І один у полі воїн - Дольд-Михайлик Юрий Петрович - Страница 122

При світлі ракет Генріх помітив довгу постать Лемке. Він походжав між забитими і пораненими італійськими солдатами, присвітлюючи кишеньковим ліхтариком, і посилав кулі з свого пістолета в тих, хто ще подавав ознаки життя.

Побачивши Генріха, Лемке швидко попрямував до нього і стисло розповів, що саме сталося.

Виїхавши з Кастель ла Фонте, він послав уперед кількох мотоциклістів, наказавши їм їхати так, щоб кожен задній бачив машину переднього. Шофер бронетранспортера теж мусив орієнтуватися на останнього мотоцикліста. Кілометрів за тридцять від Кастель ла Фонте, коли Лемке вже був упевнений, що спокійно доїде до Івреї, по колоні з правого боку застрочили партизанські кулемети і автомати. Їх трасуючі кулі летіли широкою смугою. Партизани, пропустивши дозор мотоциклістів, атакували колону з флангу. Довелося приймати нічний бій. Італійські солдати, скориставшись з несподіваного нападу, почали розбігатися — оті забиті, що їх бачить Генріх зараз, все, що лишилося від кількохсот італійців.

— Виходить, ви досить успішно стріляли по обеззброєних, замість битися з гарібальдійцями! — ущипливо сказав Генріх. Він відчув, як невимовна лють охоплює його всього. З якою б насолодою він розрядив свій пістолет у цю потвору. Але доводилось стримуватись, і вже цілком спокійним тоном він запитав: — Організуємо погоню?

— Вночі це рисковано. Почекаємо, поки розвидниться.

Чекати довелося довго. День видався туманний, і лише години за дві Лемке і Генріх у супроводі автоматників мали змогу оглянути позиції партизанського загону, що вчинив напад на колону.

— Зверніть увагу, — злісно говорив Лемке, — їхні позиції добре замасковані і, очевидно, зарані підготовлені. Вони чекали на нашу колону…

— Схоже, що їх хтось попередив, — спокійно констатував Генріх.

Про організацію переслідування партизанів і втікачів нічого було й думати. Туман обмежив видимість до мінімуму, а за таких, умов заглиблюватися в гори було небезпечно: кілька десятків автоматників-партизанів могли стримувати весь великий загін Лемке і Генріха.

— Але хто ж міг попередити партизанів? — чи то сам себе, чи то Генріха запитав Лемке, коли вони разом у комендантській машині поверталися назад у Кастель ла Фонте. — Ви комусь говорили про відправку італійців цієї ночі?

— Жодній душі!

— Тоді хто ж?

— А чому ви гадаєте, що попередити партизанів міг хтось з мого оточення, а не з вашого?

— Моє оточення складається лише з німців, а серед вашого є і італійці.

— Після замаху на фюрера не можна довіряти і німцям! — кинув Генріх. — Гарантують вірність не національність, а погляди.

Лемке замовк. Він сердився на весь світ, а найбільше на самого себе. Треба було наполягати, щоб Гольдрінг сам супроводжував італійців, а він узяв всю відповідальність на себе. І ось маєш… Доведеться виправдуватись перед начальством, а Гольдрінг залишиться в стороні, адже напад стався за межами його району.

Генріх теж мовчав. Перед його очима невідступно стояла (картина, яку він побачив на місці бою: кілька десятків забитих і поранених італійців і серед них Лемке з ліхтариком у лівій руці і з пістолетом у правій…

— А скажіть, ви довіряєте своїй перекладачці? — несподівано запитав Лемке, коли вони вже в'їхали в Кастель ла Фонте.

— Я її кілька разів перевіряв, і до того, як взяв працювати в комендатуру, і на самій роботі. Вона цілком виправдує характеристику графа Районі, який дав їй дуже хорошу рекомендацію.

— А в мене вона викликає деякі підозріння.

— Щоб заспокоїти вас, я її ще раз перевірю, навіть спеціально спровокую, залишивши на столі якийсь нібито секретний документ, — байдуже кинув Генріх.

Він глянув на Курта, що з закам'янілим обличчям сидів за баранкою, і зрозумів, що сьогоднішня розмова за кілька хвилин стане відомою Лідії.

Ввечері до Генріха вбіг веселий і збуджений Кубіс.

