І один у полі воїн - Дольд-Михайлик Юрий Петрович - Страница 16

Містечко Сан-Ремі відкрилося для Генріха зовсім несподівано, за одним з таких поворотів. Воно лежало в широкій улоговині, ніби самою природою призначеній для того, щоб тут оселилися люди. Невисокі відроги гір, вкриті хвойними лісами, захищали улоговину від вітрів з північного сходу. З південного заходу здіймалося велике гірське плато. Від самого берега річки і аж до плато підіймалися вгору виноградники.

Автострада безпосередньо переходила в головну вулицю міста. По обидва її боки були розташовані всі найкращі будинки Сан-Ремі. Отже, Генріху не довелося довго розшукувати штаб. На перше його запитання йому відповіли, що генерал Еверс живе у віллі «Айстра», а штаб дивізії міститься у готелі «Європа».

За п'ять хвилин Генріх уже стукав у двері з табличкою «Ад'ютант командира дивізії гауптман Лютц».

— Увійдіть! — пролунав приємний баритон.

Назустріч Генріху підвівся з-за письмового стола високий, худорлявий офіцер у чині гауптмана, очевидно, сам Лютц.

Уся його постать і особливо великі сірі очі виказували, що гауптман дуже стомився. Про втому і якусь байдужість до своєї особи свідчила і досить недбала зачіска Лютца. Його густе темне волосся, хоч і було зачесане на проділ, увесь час розсипалося і падало на лоб, коли гауптман робив найменший рух.

— Лейтенант фон Гольдрінг, — відрекомендувався Генріх. Гауптман Лютц обійшов стіл і зробив кілька кроків назустріч Генріху.

— Гауптман Лютц, ад'ютант командира дивізії. Прошу, сідайте!

— Мене призначено в штаб вашої дивізії, — почав було Генріх, але гауптман перервав його:

— Про ваше призначення я знаю, і саме сьогодні ми чекали на вас.

Лютц сів на своє місце за столом, і Генріх простягнув йому документи. Мовчки позирнувши на них, гауптман взяв лише відрядження, решту повернув Генріху.

— Дуже радий, що ви приїхали, бароне! — привітно сказав Лютц і, засміявшись, додав: — Мушу признатися, що радію з чисто егоїстичних міркувань — сподіваюсь, що ви мене трохи розвантажите. Бо справ багато і все доводилось робити самому.

Поведінка гауптмана була щира і невимушена.

— Сподіваюсь бути гідним помічником.

— На жаль, моїм помічником ви не будете. Вас призначено офіцером для особливих доручень. Про це завтра дамо наказ. Але поскільки я виконував досі і ваші обов'язки, крім своїх ад'ютантських, то ваш приїзд справді для мене велике полегшення. А втім, по роботі нам з вами, гер лейтенант, доведеться часто зустрічатися, а то й працювати разом, і я сподіваюсь, що ми працюватимемо дружно.

— Я не маю найменших сумнівів у цьому, гер гауптман!

— От і добре! А зараз я покажу вам вашу квартиру. Я живу при штабі. Ми тут займаємо два поверхи. Кілька кімнат відведено під житло для офіцерів, але зараз вільних немає. На першому поверсі розташувався караул, а також міститься наше офіцерське казино. Отже, вам доведеться жити в іншому готелі, він навпроти «Європи». Я навіть думаю, що вам там буде краще — готель цілком пристойний.

Кімната, приготована для Генріха, була на другому поверсі готелю «Темпль». Певніше, тут було дві кімнати. У першій — передпокої — стояв лише умивальник, диван, маленький столик і два стільці. Друга — велика кімната — була умебльована значно краще. Широке дерев'яне ліжко, письмовий стіл, крісло, шафа, велике дзеркало і навіть нічний столик з телефоном і підставка для чемоданів. Генріх аж ніяк не сподівався на такий комфорт і щиро подякував гауптманові за його турботи.

— А звідси ви можете помилуватися містом.

Гауптман відкрив двері, і обоє вийшли на балкон.

— Справді гарний краєвид, — погодився Генріх.

— І зручний пункт, щоб подивитися на красивих дівчат.

Лютц вказав очима на дівчину, що зіскочила з велосипеда і стояла на протилежній стороні вулиці, чекаючи, поки пройдуть машини.

— А таки дуже красива дівчина. Хто вона?

Лютц посміхнувся.

— Ага, зачепило? Це дочка хазяйки готелю, в якому ви живете, мадемуазель Моніка.

— Красива дівчина, — замислено повторив Генріх.

— Не лише ви такої думки, бароне! Всі наші офіцери пробували залицятись до Моніки. І без найменшого успіху! Вона просто їх не помічає. На щастя, не всі такі суворі. Тут є кілька дуже милих дівчаток, я вас з ними познайомлю.

