І один у полі воїн - Дольд-Михайлик Юрий Петрович - Страница 71

— Чому ви замислились?

— Після контузії, яку я дістав під час нападу макі, у мене часто раптово починає боліти голова і тьмариться в очах! — навмання пояснив Генріх.

— Бідненький! — перехилилася через столик Бертіна і провела рукою по голові Генріха.

Поява Заугеля перервала цю ліричну сцену. Він повідомив, що Пфайфер погодився взяти з собою даму, навіть був задоволений з цього, тільки просив вчасно бути біля штабу корпусу.

З Шамбері виїхали рівно о восьмій вечора. На передньому сидінні поруч шофера сидів Пфайфер, на середньому Заугель, на задніх — Бертіна і Генріх.

Тільки машина від'їхала, Бертіна міцно притиснулася всім тілом до Генріха і взяла його під руку.

— Невже я гірша за ту широконосу качку Лору? — тихенько прошепотіла вона.

— Ви її перевершили в усьому! — багатозначно посміхнувся Генріх.

Бертіна вдячно потиснула йому руку і відсунулася, бо Пфайфер, трохи посовавшись на своєму місці, повернувся обличчям до пасажирів, що сиділи позад нього в машині.

— Так ви вважаєте, що ввечері їхати по цій дорозі небезпечно? — запитав він Заугеля, чомусь притишивши голос.

— Вдень безпечніше, — ухилився від прямої відповіді Заугель.

— А ви як гадаєте, гер обер-лейтенант?

— Я вважаю, гер Пфайфер, що під час війни скрізь небезпечно, — байдуже відповів Генріх. — Лише вчора, приміром, у нас тут з гір прорвалася велика група макі…

— Велика, кажете? — в голосі прославленого оратора звучав переляк.

— Більше роти.

— А хіба вони наважаться напасти на нас, коли попереду їдуть автоматники, а позаду ми — троє озброєних пістолетами мужчин і шофер з автоматом?

— Але зверніть увагу: дорога не пряма, вона круто повертає весь час то праворуч, то ліворуч, і ці повороти…

— Так, так, зрозуміло, — поспішно погодився Пфайфер. — Може, дійсно, нам краще повернутися до Шамбері?

Генріха розбирав сміх. Він згадав, як самовпевнено тримався прославлений оратор удень, його проголошені на мітингу слова — «німці бояться тільки бога і нікого іншого».

— Можна, якщо хочете, повернутися, але як це розцінять ваші слухачі в Шамбері? Ми ж не діти, щоб боятися, як ви казали, темряви! Та й повертати вже пізно: макі так само можуть бути ззаду, як і попереду.

Пфайфер замовк.

— А тут справді небезпечно? — злякано прошепотіла Бертіна.

— Дуже!

— Боже мій! А я у військовій формі!

У машині запанувала та напружена мовчанка, що часом виникає між людьми, які думають про одне, але не наважуються вголос висловити своїх думок.

— Ви мусили все це пояснити мені там, у Шамбері, а не тут, серед дороги! — раптом верескливо вигукнув Пфайфер і погрозливо глянув на Заугеля.

— Я вам говорив, але ви висміяли мене перед усіма присутніми під час нашої розмови! — огризнувся Заугель.

— Чорт знає що! Доручають охороняти тебе якимсь хлопчакам і навіть не попереджають про обстановку!

Машини на повному ходу проминули населений пункт Монт-Бреоль, дорога почала круто підніматися втору.

— А може, заночуємо в цьому селі? — запитав Пфайфер, звертаючись до Генріха.

— Тут нас уже напевне перестріляють, як курчат! — відповів той. Йому явно хотілося нагнати страху на цього товстого боягуза, який у Шамбері закликав інших до хоробрості.

Повороти все частішали, машини зменшили швидкість до мінімуму і їхали майже впритул одна до одної.

— Дайте сигнал автоматникам, хай вони їдуть швидше! В разі чого ми навіть не зможемо повернути назад! — роздратовано вигукнув Пфайфер.

— На цій дорозі взагалі машину повернути не можна, — спокійно пояснив Генріх.

Мотори ревли. Не маючи змоги розігнати машини, шофери натискували на газ, і лункий рокіт розлягався серед гір.

— Тепер нас чути кілометрів за п'ять, — ніби ненароком кинув Генріх.

— А чи не краще зупинити машини, приглушити мотори і ніч перечекати тут? — голос прославленого оратора втратив басові нотки.

— Ні, ми зараз у найнебезпечнішому місці.

Усі замовкли. Бертіна тремтіла, немов її била пропасниця.