Серце Генріха шалено закалатало. Невже сталося те, що інколи йому здавалося неможливим, до чого були спрямовані всі його зусилля і помисли, чому він підпорядкував усі свої дії і навіть життя! І зовнішній вигляд Кубіса, і його поведінка підтверджували, що це дійсно так.

Зазирнувши в суміжну з кабінетом опочивальню, Кубіс щільно причинив двері, що вели туди, потім визирнув у коридор, з якого тільки-но зайшов до кабінету, і спустив язичок автоматичного замка.

Генріх, опанувавши себе, з посмішкою стежив за ним:

— Я не впізнаю вас сьогодні, Пауль! У вас вигляд змовника. Трапилось щось надзвичайне?

Кубіс підняв руку, як роблять це боксери-переможці на рингу. Потім, так само мовчки, поплескав себе по кишені мундира.

— Та що з вами? Ви втратили дар мови?

Сміючись, Кубіс впав у крісло.

— Вони тут, дорогий бароне, усі до однісінької тут! — він знову поплескав по кишені і відкинувся на спинку крісла з виглядом переможця.

— Хто це вони?

— Фотокопії! Що ви тепер скажете про мої здібності?

— Скажу, що завжди був про них дуже високої думки. Невже вам пощастило…

— Усі до однісінької! Ні, чому ж ви мене не поздоровляєте?

— Бо ще не знаю, чи можна поздоровити. Адже ви невіглас у питаннях техніки! У старих бувають дивні примхи: Лерро міг зберігати як спогад про свій перший винахід якісь креслення, що тепер зовсім не мають цінності. Або замислити якусь нову роботу…

Від одного тільки такого припущення Кубіс зблід. Він так уже призвичаївся до думки, що тримає в руках ціле багатство, що тепер почував себе людиною, в якої з рук хочуть. Його вирвати.

— Не… не… може бути! — затинаючись, пробелькотів він. Втім, вираз тривоги, змішаної з страхом, все виразніше лягав на його обличчя.

— Давайте проглянемо і розберемось.

Кубіс витяг з бокової кишені мундира загорнуту в папір пачку і сторожко глянув на Генріха. Тепер разом з страхом і тривогою з очей його визирало і недовір'я.

Розреготавшись, Генріх знизав плечима:

— Я міг би образитись, Пауль, і виставити вас геть з вашими фотокопіями. Бо мене вони цікавлять так само, як торішній сніг. Хіба тільки з того погляду, чи зумієте ви врешті-решт зі мною розрахуватись! Так ось, я міг би вас виставити звідси. Але я розумію, що ви зараз не при собі. Чорт з вами, давайте гляну!

Кубіс почав по одній подавати фотокопії. Генріх, беручи кожну лівою рукою, відставляв її перед собою, тримаючи праву руку на тому ґудзику мундира, в якому було вмонтовано мініатюрний і безшумний мікрофотоапарат. Часом, взявши чергову фотокопію, він навмисно затримував на ній свій погляд, немов вивчав креслення чи окрему формулу.

— Це те, що треба! Розробка окремої деталі. Вона, звісно, здасться, хоч і не має вирішального значення. Головне у тій фотокопії, що я розглядав щойно. Цю особливо бережіть. Я, звичайно, не такий вже фахівець, та й визначити з першого погляду важко, але, безумовно, головна ідея винаходу ось у тому аркуші.

Нарешті всі фотокопії було розглянуто.

— От тепер я можу вас поздоровити! Ви навіть не уявляєте, чим ви володієте! — Генріх міцно потиснув Кубісу руку, вперше за весь час їхнього знайомства цілком радо.

Кубіс тепер знову сяяв від щастя. Заховавши свій скарб у кишеню, переконавшись у тому, що Гольдрінг на нього не зазіхає, він пройнявся до нього почуттям найщирішої подяки, навіть розчулився:

— Я не вірив у дружбу, Генріх, я зневірився у всьому на світі, але того, що ви для мене зробили, я ніколи не забуду. Це ж ви мені порадили одружитися з Софією. І фортуна ніби відразу повернулась до мене обличчям! Бо коли б я не став чоловіком синьйорити Лерро, між вами і мною ніколи б не виникла та розмова, пам'ятаєте? Невже забули? Ну, коли ви мені вперше натякнули на можливість влаштувати своє майбутнє! Ні, ви просто мій добрий геній! Я вже не кажу про ті позики, які ви мені безвідмовно давали! До речі, ви не забули про свою обіцянку відстрочити сплату боргу ще на рік?

— Хіба я давав таку обіцянку?