20 000 льє під водою - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль - Страница 35

— Те, що цей птах п'яний як чіп.

— П'яний?

— Атож, пане професоре, п'яний од мускатних горіхів, що їх поїдав під мускатним деревом, де я його й зловив. Погляньте, друже Неде! Он що буває, коли душа міри не зна.

— Сто чортів! — відповів канадець. — Ще й картає! Так начебто я ці два місяці тільки те й робив, що цмулив джин.

Тим часом я розглядав чудернацького птаха. Консель казав правду. Райський птах, сп'янілий від хмільного мускатного соку, став геть невладущий. Тепер йому було не до літання, він ледве-ледве дибав. Та я знав — пернате хутко очумається.

Наша здобич належала до найкращого з восьми видів райського птаха, що водиться в Новій Гвінеї і на сусідніх островах. Це дуже рідкісний птах — «великий смарагд». Сантиметрів тридцять завдовжки, він мав невеличку голову й малі очиці, поставлені близько біля дзьоба. Він милував зір пречудовою веселкою барв — дзьоб жовтий, лапки й пазурі брунатні, крила темно-золотисті з багряними кінчиками, голова й шия зверху ясно-жовта, зісподу смарагдова, груди й черевце темно-каштанові. Зграбно вигнуті дві довгі тоненькі пір'їни, що підіймаються над легким шовковистим, навдивовижу гарним хвостом, довершують чарівний вигляд цього прекрасного створіння, котрому тубільці дали поетичне назвисько — «сонячний птах».

Мені страх кортіло відвезти до Парижа цей надзвичайний екземпляр і подарувати його Ботанічному садові, де не було жодного райського птаха.

— Це й справді рідкісний птах? — спитав канадець тоном мисливця, що для нього краса здобичі анічогісінько не важить.

— Надзвичайно рідкісний, друже Неде, до того ж його важко спіймати живцем. Навіть опудала з цих птахів ціняться дуже високо. Тим-то тубільці підробляють їх, як підробляють, приміром, перлини та діаманти.

— Он як! — вигукнув Консель. — Підробляють опудала райських птахів?

— Авжеж, Конселю.

— І пан професор знає, як вони оте роблять?

— Звичайно. Райські птахи під час східних мусонів гублять своє чудесне хвостове пір'я. Саме це пір'я збирають пташині «фальшивомонетники», а тоді майстерно вшивають у хвіст якомусь жалюгідному папузі, спершу його обскубавши. Потім вони замазують рубці, лакують птаха й продають до європейських музеїв чи приватних колекцій оті витвори свого незвичайного промислу.

— Ну й хай, — сказав Нед Ленд. — Коли не весь птах, то, в кожному разі, пір'я його справжнє. Я в тім не бачу великого лиха, адже опудало купують не на те, щоб його з'їсти.

Отже моя мрія — спіймати райського птаха — збулася; проте мрія канадського мисливця й досі не стала дійсністю. На щастя, десь біля другої години Недові Ленду поталанило забити чудового лісового вепра, «бариутанга», як називають його тубільці. Ми дуже зраділи, що маємо врешті м'ясо чотириногого. Нед Ленд вельми пишався зі свого влучного пострілу. Вепр, уражений електричною кулею, зразу впав мертвий.

Канадець оббілував його, вміло попатрав і нарізав півдюжини котлет на вечерю. Потому ми рушили далі, і знову наше полювання ознаменувалося мисливськими звитягами Неда й Конселя. Продираючись крізь кущі, вони сполохали зграю кенгуру. Тварини кинулися врозтіч, високо стрибаючи на своїх еластичних лапах. Та хоч які прудкі були кенгуру — не втекли від електричних куль.

— О, пане професоре! — вигукнув у мисливському запалі Нед Ленд. — Яка чудесна ця дичина, надто коли її стушкувати! 0, ми поклали аж п'ять штук! І здумати тільки — все це м'ясо ми злупимо самі, а ті бевзі з команди й крихти не скуштують.

Канадець так заповзявся, що, мабуть, знищив би всю зграю, якби не захопивсь отими теревенями. Отож йому й стало дюжини цих цікавих сумчастих, що складають перший ряд двоутробних ссавців, як повідомив Консель.

Тварини були невеличкі. Вони належали до виду «кенгуру-кролів», що живуть у дуплах і славляться надзвичайною спритністю. Хоч вони й маленькі, шкурки їхні ціняться дуже високо.

Ми були вельми вдоволені з полювання. Щасливий Нед пропонував завтра знов завітати на цей благодатний острів і перебити всіх їстівних чотириногих. Та він не передбачив однієї обставини.

