20 000 льє під водою - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль - Страница 58

Ці думки, як тисяча інших, юрмилася мені в голові. Незвична ситуація відкривала найширший простір усіляким здогадам. Мене проймала гостра тривога. Я нетерпеливився — години здавалися вічністю.

Обід, як і звикле, подали в каюту. Та мені було не до їжі. Я встав із-за столу о сьомій годині. Сто двадцять хвилин — я лічив кожну хвилину — віддаляли мене од моменту, коли муситиму піти слідом за Недом Лендом. Я хвилювався дедалі дужче. Серце калатало. Я не знаходив собі місця. Ходив по каюті, щоб заспокоїтись. Найменше лякала мене перспектива можливої загибелі; проте душа холонула на саму лише думку, що план буде розкрито перше, ніж ми покинемо судно, і що доведеться стати перед капітаном Немо, розлюченим або, ще гірше, засмученим із моєї невдячності.

Мені захотілося востаннє зазирнути до салону. Коридором пройшов я до цього музею, де провів стільки приємних і корисних годин. Я дивився на коштовності, на скарби, як дивиться людина на рідні місця, що їх покидає навіки. Я прийшов назавше розпрощатися з цими чудесами природи, з творами мистецтва, що серед них проминув якийсь шмат мого життя. Манулося ще раз поглянути на води Атлантики, та віконниці були засунені — залізна заслона відгороджувала мене від океану, якого так і не встиг я пізнати.

Я підійшов до потаємних дверей, що вели в капітанову каюту. На великий подив, двері були прочинені. Я мимохіть відійшов. Якби капітан Немо був у себе, він би мене помітив. Але в каюті — жодного шереху. Я підступив ближче. Каюта була порожня. Штовхнувши двері, я ввійшов туди. Та сама сувора обстава відлюдника. Мені впало до ока кілька офортів, що висіли по стінах, — досі я їх не помічав. Це були портрети — портрети визначних історичних осіб, котрі присвятили своє життя великій ідеї гуманізму: Костюшко, герой, що загинув за Польщу; Боцаріс — Леонід69 сучасної Греції; О'Коннель — захисник Ірландії; Вашингтон — фундатор Північно-Американського союзу; Манін — італійський патріот; Лінкольн, що поліг од кулі рабовласника; і, нарешті, мученик, який боровся за звільнення негрів од рабства і загинув на шибениці,— Джон Браун.

Що єднало душу капітана Немо з душами цих героїв? Чи не допоможе цей зв'язок відкрити таємницю його життя? Чи не захисник він уярмлених народів, визвольник поневолених рас? Чи не брав він участі в політичних і соціальних струсах останніх часів? Чи не був героєм страшної війни між Північними та Південними штатами Америки, війни скорботної й довіку незабутньої?

Зненацька годинник вибив восьму. З першим ударом усі мої мрії обірвались. Я здригнув, так наче якесь невидиме око проникло в мої думки, і метнувся з капітанової каюти.

В салоні глянув на компас. Ми й далі простували на північ. Лаг показував помірну швидкість, манометр — глибину біля шістдесяти метрів. Все сприяло здійсненню Недових планів.

Я вернув до своєї каюти. Тепло вдягнувся — в морські чоботи, боброву шапку, бісусову куртку, підбиту тюленячою шкурою. Я був готовий. Я чекав. Тільки тремтіння судна, що передавалося від обертів гвинта, порушувало глибоку тишу, яка панувала на борту. Я напружено прислухався. Ану ж раптом пролунає крик — це означатиме, що канадця застукано на гарячому. Мене пойняла смертельна тривога. Марно я силкувався заспокоїтись.

Була без чогось дев'ята година, коли я припав вухом до капітанових дверей. Жодного шерхоту! Я вийшов із каюти і знов попрямував до темного порожнього салону.

Прочинив двері до бібліотеки. Така сама сутінь і порожнеча. Я сів при дверях, що вели до головного трапа, і став ждати Недового гасла.

Раптом дрижання від обертів гвинта поменшало, а там і зовсім ущухло. Що воно за знак? Чому «Наутілус» уповільнив хід і зупинився? Чи то на руку канадцеві, чи на шкоду його замірам? Або ж я знаю?

Тишу порушувало хіба що калатання мого серця.

