І один у полі воїн - Дольд-Михайлик Юрий Петрович - Страница 41

Жан і Моніка стали дорослими. Все, здавалося, йшло на добре, і мадам зарані розпланувала, як вона забезпечить майбутнє своїх дітей: дочці вона в своєму заповіті відпише ресторан, а готель — синові…

Війна розбила всі плани. Правда, готель не стояв порожній; більша частина номерів була зайнята постійними мешканцями — біженцями з Парижа й інших міст. Втікачі не поспішали повертатися назад, у місцевості, де було встановлено більш суворий окупаційний режим, бо в Сан-Ремі він був усе-таки прикритий, немов фіговим листком, договором між німецьким командуванням і урядом Віші про «охорону» району. Ці постояльці користувалися і рестораном, але вони не давали вже того зиску, як раніш. Матеріальні справи мадам Тарваль почали підупадати. Одне діло — курортники, які приїздять розважатися, зарані відклавши для цього потрібні кошти, і зовсім інше — постійні мешканці, що тремтять над кожним су, бо й самі не знають, на скільки їм вистачить наявних грошей, а навіть не уявляють собі, коли їм можна буде повернутися додому.

До того ж мадам Тарваль мусила систематично допомагати своїй матері, яка жила з молодшою дочкою в селі Ла-Травельса. До війни молодша сестра мадам Тарваль — Лу-їза — жила в Парижі, де працював її чоловік, Андре Ренар, авіаційний інженер за фахом. Але Андре Ренар у 1939 році був призваний до армії, служив у авіації і, мабуть, загинув. Останній лист від нього Луїза одержала за три дні до окупації Парижа. А незабаром гітлерівці конфіскували все майно Андре Ренара, і Луїзі довелося залишити Париж і переїхати до матері, у невеличке село, кілометрів за тридцять від Сан-Ремі.

Звичайно, було б краще жити всім разом — сестра допомагала б при ресторані, — але мадам Тарваль не могла піти на це. І не тому, що вона мало любила сестру, а просто з обережності: коли б гестапівці дізналися, що дружина Ренара живе у сестри, то і ресторан, і сама його власниця теж вважалися б неблагонадійними. Німецьким офіцерам заборонили б тоді відвідувати ресторан, а це ще більше б підірвало справу — як-не-як, а найбільша частина прибутків надходила саме від цих постійних клієнтів. Ні, про те, щоб взяти до себе сестру, годі було й думати. Мадам Тарваль навіть листування з нею всіляко приховувала, особливо після того, як Жан пішов у макі.

Так, її маленький Жано, її єдиний син, подався в партизани! З того дня, як це сталося, мадам Тарваль не знала жодної хвилини спокою. Ще добре, що про це не дізналися в гестапо! Для них Жан не повернувся з фронту — загинув у бою чи потрапив у полон. А що, коли дізнаються? Адже одного разу його вже затримали в горах! На щастя, він наскочив на цього барона. Мабуть, свята діва почула її материнські молитви, інакше чому б барон його відпустив? А може, він пізнав у Жані брата Моніки? Ні, цього не може бути! Вони зовсім не схожі один на одного. От тільки очі… А Жан яким був, таким і лишився! Безтурботний, дурний хлопчисько! Дарма, що старший за Моніку, а поводить себе, як легковажна дівчина!

Ні, на Моніку вона може покластися, та не така. Правда, вона ненавидить німців і поводить себе часом надто гостро, але в той же час і не переступає межі. Навіть барона Гольдрінга згодилась навчати французької мови. Звичайно, барон зовсім і не скидається на німця. Ввічливий, як справжній француз, і дуже сердечний. З того часу, як він відпустив Жана, мадам Тарваль щодня відкриває в ньому якісь нові чесноти. Тільки справжній лицар здатний на такий вчинок! Жан переказував через Моніку, що він просто отетерів з подиву, коли все це сталося. До речі, звідки Моніка дізналася про Жана? Мадам Тарваль згадує часті поїздки доньки на велосипеді, і її обсипає жаром. А що, коли й Моніка якось причетна до партизанів?

Те, що раніше проходило поза увагою, мати починає співставляти і аналізувати. Так, часто серед білого дня, коли стільки роботи, Моніка кидає все і, пославшись на те, що у неї болить голова, кудись їде… Потім привіти від Жана… Щось дуже часто переказує їх Моніка! А ота заява: «Якщо тебе спитають, мамо, скажеш, що Франсуа мій наречений!» Тоді вона сприйняла це як жарт і сама посміялася. Довгоносий Франсуа і її красуня Моніка! Тепер мадам Тарваль не до сміху. Потроху вона починає розуміти, що її донька з чимсь криється від неї. Боже правий, а що, коли хтось дізнається про це! Адже Жан у горах, отже, у відносній безпеці. А Моніку можуть схопити кожної хвилини! Ні, вона сама себе лякає! Геть ці думки, бо від них справді втратиш здоровий глузд!

