20 000 льє під водою - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль - Страница 41

Яке видовище! Ну й чому ніяк нам поділитися враженнями! О, ці шоломи з міді та скла! Якби крізь них міг пробитися наш голос! І чому ми не пристосовані до життя в цій водній стихії, як риби або ще ліпше — як амфібії, що, живучи подвійним життям, посідають водночас і воду, і землю!

Аж ось капітан Немо зупинився. Зупинилися й ми. Матроси стали півколом позаду свого капітана. Придивившись пильніше, я зауважив якийсь довгастий предмет, що його несли на плечах чотири матроси.

Ми стояли на широкій галявині, оточеній високими кам'яними деревами підводного лісу. У світлі наших ламп на землю лягали довгі тіні. При електричному сяйві далина здавалася ще темнішою, а на її тлі яскравими цятками мерехтіли корали.

Нед Ленд і Консель стояли поруч мене. Ми дивилися на матросів. Мені подумалося, що нам, мабуть, доведеться бути свідками надзвичайного видовища. Я помітив долі кілька горбочків, укритих вапняковим нашаруванням і розташованих за певним порядком; їх, безперечно, створила людська рука.

Посеред галявини, на узвишші, вивершенім із вапняку, стояв кораловий хрест, розкинувши свої довгі, кам'яні, мовби закривавлені, руки.

На знак капітана Немо один із матросів вийшов наперед, витяг із-за пояса кайло і заходився недалечке від хреста видовбувати яму.

Он воно що! На цій галявині — кладовище, яма — це майбутня могила, а видовжений предмет — тіло померлого вночі матроса. Капітан Немо і його команда ховали свого друга на кладовищі в недосяжних глибинах океану!

Ні! Я ще зроду так не хвилювався! Зроду ніщо так не бентежило моєї душі! Я не вірив власним очам.

Яму копали повільно. Наполохані риби метнулися врозтіч. Я чув, як гупало у вапняковий камінь кайло, бачив, як летіли навсебіч іскри, коли воно влучало в крем'яхи, розсипані по морському дну. Яма дедалі глибшала, аж доки сягнула належної глибини.

Тоді піднесли небіжчика, завиненого в білу тканину, й опустили до ями. Капітан Немо та його товариші, схрестивши на грудях руки, стали навколішки… А ми втрьох шанобливо схилили голови.

Яму засипали видовбаним ґрунтом, і над нею виросла невисока могила.

Коли все було закінчено, капітан Немо і його матроси підвелися; потім вони підійшли до самої могили і, опустившись на одне коліно, звели вгору руки на знак останнього прощання.

Похоронна процесія рушила до «Наутілуса» тим самим шляхом — під склепінням камінного лісу, поміж коралових дерев і кущів.

Ось удалині блиснув червоний вогник. Він показував нам шлях до судна, і десь за годину ми вже були на борту.

Перевдягнувшись, я піднявся на палубу і, пригнічений важкими споминами, сів біля прожектора.

Незабаром до мене підійшов капітан Немо. Я встав і запитався в нього:

— Отже, цей чоловік, як я і передбачив, помер уночі?

— Так, пане Аронаксе, — відповів капітан.

— І тепер спочиває поруч зі своїми товаришами на кораловому кладовищі?

— Так, забутий всіма, але не нами! Ми викопали яму, а поліпи замурують наших небіжчиків на віки вічні!

І капітан Немо, закривши лице руками, силкувався втримати ридання. Трохи згодом, заспокоївшись, він додав:

— Там, кількасот метрів під водою, наше кладовище.

— Там, капітане, ваші небіжчики сплять спокійно. Вони не доступні акулам!

— Так, пане Аронаксе, — сказав капітан Немо, — і акулам, і людям!

Частина друга

І

ІНДІЙСЬКИЙ ОКЕАН

Починається друга частина нашої підводної мандрівки. Перша закінчилася зворушливою сценою на кораловому кладовищі, що лишила глибокий слід у моїй пам'яті. Отже, не тільки життя капітана Немо минало в лоні безмежного океану, він і могилу собі приготував у недосяжних його глибинах. Там жодне морське страхіття не потривожить останнього сну володарів «Наутілуса», вірних друзів, нерозлучних по смерті, як нерозлучних за життя! «Недоступних і людям!» — сказав капітан Немо.