У повній мовчанці проїхали кілометрів десять. Повороти порідшали, і автоматники від'їхали на потрібну дистанцію — метрів за сорок від легкової машини. Ось вони уже наближались до високої скелі, яку півколом огинає дорога.

Як все-таки неприємно їхати й їхати під навислими кам'яними брилами! Швидше б уже завернути, побачити, що попереду нема засідки! Перша вантажна машина вже напівсховалася за поворотом… зникла зовсім. У всіх з грудей виривається полегшене зітхання, і раптом цей віддих наче знов забиває назад у груди страшний грім, що луною прокочується над горами. Скеля немов розколюється надвоє, перетинаючи шлях машинам, а відкілясь згори на дорогу з гуркотом звалюються все нові й нові брили каміння, немов прибиваючи своєю вагою слабші звуки кулеметної черги.

Шофер легкової машини на повному ходу загальмував. Генріх відчув, як його кинуло вперед, і боляче вдарився підборіддям об переднє сидіння.

— У кювет! — крикнув він і, рвонувши дверцята машини, вистрибнув на дорогу.

Ховаючись за машиною, Генріх проплазував до схилу шосе і майже скотився в кювет. Довга кулеметна черга віялом трасуючих куль пройшла понад ним. Не підводячи голови, Генріх повернувся обличчям до скелі і витяг свій крупнокаліберний пістолет, потім обережно визирнув. Попереду, впоперек дороги, припавши на задній спущений скат, стояла вантажна машина. Через її борт обличчям униз перехилився вбитий солдат. Три непорушних тіла лежали біля грузовика. І тільки попереду його, біля найбільшої брили, що перетнула дорогу, з кювету злісно огризався німецький автомат.

Припавши обличчям до землі, Генріх подивився ліворуч. За кілька метрів від нього лежав Заугель. Виставивши автомат вперед і заховавши голову, він навмання чергами бив по скелі. Далі Генріх помітив тушу Пфайфера, що притиснувся до каменя, а за ним, очевидно, лежала Бертіна — Генріху здалося, що майнула її нога в світлій панчосі.

Кулеметна черга знову пройшла над самою головою Генріха, але нікого не зачепила.

«Макі хочуть притиснути нас до землі, щоб взяти живими!» — промайнуло в голові.

Генріх знову глянув на Заугеля. Той трохи змінив позу і лежав тепер так, що видно було його перекошене тваринним страхом обличчя. Огидне обличчя ката, що замордував сотні, а може, вже й тисячі людей, і катуватиме далі з садистською насолодою «поета допитів», як назвав його Міллер.

«Кращої нагоди не буде!»

Генріх повернув кисть правої руки з затиснутим пістолетом і вистрілив. Заугель хитнув головою і ткнувся лобом у приклад автомата…

Притиснувшись головою до землі, непорушно лежав і Генріх. Він підвів її лише тоді, коли кулемет раптом замовк. Але тепер до голови впритул присунули три автоматних дула.

— Стати! Руки вгору!

Генріх підвівся і побачив, як під дулами автоматів поволі піднімаються з кювету три постаті. Пфайфер, Бертіна, шофер. У сутінках, що почали швидко огортати все навколо, їхні обличчя здавалися білими масками.

Один з автоматників підійшов до Заугеля.

— Готовий! — кинув він комусь з партизанів. — У голову!

— Усіх зв'язати!

До Генріха підійшло двоє. Один швидко його обшукав.

— Іч, падло! Аж два пістолети мав! — злісно промовив він, простягаючи знайдений у кишені Генріха маузер і очима вказуючи на крупнокаліберний пістолет, що лежав на землі.

— І, мабуть, обидва навіть не розряджені!

— Вони перед мирними жителями хоробрі!

— У, гадина! — перший макі щосили вдарив Генріха по обличчю.

Той упав.

— Досить вам! — почувся владний голос. — В машину — і додому! Швидко!

Підштовхуючи затриманих автоматами в спину, макі підвели Генріха, Пфайфера, Бертіну і шофера до машини і наказали сісти на заднє сидіння. Навпроти них вмостилися два макі з пістолетами напоготові, на передньому сидінні — ще двоє. Один з них, очевидно командир, гукнув:

— Повертатися старою дорогою і не гаятись!

Машина дала задній хід і так їхала, мабуть, метрів з двісті, поки макі, що сидів за рулем, не завернув у якусь вузьку і в темряві майже непомітну ущелину. Їхали, не включаючи фар, переїжджаючи через купи якогось каміння, провалюючись передніми колесами у глибокі вибоїни і знов здираючись угору. Машину весь час кидало з боку на бік, і Генріх раз у раз стукався то лобом, то скронею об голову Пфайфера.