Зненацька почувся легкий поштовх. То «Наутілус» опустився на океанське дно. Я стурбувався ще дужче. Канадець не подавав гасла. Мене поривало кинутися до Неда Ленда і вблагати його відкласти втечу. Я відчував — наша подорож минає не за звичних умов.

Аж тут двері салону відчинилися і з'явився капітан Немо.

— О пане професоре! — сказав капітан привітно. — А я вас шукаю. Ви знаєте історію Іспанії?

Я був такий схвильований і розгублений, що навіть, добре знавши історію рідної Франції, не спромігся б зараз на слово.

— Ну ж бо? — наполягав капітан. — Ви чули моє запитання? Чи знаєте ви історію Іспанії?

— Кепсько, — промимрив я.

— Лишенько мені з тими вченими, — сказав капітан Немо. — Ну, то сідайте, і я розповім вам цікавий епізод з історії Іспанії.

Капітан умостився на канапі, я сів і собі, вибравши темніший куток.

— Тож слухайте уважно, пане професоре, — сказав капітан. — Цей випадок конче вас зацікавить, бо відповість на одне питання, якого ви, мабуть, не можете з'ясувати.

— Слухаю вас, капітане, — промовив я, не догадуючись, куди хилить мій співрозмовник. Мені майнуло в голові — а чи не стосується цей випадок задуманої втечі?

— Пане професоре, — правив капітан Немо, — з вашого дозволу ми повернемося до подій 1702 року. Ви, певно, знаєте: ваш король Людовік XIV, який гадав, ніби на один його володарський знак Піренеї проваляться крізь землю, посадив на іспанський трон свого внука, герцога Анжуйського. Цьому принцові, що посів трон під ім'ям Філіппа V, довелось боротися з дужими зовнішніми ворогами.

Річ у тім, що за рік до цього державці Голландії, Австрії і Англії уклали в Гаазі союзну угоду, за якою мали позбавити Філіппа V корони і покласти її на голову якогось ерцгерцога, завчасу названого Карлом III.

Іспанія змушена була боротися проти цієї коаліції. Та в неї не було ні армії, ні флоту. Зрештою, їй не відмовляли в грошах, але під умовою, що галіони, вантажені американським золотом і сріблом, вільно входитимуть до іспанських портів. Отже, наприкінці 1702 року Іспанія ждала багатого транспорту, що його, зважаючи на присутність у водах Атлантичного океану коаліційного флоту, супроводила французька ескадра — двадцять три кораблі під командою адмірала Шато-Рено.

Галіони мали пристати до Кадіса, та адмірал, довідавшися, що в цих водах чатують англійські судна, надумав увійти до першого-ліпшого французького порту.

Капітани іспанських кораблів виступили проти цього рішення. Вони стояли на тому, щоб транспорт уводити тільки до іспанського порту — коли не в Кадіс, то принаймні в бухту Віго на північно-західному березі Іспанії. Ворожий флот іще не встиг блокувати цієї бухти.

Адмірал Шато-Рено мав слабість здатися на вимогу іспанців, і галіони ввійшли до бухти Віго.

На лихо, бухта становила собою відкритий рейд, непридатний до захисту. Належало розвантажити судна до приходу коаліційного флоту. Часу на те вистачило б, якби раптом не виникла суперечка з якогось нікчемного приводу.

— Ви уважно мене слухаєте? — зненацька запитав капітан Немо.

— Авжеж, — відповів я, і досі не тямлячи, з якої нагоди він читає мені лекцію.

— Тоді розповідаю далі. Що ж кінець кінцем сталося? Річ у тім, що кадіські купці мали привілеї приймати всі вантажі, які прибули з Вест-Індії. Отже, розвантажування в порту Віго галіонів із золотими зливками суперечило їхнім правам, і вони поскаржилися в Мадрид. Безвільний Філіпп V наказав залишити транспорт під секвестром70 у бухті Віго, аж доки ворожий флот піде з кадіських вод.

Поки тривала ота тяганина, двадцять другого жовтня 1702 року англійські кораблі прибули до бухти Віго. Адмірал Шато-Рено, незважаючи на свої мізерні сили, хоробро відбивав напад куди дужчого ворога. І, тільки впевнившись, що золото конче попаде до рук супротивника, він підпалив і затопив галіони, які пішли на дно разом із незліченними скарбами.

Капітан Немо замовк. Правду кажучи, я й досі не зметикував, чим би мала зацікавити мене ця подія.

— Ну, а далі? — запитався я.