20 000 льє під водою - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль - Страница 15

Виходить, на судні діється таке, чого не сміють бачити люди, котрі не поставили себе поза суспільним законом! Із усіх несподіванок, що їх обіцяло мені майбутнє, ця несподіванка найменше мене приваблювала.

— Пристаємо, — відповів я. — Але дозвольте запитати вас.

— Прошу, пане.

— Ви сказали, що на судні ми будемо вільні?

— Так, будете вільні.

— Мені хотілося б знати, як ви розумієте цю волю.

— Вам буде вільно всюди ходити, оглядати судно, спостерігати все, що тут діється, — за винятком особливих випадків, — себто вам буде надано волю, яку маємо й ми — моя команда і я.

Очевидно, ми один одного не розуміли.

— Перепрошую, пане, — мовив я, — але така воля — воля в'язня, якому дозволено ходити по своїй тюрмі. Ми не можемо на те пристати.

— Одначе доведеться пристати!

— І ми маємо навіки зректися надії побачити свою батьківщину, друзів і родичів?

— Так. Але заразом навіки скинути з себе і той нестерпний земний тягар, що люди називають його волею. І це не так важко, як вам здається!

— Щодо мене, — вигукнув Нед Ленд, — я ніколи не пообіцяю покірно сидіти в тюрмі й не думати про втечу!

— Я й не домагаюся вашої обіцянки, містере Ленде, — холодно відповів капітан.

— Пане, — вигукнув я, нетямлячись із обурення, — ви надуживаєте нашим терпінням! Це жорстоко!

— Ні, пане, це милосердно! Я вас полонив після бою! Я дарував вам життя, а досить було одного мого слова — і вас би поглинула океанова безодня. Ви напали на мене! Ви одкрили таємницю, в яку не має права проникнути жодна людина на світі,— в таємницю мого існування. І ви сподіваєтесь, ніби я дозволю вам повернутися на ту землю, де й підозрівати ніхто не повинен, що я є на світі? Ніколи! Залишаючи вас тут, я бережу не вас, а себе самого!

Ці слова знаменували: проти капітанового рішення безсилі будь-які докази.

— Отже, пане добродію, — озвався я, — ви пропонуєте нам не що інше, як вибір між життям і смертю?

— Так.

— Друзі,— мовив я до Неда й Конселя, — очевидячки, дальші суперечки марні. Але затямте — ми не даємо ніяких обіцянок капітанові цього судна.

— Так, ніяких, — ствердив капітан.

Потому додав уже лагідніше:

— Дозвольте мені закінчити нашу розмову. Я знаю вас, пане Аронаксе. Якщо не ваші супутники, то, сподіваюся, ви особисто не нарікатимете на випадок, що з'єднав наші шляхи. Між моїми улюбленими книгами є й ваша праця, присвячена дослідженням морських глибин. Я часто її перечитую. Ви посунули цю галузь науки так далеко вперед, як тільки міг це зробити житець землі. Але всього ви не знаєте, бо ви всього не бачили. Дозвольте запевнити — ви не будете ремствувати, що потрапили на моє судно. Ви помандруєте в країну чудес. Нескінченні чарівні видива полонитимуть вашу уяву. Ваші очі невтомно милуватимуться мінливими дивовижними картинами! Я надумав ще раз об'їхати під водою навколо світу, — хтозна, чи не востаннє,— ще раз оглянути все, що вивчив у морських глибинах.

Ви будете мені за помічника. Віднині ви вступаєте в нову стихію; ви побачите все те, чого не бачила ще жодна людина, — я й мої колеги не беруться до уваги, — і наша планета розкриє перед вами свої останні таємниці.

Як по правді, ці слова запали мені в душу. Він діткнувся мого вразливого місця. І я на мить забув, що плата за всі ці чудеса — моя воля. Та я все ж уповав на майбутнє, тому й відповів стримано:

— Пане добродію, хоча ви й порвали з людством, — сподіваюся, у вас залишилися людські чуття. Нас, відданих на волю хвиль, ви прихистили в себе на судні, і ми ніколи цього не забудемо. Що ж до мене, признаюсь, якби відданість інтересам науки могла затлумити жадання волі, то зустріч із вами цілком надолужила б його втрату.

Я ждав, що капітан простягне мені руку, аби скріпити нашу умову. Але він не простяг. Мені стало прикро.

— Останнє запитання, — сказав я, коли капітан уже намірився піти.

— Будь ласка, пане професоре.

— Як мені називати вас?