Вічний суворий і невблаганний виклик людському суспільству!

Ні, мене аж ніяк не могли вдовольнити Конселеві здогади. Простосердий добряга непохитно стояв на тому, що капітан Немо — один із невизнаних учених, які платять людству зневагою за байдужість. Консель мав його за незбагненного генія, котрий відкинув тягар земних спокус і назавше сховався в недоступній стихії, де збулися мрії його вільнолюбної натури. Та, здається мені, Конселеві припущення пояснюють загадкову цю людину хіба що з одного боку.

Ба й справді: і таємниці минулої ночі, коли нас не тільки було ув'язнено, але навіщось і приспано, і те, що капітан вирвав із рук моїх далекоглядну трубу, аби я не встиг озирнути обрію, і смертельно поранений матрос, що йому в якийсь незвичайний спосіб розвалено голову, — все це не узгоджувалося з однобокими припущеннями Конселя. Ні! Капітан Немо не просто втік од людей. Грізне судно правило не тільки за притулок вільнодумцеві. Воно, певне, було знаряддям страшної помсти.

Проте підозри мої не мали жодних підстав. Це був кволий проблиск світла в непроглядній темряві — тож мені залишалося писати так, як диктуватимуть події.

Зрештою, нас ніщо не зв'язувало з капітаном Немо. Він знав — втекти з «Наутілуса» ніяк. Ми не давали йому жодних обіцянок і не сковували себе зобов'язаннями, а просто були бранцями, полоненими, що їх із ґречності називали гістьми. Однак Нед Ленд не полишає надії вирватись на волю. Він не промине першої нагоди. Його слідом, певна річ, подамся і я. І проте з якимось жалем винесу я «Наутілусові» таємниці, що їх так великодушно звіряв нам капітан Немо. Що ж нарешті має викликати ця людина — зненависть чи захоплення? Жертва він чи кат? І, кажучи щиро, як би мені хотілося перше, ніж розстатися з ним назавше, завершити кругосвітню підводну мандрівку, котра так чудесно почалася. Як би мені хотілося звідати всі таємниці, заховані в океанських глибинах. Побачити все, чого досі не бачило жодне людське око, — хоч би навіть довелося заплатити власним життям за невгамовну жадобу пізнання! А що мені відкрилося досі? Нічого чи майже нічого, бо ми пройшли всього шість тисяч льє під водами Тихого океану.

Хоч я й знав, що «Наутілус» прямує до заселених земель, та було б жорстоко жертвувати супутниками задля своєї жаги пізнавати невідоме. Мабуть, доведеться іти слідом за ними, може, навіть самому вести їх до звільнення. Тільки чи трапиться сприятлива нагода? Людина, силоміць позбавлена волі, жадала такої нагоди, а допитливий вчений боявся її.

Опівдні двадцять першого січня 1868 року капітанів помічник зійшов на палубу визначити висоту сонця. Я вийшов і собі, запалив сигару і стежив за його роботою, роблячи вголос свої зауваження. Цей чоловік, певно, зовсім не знав французької мови, бо якби він збагнув мої слова, мимохіть якось реагував би на них. А він був німий та байдужий.

Коли помічник вимірював секстантом висоту сонця, на палубі появився матрос — отой здоровань, що ходив із нами в підводну екскурсію на острів Креспо, — і став витирати скло прожектора.

«Наутілус» мав невдовзі зануритись, і я зійшов у салон. Люки зачинилися. Судно взяло курс на захід.

Ми пливли безкраїми просторами Індійського океану, що розлягався на п'ятсот п'ятдесят мільйонів гектарів. Вода була така прозора, аж у голові паморочилось, коли дивився на неї. Здебільша «Наутілус» ішов на глибині від ста до двохсот метрів. Так пливли ми кілька день. Всякому на моїм місці така мандрівка видалася б нескінченно довгою та одноманітною, але я, безмежно люблячи море, щодня виходив на палубу освіжитися цілющим повітрям океану, розглядав крізь кришталеві шиби салону скарби морської безодні, читав книги з бібліотеки капітана Немо, впорядковував свої нотатки, і мені не залишалося жодної хвилі ані на втому, ні на скуку.