І один у полі воїн - Дольд-Михайлик Юрий Петрович - Страница 82

— Тоді дозвольте піднятися до вас, мені треба сказати мадемуазель кілька слів. А коли хто мене питатиме, скажіть, що я пішов з дому — сьогодні мені не хочеться нікого бачити! — попросив Генріх.

Повідомлення Кубіса дуже схвилювало Генріха. Правда, Міллер поки не наважиться зачепити Моніку, та і Кубіс зробить все, щоб не закрити собі кредиту у багатого барона. Але так триватиме до того часу, поки сам Генріх буде у безпеці. Коли ж з ним щось трапиться, Моніку неодмінно заарештують, раз уже гестапо так зацікавилося її особою. Хіба його не могло вбити під час бомбардування поїзда, що йшов на Діжон? Або під час наскоку макі, коли він супроводжував Пфайфера? Дізнавшись про його смерть, Міллер, ні хвилини не вагаючись, схопив би дівчину і помстився б за свою вимушену поблажливість до неї. Ні, треба, поки не пізно, її врятувати, навіть коли б йому довелося розлучитися з нею.

— Знаєте, Генріх, від сьогодні я буду вважати, що володію даром гіпнозу! — посміхнулася Моніка, коли на порозі її кімнати з'явився Генріх.

— Чому це вам прийшла в голову така думка?

— Бо тільки-но я саме думала про вас.

— І я про вас теж.

— Виходить, вас до мене привела передача думок на відстані?

— Я б дуже хотів, щоб ви могли прочитати мої думки! — мимоволі вихопилося у Генріха. Він спинився, злякавшись того, що мало не зірвалося в нього з уст, і вже іншим тоном додав: — У мене є справа, Моніко, причому справа не зовсім приємна.

Очі дівчини померхли, з уст її збігла усмішка.

— Ви так добре почали і… так погано скінчили! — сумно сказала вона. — А я гадала, що ви просто прийшли до мене посидіти, трохи скучили… Справа, неприємності… я так від них стомилася! Ніби на мою долю зовсім не лишилося ніяких радощів! Знаєте що, давайте про все неприємне поговоримо завтра! Хоча ні, тоді я цілу ніч не спатиму! Кажіть краще зараз, тільки без довгих вступів…

— Гаразд! Без вступів, так без вступів. Тільки спочатку одне запитання: ви могли б кудись зникнути, хоча б на деякий час?

Моніка зблідла:

— І як швидко це треба зробити?

— Доки я тут, небезпека не така вже велика. Але я можу поїхати кудись на довгий час, а то й зовсім, і тоді…

Генріх не сказав, що буде тоді, а Моніка не спитала. Низько схиливши голову, вона заплітала китиці скатертини у дрібні косички. Тільки з тремтіння її пальців можна було зрозуміти, що вона хвилюється.

— Ви не відповіли на моє запитання, — м'яко нагадав Генріх, відчуваючи нестримне бажання припасти устами до цих тонких тремтячих пальців, підвести цю низько схилену голову.

Але Моніка підвела її сама.

— Ви… ви справді можете поїхати звідси… назовсім? — запитала вона тихо.

— Я військовий, а військових не питають, де вони хочуть бути, а посилають туди, де вони потрібні. Коли я поїду звідси або зі мною щось трапиться, Міллер заарештує вас! Я сьогодні дізнався, що всі ваші листи перевіряються, що…

— О Генріх! — Моніка схопилася з місця. Але не переляк, не страх були в її широко відкритих очах, а туга і розгубленість перед іншою небезпекою — втратити того, кого вона кохала.

І Генріх без слів зрозумів, що коїться зараз в душі дівчини. Бо і його серце краялося від жалю, болю, тривоги за неї. Вони дивилися одне одному в очі, і все умовне, що стояло між ними, раптом кудись зникло, ніби в усьому світі їх лишилося тільки двоє — дві пари очей, два серця!

— Генріх, ми втечемо звідси разом, — сказала Моніка просто, так просто, ніби вони не раз говорили про це. — Ми втечемо в гори, там ніхто нам не страшний! Тікаймо завтра ж! Адже і вас можуть викрити! Ви ж не фашист. Ви наш. Друг.