І мадам Тарваль лукавила з собою, відганяла страшні підозріння, кепкувала з себе, називаючи боягузкою, але зовсім позбутися неспокою вже не могла.

Мадам Тарваль жодного разу не натякнула дочці про свої побоювання. Вона добре знала її вдачу — палку і вперту одночасно. Застерегти її — значило викликати вибух гніву й докорів: Моніка ніяк не могла примиритися з думкою, що їм доводиться жити з прибутків від ресторану, який відвідують німці. Ще захоче довести свою самостійність і щось встругне! Ні, краще вже заплющити очі, мов страус, ховати голову перед небезпекою і чекати, чекати кінця війни, який мусить вже врешті-решт настати.

І лише тоді, коли Моніка, одержавши якусь телеграму, сказала, що їде до Бонвіля, мадам Тарваль зрозуміла, якої фатальної помилки вона припустилася. Замкнувши двері і сховавши ключ у кишеню, мати рішуче заявила:

— Ти нікуди не поїдеш!

— Я мушу їхати, мамо!

— Хай посилають когось іншого! — Вперше за весь час мадам Тарваль дала зрозуміти дочці, що вона трохи в курсі її справ. — Це не дівоча справа їздити світ за очі з якимись таємничими дорученнями.

— Саме дівоча, мамо, бо лише я можу дізнатися від Гольдрінга… — Моніка урвала мову.

— Що ти мусиш дізнатися від Гольдрінга? Що, я тебе питаю? Коли не скажеш, я зараз же побіжу до його генерала…

— Що ж, біжи! І не забудь сказати, що наш Жан з макі! І тоді всіх їх перестріляють, мов курчат, бо у них немає зброї, а ти позбавляєш їх нагоди її здобути! Ну, чого ж ти стоїш? Біжи! Тільки знай, що у тебе тоді не буде ні дочки, ні сина!

Почувши про зброю, мадам Тарваль упала на стілець і так пополотніла, що дівчині стало шкода матері.

— Матусю, — ніжно охопила її шию Моніка, — даю тобі слово, — мені нічого не загрожує. Присягаюся! Це буде звичайна прогулянка, під час якої я шепну кілька слів кому треба. Тільки й усього!

Проте мадам Тарваль не так легко було заспокоїти. Вона плакала, благала, загрожувала і знову плакала. Моніка упадала біля неї, як біля хворої, але твердо стояла на своєму — поїду! І в цьому двобої: матері, яка намагалася врятувати дочку від смертельної небезпеки, і дочки, яка готова була пожертвувати своїм життям заради свого народу, переможцем вийшла дочка. Мати скорилася долі.

Моніка не дала Генріхові телеграми про свій приїзд. Вона не хотіла, щоб її бачили з ним на вокзалі, де завжди вешталися поліцаї і гестапівці. Вже від своєї родички вона телеграфувала Гольдрінгу в готель, призначивши час і місце побачення.

Генріх додержав слова — перед очі Моніки він з'явився в цивільному одязі, який, на думку дівчини, був йому куди більше до лиця, ніж ненависна форма німецького офіцера.

На мить Моніці здалося, що перепона, яка лежала між нею і Генріхом, зникла. Так приємно було йти з ним поруч, спираючись на його міцну й теплу руку. Навіть говорити не хотілось. І Генріх, певно, розуміючи її настрій, теж мовчав. Моніка уявила собі, що війни не було, нема, ніколи не буде. І їй не треба приховувати свої почуття. Між нею і Генріхом звичайні людські взаємини. Але мало не на кожному кроці зустрічалися патрулі, і важке гупання їхніх чобіт чомусь нагадувало дівчині глухі удари перших грудок землі об труну. Ні, дійсність нагадувала про окупацію, про те, що вона приїхала не на побачення з коханим, а щоб здобути такі важливі для макі відомості.

«Саме зараз нам зброя особливо потрібна!» — настирливо стукала у вуха фраза, сказана їй Франсуа напередодні від'їзду. Та хіба вона не знає цього сама? Так, зброя потрібна, і Моніка зробить усе, щоб вона потрапила до партизанів!