О шостій вечора ми дісталися до берега. Човен стояв на своїм місці. За дві милі від острова, ніби довгий риф, виступав із води «Наутілус».

Нед Ленд, не гаючи часу, зразу заходився готувати обід. Він був великий мастак куховарити. Невдовзі повітря сповнилося смачним духом — то смажилися на вугіллі котлети з «бариутанга»!

Проте я й сам, далебі, збився на канадцеву стежину: і мене пойняв захват перед шматком смаженого м'яса. Хай дарують мені читачі, як дарую я Лендові, кожен-бо улягає тій спокусі!

Обід удався на славу. Два припутні довершили пишне меню. Ми ласували саговою лемішкою, коржами з плодів хлібного дерева, плодами манго, ананасами та бражкою з кокосового молока. Давно ми не їли земних плодів — і зараз по-справжньому насолоджувались.

— А що, коли ми цього вечора не вернемося на борт «Наутілуса»? — мовив Консель.

— А що, коли ми ніколи туди не вернемось? — додав Нед Ленд.

Аж раптом біля наших ніг упав камінь, і гарпунерове запитання лишилося без відповіді.

XXII

БЛИСКАВИЦІ КАПІТАНА НЕМО

Сидячи на місці, ми оглянулися в бік лісу; моя рука заклякла, не донісши до рота шматка, Недова — над вогнищем.

— Каміння не падає з неба, — мовив Консель, — хіба що метеорити.

Другий камінь, кинутий влучніше, вибив із Конселевої руки смачне стегно голуба, ніби ствердивши його слова.

Ми зірвалися на ноги, схопили рушниці й за мить були готові до оборони.

— Невже це мавпи?! — вигукнув Нед Ленд.

— Майже, — відповів Консель, — це дикуни. І ліпше б ми з ними не стикалися.

— До човна! — скомандував я, і ми метнулись на берег.

Відступили ми вчасно: праворуч, кроків од нас за сто, на узліссі

з'явилися з двадцятеро тубільців, озброєних луками й пращами.

До човна залишалося якихось десять туазів.

Дикуни наступали повільно, та, вочевидь, з ворожими намірами. Каміння й стріли сипалися градом.

Нед Ленд не схотів залишати здобичі й попри небезпеку захопив із собою вепра, кенгуру та іншу дичину й тільки тоді помчав до човна.

Небавом ми опинилися на березі. Навантажити човен провіантом та зброєю, відштовхнутися було справою однієї хвилини. Не встигли ми відплисти й двох кабельтових, як сотня дикунів, люто виючи й розмахуючи руками, вскочила в воду. Я глянув на борт «Наутілуса», сподіваючись, що ці крики привернуть увагу команди. Та ба! Палуба велетенського судна, яке лежало на рифах, була пустельна.

Хвилин за двадцять ми дісталися «Наутілуса». Люк був одчинений. Прилаштувавши човна, ми зійшли всередину судна.

Я попростував до салону, звідки линула музика. За органом сидів капітан Немо.

— Капітане! — мовив я.

Він не чув.

— Капітане! — повторив я, торкнувшися його плеча.

Стрепенувшись, він повернув голову.

— А, це ви, пане професоре! Прекрасно! Як вам поталанило на полюванні? Чи знайшли щось до свого гербарію?

— Так, капітане, — відповів я. — Та, на лихо, ми привели з собою цілу ватагу двоногих, надто близьке сусідство з якими дуже мене непокоїть.

— Яких двоногих?

— Дикунів!

— Дикунів? — перепитав насмішкувато капітан Немо. — І ви дивуєтеся, пане професоре, що, ступивши на землю в будь-якій точці земної кулі, натрапляєте на дикунів? Дикуни! А де ж їх нема? Та й чим ці люди, що ви їх взиваєте дикунами, гірші від інших?

— Але ж, капітане…

— Щодо мене, пане професоре, то я повсюдно стрічаю дикунів.

— Одначе, коли ви не бажаєте здибатися з ними ще й на борту «Наутілуса», годилося б ужити якихось заходів.

— Не хвилюйтеся, пане професоре, тут вони не страшні.

— Та їх дуже багато.

— Скільки ж?

— Щонайменше сотня.

— Пане Аронаксе, — сказав капітан Немо, знов опускаючи пальці на клавіші,— коли б навіть усі тубільці Нової Гвінеї збіглися на цей берег, то й тоді вони не становили б аніякісінької загрози «Наутілусові».