Моніка поклала руки на плечі Генріха. У цьому довірливому жесті, в сяючих очах була вся вона — зворушливо юна і чиста, мужня в своєму коханні, як і в борні, і все ж таки така беззахисна і перед своїм коханням, і перед небезпекою, що над нею нависла! Генріх трохи підняв своє плече і, повернувши голову, поцілував одну руку дівчини, потім другу. Моніка посміхнулася йому очима і продовжувала говорити серйозно і палко:

— Якби ви знали, Генріх, як я злякалася, коли вперше зрозуміла, що полюбила вас. Я мало не вмерла з горя! Це так страшно від самої себе ховатися з своїм коханням, почувати, що воно принижує тебе! Зате потім, коли я збагнула, що ви навмисне поклали листа Левека так, щоб я прочитала, після Бонвіля, після того, як врятували Людвіну… І коли я зрозуміла, що і ви мене любите… Адже це так, Генріх?

— Це так, Моніко!

— Я знала, давно знала! І все ж я така щаслива почути це з ваших уст! Ми втечемо з вами в гори і ніколи, ніколи не будемо розлучатися! Правда?

Як вона вірила в це! Як вона чекала одного коротенького слова: «Так!»

Генріх обережно зняв руки дівчини з своїх плечей, підвів її до канапи, посадив, а сам примостився на маленькому ослінчику біля її ніг.

— Я не можу цього зробити, Моніко! — сказав він, дивлячись на неї з глибокою ніжністю і сумом.

— Чому? — це запитання, тихе, ледве чутне, пролунало, як голосний зойк, бо кричали очі Моніки, вся її напружена постать, що рвучко подалася вперед і застигла у позі благання і чекання.

— Я не маю права цього зробити! Зрозумійте, Моніко, не маю права!

— Але вони обов'язково схоплять вас, Генріх! О, якби ви знали, як я боюся за вас! Я кожного дня молюся за вас, я не можу заснути, доки не почую, що ви повернулися, тремчу від страху, коли ви кудись їдете! Іноді я ладна бігти в гестапо, хай мене катують, як катували Людвіну, хай розстріляють, аби дізнатися, що вас не схопили, що вам нічого не загрожує!

— Я теж тремчу за вас, Моніко! Я віддав би всього себе, останню краплину крові, щоб вас захистити… І все ж я не можу піти з вами до макі, хоч певен, що вони мене приймуть!

— Але чому, чому? Адже ви не з ними, тими, хто одягнув на вас цей мундир! Ви з нами!

— У мене е обов'язки.

— О, ви не любите мене, Генріх! — з розпачем вигукнула дівчина.

— Моніко! — Генріх стиснув її руки. — Коли б я міг усе вам пояснити, ви б зрозуміли, ви б не зробили мені так боляче, як робите зараз… Але я не можу нічого пояснити, не маю права. Навіть вам, хоч вірю вам і люблю вас!

— Яка я була щаслива тільки-но, і як швидко все минуло! Що ж, я не можу прохати у вашого серця більше, ніж воно може дати… Трохи закоханості, трохи жалю і… багато обережності!

— Але ж я не себе бережу. Моніко! І навіть не вас, хоч немає в мене людини дорожчої, ніж ви!

— Боже мій, Генріх, ви говорите якимись загадками! Ви весь для мене загадка! Я навіть не знаю, хто ви і до чого прагнете!

— До того, що й ви! Я хочу бачити свою Батьківщину вільною. У мене, як і у вас, є своя мета, заради якої я ладен вмерти, витримати найтяжчі муки…

— Чому ж ви не хочете боротись поруч зі мною?

— Є різна боротьба, і мені, може, припала найтяжча!

— Ви не скажете мені. Генріх, нічого, щоб я хоч зрозуміла…

— Моніко, ви не повинні запитувати, бо я не зможу вам зараз відповісти. Як би не хотів! Я і так сказав більше, ніж мав право сказати… Але обіцяю вам одне: коли скінчиться війна, я прийду до вас і ви дізнаєтесь про все. Якщо вірите мені, якщо схочете чекати!

— Я чекатиму, Генріх.

— І тоді ми не розлучимося ніколи, все життя!

Очі дівчини знову засяяли щастям:

— Ви справді, Генріх, мене не забудете, навіть коли поїдете звідси?

— Я розшукаю вас у цілому світі, де б ви не були! Але зараз ви мусите поїхати звідси! Для мого і вашого щастя, для того, щоб ми зустрілися… Ви зможете кудись виїхати?

— Гаразд, я пораджусь з своїми друзями… Тільки як же буде з вами? Адже і вас на кожному кроці чекає небезпека, і я… я навіть не знатиму про вас! Я не витримаю, мабуть!

— Зо мною нічого не станеться. Я обіцяю вам бути обережним.

Сльози набігли на очі Моніки. Бажаючи їх приховати, вона раптом підвелася і, підійшовши до маленького столика, що стояв у простінку, біля вікна, висмикнула з штепселя шнур електролампи, потім розсунула темні маскіровочні завіси і навстіж розчинила вікно.