— Пане, — відповів він, — я для вас тільки капітан Немо26, а ваші друзі й ви для мене тільки пасажири «Наутілуса»27.

Капітан Немо гукнув стюарда. Той притьмом з'явився, і капітан тією ж не знаною мені мовою щось йому наказав. А тоді повернувся до канадця й Конселя:

— Сніданок чекає на вас у вашій каюті. Ідіть за цим чоловіком.

— Не відмовлюся! — відповів гарпунер.

І він та Консель нарешті покинули в'язницю, де просиділи понад тридцять годин.

— А тепер, пане Аронаксе, ходімо й ми, — сніданок уже готовий. Дозвольте провести вас!

— Я в вашім розпорядженні, капітане.

Я пішов за капітаном Немо і, переступивши поріг, опинився в залитому електричним світлом коридорі. Ми пройшли метрів десять, і перед нами відчинилися ще одні двері.

Я ввійшов до їдальні, оздобленої та умебльованої з вишуканим смаком. По кутках просторої зали височіли дубові буфети, інкрустовані чорним деревом, а на їхніх полицях ряхтіли коштовний фаянс, порцеляна, безцінний кришталь. Срібне начиння блищало під світлом, що м'яко лилося з мальованої стелі.

Посеред зали стояв пишно накритий стіл. Капітан Немо запросив мене сідати.

— Прошу, — сказав він. — Ви, мабуть, уже вмираєте з голоду.

На сніданок подано страви з морських продуктів та інші наїдки — з чого вони, я не міг добрати. Страви були дуже лакомі, але з якимось присмаком. Мені здалося — вони багаті на фосфор, звідти й той присмак, і я вирішив, що весь оцей харч — морського походження.

Капітан Немо поглядав на мене, і хоч я їв мовчки, він здогадався, про що я думаю, і відповів на запитання, ладні вихопитися мені з вуст.

— Більшість із цих страв вам невідомі,— почав він. — Проте їжте й не бійтеся. Вони й трохи не шкідливі, до того — дуже поживні. Я давно вже відмовився од земної їжі й почуваюся гаразд. Усі мої матроси — так само, а гляньте лишень, які вони дужі!

— Отже, — обізвався я, — всі ці харчі дарує вам море?

— Авжеж, пане професоре, море дарує мені все, в чім маю потребу. Закинувши сіті, я виловлюю стільки риби, що ледве її витягаю. Опустившись у морські глибини, недосяжні, здавалось би, людям, я полюю в підводних лісах силу дичини. Мої табуни, ніби табуни старого Нептуна, безбоязно пасуться на безмежних морських преріях. Я — володар цих недосяжних щедрих ланів.

Я глянув на капітана трохи здивовано й відповів:

— Зрозуміло, капітане, що сіті постачають вам до столу прекрасну рибу; хоч і менше, але теж розумію, що ви полюєте водяну дичину в підводних нетрях; та я ніяк не збагну, звідки на вашому столі береться це чудове м'ясо?

— Та ні,— відповів капітан Немо, — я не вживаю м'яса земних тварин.

— А що ж це таке? — запитав я, показуючи на тарілку, де залиши лось кілька шматочків філе.

— Пане професоре, ви маєте за м'ясо філе морської черепахи. А це — печеня з дельфінової печінки, вона, мабуть, видалася вам за рагу із свинини? Мій кухар — великий мастак консервувати морські плоди. Скуштуйте-но кожної страви. Ось консервовані пузанки, малайці вважають їх за найсмачніший в світі наїдок. Це крем із китового молока. А то цукор із велетенських фукусів Північного моря. Нарешті, дозвольте почастувати вас варенням із анемонів, що не поступаються перед найсмачнішими земними фруктами…

І я, скорше з цікавості, аніж із голоду, куштував усі наїдки, тоді як капітан Немо чарував мене розповідями про дивовижні речі.

— Море, пане Аронаксе, — казав він, — зі своєї чудодійної щедроти не лише годує мене, а й зодягає. Тканина, що з неї пошито ваш одяг, виткана з бісуса28 морських молюсків і пофарбована за стародавнім звичаєм соком пурпурниці, а фіолетового відтінку надає їй інший барвник — екстракт середземноморських молюсків — аплізій. Парфуми, що стоять на туалетному столику в вашій каюті, виварені з морських рослин. Ваша постеля — з м'якої морської трави. За перо вам правитиме китів вус, а за чорнило — рідина, що її виділяють залози каракатиці. Все, все нині дарує мені море, і все колись море забере назад!