, шести миль в обводі. А що озеро, безперечно, десь на глибині сполучалося з океаном, той рівень води, як показував манометр, був однаковий і в озері, і в океані. Високі гранітні стіни, похило замикаючись на висоті п'ятсот — шістсот метрів, височіли над озером, неначе величезна перекинута лійка. Крізь її круглий отвір і пробивалося бліде денне світло.

Перше ніж уважно обстежити величезну печеру і встановити, чи це витвір людських рук, а чи природи, я підійшов до капітана Немо.

— Де ми? — запитався я.

— У надрах згаслого вулкана, — відповів капітан, — що його після якогось тектонічного струсу залило море. Поки ви, пане професоре, спали, «Наутілус» проник до цієї лагуни природним каналом, що утворився на глибині десяти метрів від океанської поверхні. Це «Наутілусова» гавань, гавань певна і зручна, захована від людських очей і захищена од вітрів усіх румбів! Знайдіть мені на берегах ваших материків або островів хоча б один рейд, котрий би міг так надійно захистити судно проти несамовитих ураганів.

— Звичайно, — відповів я, — тут ви, капітане, в цілковитій безпеці. Хто може загрожувати вам у надрах вулкана? Одначе в його верховині я помітив якийсь отвір!

— Так, це кратер. Кратер, що колись вивергав лаву, сірчану пару і полум'я, а зараз подає нам чисте, свіже повітря.

— А що воно за вулканічна гора?

— Один із багатьох островів, якими всіяна вся ця частина океану. Як на моряків, це звичайнісінький риф, а для нас — величезна печера. Я трапив на неї випадково, і вона стала нам у великій пригоді.

— А не можна проникнути сюди кратером?

— Тут не може бути ходу. Якусь сотню футів від підніжжя по цій горі ще можна дряпатися, але вище похилі стіни й дужна стеля геть неприступні.

— Я бачу, капітане, природа слугує вам завше й повсюдно. На цьому озері ви недосяжні,— сюди добратися неможливо. Але навіщо вам такий сховок? «Наутілус» не потребує гавані.

— Авжеж, пане професоре. Проте він потребує електрики, щоб рухатися, батарей, щоб виробляти електрику, потребує натрію — живити батареї, вугілля — добувати натрій, а кам'яновугільних копалень — видобувати вугілля. Отож саме тут, ще за геологічних епох, море поглинуло цілі ліси, які, мінералізувавшися, обернулись на кам'яне вугілля і правлять мені за невичерпне джерело палива.

— То ваші матроси, капітане, стають тут за вуглекопів?

— Саме так. Ці копальні під водою, як Ньюкаслеві вугільні шахти. У скафандрах, із кайлом і лопатою в руках мої матроси здобувають тут вугілля, і я не потребую послуг наземних копалень. Коли я спалюю це топливо, щоб дістати натрій, дим валує з кратера, і гора тоді прибирає вигляду живого вулкана.

— І ми побачимо, як ваші матроси працюють?

— Ні. Принаймні не тепер. Мені хочеться не гаючись провадити далі нашу навколосвітню підводну мандрівку. Отже, я маю намір лише забрати запаси натрію. Тільки-но ми його повантажимо, тобто за один день, «Наутілус» вирушить далі. Якщо ви бажаєте оглянути печеру і обійти лагуну, користайтеся цією дниною, пане Аронаксе.

Я подякував капітанові та й пішов до своїх товаришів, що досі не виходили з каюти. Я запросив їх іти за мною, навіть не сказавши, де ми.

Ми вийшли на палубу. Конселеві, якого зроду нічого не дивувало, видалося цілком звичайним те, що він заснув під водою, а прокинувся під землею. А Недові одразу спало на думку — чи нема з цієї печери виходу.

По сніданкові, близько десятої години, ми зійшли на берег.

— От і знову ми на землі! — сказав Консель.

— Хіба ж це називається «на землі»? Радше сказати — не ми на землі, а земля на нас.

Поміж обніжжям гори і озером лежала смуга піщаного берега, яка в найширшому місці ледве сягала п'ятисот футів. Цією смугою можна було легко обійти все озеро. При самім підгір'ї громадились у мальовничому безладді вивергнені вулканічні брили та великі уламки пемзи. Все це каміння, викинуте колись із вулканічної утроби, вкрите блискучою плівкою, ряхтіло в сяйві прожектора. Слюдяний пил, що підіймався з-під наших ніг, мерехтів хмариною іскринок. Що ближче до скель, берег помітно вищав, і ми незабаром дійшли до прискалків, які уступами зводилися догори; ними можна було поволі підійматися серед нагромадження конгломератів, нічим не зцементованих між собою. Наші ноги ковзали по склоподібних трахітах80, які складалися з кристалів польового шпату та кварцу.