— Я не дуже полюбляю милих дівчаток. Мені більше до смаку… ну, скажімо, такі, як Моніка. Втім, про тутешніх красунь і їх вдачу ми поговоримо колись на дозвіллі. А тепер час влаштовуватись.

Генріх перехилився через бильця балкона і гукнув денщикові, який з машиною був унизу, щоб той заносив речі.

— Добре, що згадав: при вас лишиться цей денщик чи вам потрібен інший?

— Ні, цей виїде назад з машиною.

— Тоді я вам зараз же пришлю одного-солдата. Це тимчасово, поки ви самі не знайдете такого, щоб вам сподобався. Я особисто вважаю, що денщика треба обирати самому.

— Цілком з вами згоден.

Увійшов Ервін і вніс два великих чемодана.

— Ви, Ервін, вільні. Вдосвіта виїдете. А сьогодні погуляйте і випийте за моє здоров'я! — Генріх простягнув Ервіну сто-франкову купюру.

— Якщо ви так кидатиметеся грішми, ви розбестите вашого нового денщика, — зауважив Лютц, коли Ервін пішов.

— А я це роблю з практичних міркувань: сьогодні він вип'є в кабаре і вихвалятиме перед іншими солдатами мою щедрість. Після цього вони наввипередки набиватимуться мені в денщики…

— І ви візьмете найбільш наполегливого?

— Саме навпаки. Але в мене буде більший вибір. Хочеться, знаєте, мати біля себе порядну людину.

Лютц розсміявся. Генріх теж посміхнувся, але якось мляво, — кутиками уст, і Лютца вразив вираз чи то втоми, чи то суму, який ліг на обличчя лейтенанта.

Потискаючи гауптманові руку, Генріх на хвилину її затримав.

— А де ви сьогодні вечеряєте, гер гауптман? — спитав він.

— Обідаємо ми всі разом у казино, цього вимагає генерал. А снідаємо і вечеряємо де кому прийдеться.

— Тоді дозвольте мені запросити вас на сьогодні повечеряти зі мною тут?

— Дуже вдячний, охоче приймаю ваше запрошення, — вклонився Лютц.

— Тоді рівно о дев'ятій я зайду за вами.

Залишившись на самоті, Генріх почав влаштовуватись.

Незабаром всі речі було розкладено на полицях шафи і розвішано.

З дороги дуже хотілося помитись. Денщик, надісланий Лютцом, швидко усе влаштував — нагрів ванну, приготував постіль — і Генріху лишилося тільки помитись і лягти спочити.

Давши новому денщикові кілька дрібних доручень, в тому числі наказавши обов'язково купити два словники — німецько-французький і французько-німецький — Генріх несподівано для самого себе швидко заснув. Прокинувся він лише годині о восьмій. Всі його доручення було виконано, а речі добре вичищено і випрасувано — білявий, з великими вухами, Фріц Зеллер показав себе як вправний денщик.

Хотілося полежати в ліжку ще трохи, а може, й зовсім не вставати до ранку — дорога таки добре стомила! Але згадка про вечерю з Лютцом, про потребу ще до зустрічі з генералом обізнатися з допомогою гауптмана з місцевою обстановкою примусила поспішити.

За чверть години Генріх уже входив до невеличкого, але затишного й добре умебльованого ресторану готелю «Темпль».

У ресторані в цей час було ще зовсім порожньо. Лише біля величезного буфета, що займав мало не половину лівої стіни залу, спиною до входу, стояла якась огрядна жінка. «Певно, господиня готелю!» — майнуло в голові у Генріха. Втім, його увагу привернула не вона. Навмисне уповільнюючи кроки, Генріх уважно придивлявся до дівчини, що стояла навпроти жінки і жваво з нею про щось розмовляла. Це була та сама велосипедистка, на яку звернув його увагу Лютц.

Тоді, на балконі, Генріх погодився з гауптманом, що Моніка справді дуже красива. Але тепер це визначення здалося йому шаблонним і навіть образливим для дівчини. Щось більше за красу було в її обличчі і всій стрункій постаті, і Генріх навіть не зрозумів відразу, чим вона його так вразила. Оцим променистим поглядом великих чорних очей? Розльотом брів на високому, добре виліпленому чолі? Чи, може, цим хвилястим чорним волоссям, що так м'яко облямовує ніжний овал обличчя? Ніс у Моніки навіть неправильної форми, але як гармонійно він переходив у лінію уст і підборіддя… Так, так, гармонійність! Саме гармонійність всіх рис і кольору очей, волосся, довгих, трохи загнутих вій надають обличчю дівчини щось неповторне, чарівне.