І один у полі воїн - Дольд-Михайлик Юрий Петрович - Страница 112

— Не прикидайтеся! Ви знаєте, що я маю на увазі.

— Я знаю лише те, що я нічим не завинила. Скривдити бідну дівчину, покоївку…

— Вдруге вам повторюю — не прикидайтеся!

— Але я ні в чому не винна!

— Це ви будете доводити на допиті в гестапо.

— А це хіба не допит?

У погляді дівчини Генріх побачив стільки зневаги до себе, що мимохіть в його голосі прорвалися нотки ніяковості:

— Я не працюю в гестапо і я не слідчий… — сказав він, ніби виправдуючись. — Я лише хотів переконатися, чи справді ви винні в тому, в чому вас обвинувачують. Щоб знати, як мені поводитися з вами…

— Отже, ви маєте зараз вирішити, винна я чи не винна? — голос дівчини тремтів від обурення.

— Вирішувати це буде суд…

— Суд? Який?

— Той, що судитиме вас, що судив би Ментарочі, коли б він не втік…

— Він утік! — Коли б щастя мало обличчя, воно скидалося б зараз на обличчя Лідії.

— Хіба ви його знали?

— Це мій батько!

— Так це ви сповістили його про приїзд наших парламентерів? Прочитавши записку, яку Курт мав необережність передати вам?

— Курт тут ні при чому!

— Це з'ясує гестапо.

— А він же на вас мало не молиться, він же казав…

— Мене не цікавить, що казав ваш співучасник!

— Курт нічого не знав!

— І це ви відкрили двері замку, впустили сюди вашого батька з партизанами, щоб вони взяли тут заложників.

Лідія схопилася з стільця і стояла перед Генріхом, виструнчившись у тому самозабутті гордої зневаги, гніву, зненависті, яке примушує людину забувати про власну небезпеку, кидати виклик сильнішому за неї.

— Я врятувала цим п'ятдесят ні в чому не винних людей! Адже ваші їх, напевне, розстріляли б у Палермо! Ну що ж, беріть, робіть зі мною, що хочете! Коли батько на волі, він однаково помститься…

— Його спіймали раз, спіймають і вдруге. За кожним його кроком слідкує наш агент, який є серед партизанів.

— Брехня! Серед гарібальдійців немає зрадників!

— Свята наївність! Гестапо відомий кожен крок ваших гарібальдійців.

— Вигадка, щоб залякати!

— І сьогодні, коли ваш батько радо розповідатиме, як йому пощастило втекти, наша людина дивитиметься на нього пильним поглядом з-під кошлатих брів, щоб зараз же…

— Боже мій, до чого тут брови? Я… я не розумію…

— До чого брови? Це я так, між іншим. Бо я вперше у житті побачив такі густі, широкі і кошлаті брови. Вони мене просто вразили..

— Не може бути!

— Ви не вірите, що бувають такі брови? Але ви матимете нагоду переконатися самі. Він часто буває в гестапо. А тепер його вже напевне викличуть для очної ставки…

Вперше за весь час на обличчі дівчини промайнув страх, вся вона якось знітилась, очі з благанням дивилися на Генріха:

— Це ви вигадали про брови… Цього не може бути… ви це навмисне кажете, щоб… — похитнувшися, дівчина сперлася на краєчок стола, помацала другою рукою позад себе, шукаючи стілець, і сіла, майже звалилася на нього.

Генріху стало невимовно шкода дівчину.

— Лідія! — сказав він лагідно і стиснув своїми руками її руки. — Вислухайте мене уважно. Вашого батька виказав агент гестапо, партизан з чорними кошлатими бровами. Я не знаю його прізвища, але добре запам'ятав зовнішність. Він був другим парламентером партизанів.

— Дядько Віктор! — простогнала дівчина.

— Треба негайно попередити про це начальника загону і вашого батька. Але нікому більше жодного слова. Ви мене розумієте? Ви чуєте, що я кажу?

— Я зараз піду і… — дівчина раптом спинилася, перелякана думкою, що її хочуть загнати у пастку, простежити, куди вона йде, а потім…

— Я знаю, чого ви боїтесь… Але у мене нема часу вас переконувати. Треба поспішати, під загрозою не тільки ваш батько, а й той, хто його випустив, — лікар Матіні…

— Я вам довіряю… Я йду. — Лідія попрямувала до дверей.

— Заждіть! Коли я дізнаюся про те, чи пощастило вам попередити командира загону?

— Дуже швидко.

— Гаразд, я чекатиму. І я просив би вас не говорити Курту про нашу розмову. Він хороший хлопець, але людина, не обізнана з конспірацією, та і в політиці теж, здається, не розуміється.

Лідія швидко вибігла.

Зараз, коли спало напруження, Генріх відчув, як стомила його сцена, яка щойно відбулась, і взагалі події сьогоднішнього ранку. І це саме тепер, коли приїзд Лемке вимагав від нього особливої зібраності, обережності! Звичайно, Лемке приїхав сюди з відома Бертгольда і, можливо, виконуватиме при ньому ті ж функції, що і Міллер.

Генріх знову перечитав листа, одержаного вчора ввечері від Бертгольда, певніше, ті рядки, що стосуються нового начальника служби СД: «Чи бачився ти вже з Лемке? По-моєму, він непоганий товариш. Тобі варто було б з ним заприятелювати. Дізнавшись, що ти в Кастель ла Фонте, він висловив задоволення з цього приводу».

Висловив задоволення, а проте досі не прийшов з візитом, як то годилося 6! Що ж, Генріх не піде до нього перший. Треба поставити себе так, щоб Лемке запобігав перед ним. Згадавши про свій допит у Бонвілі, Генріх посміхнувся. Тоді він інстинктивно знайшов правильну лінію поведінки з цим загонистим гестапівцем. На зухвалість відповідати ще більшою зухвалістю, на гонор — ще більшим гонором.

Генерал у від'їзді, і сьогодні можна не йти до штабу. Але бідний Лютц, мабуть, хвилюється. І Матіні теж. Треба їм подзвонити і заспокоїти. Але що він може сказати? Що, коли Лідія не встигне попередити гарібальдійців? Вона обіцяла повернутися швидко. Можливо, у неї є якісь зв'язки тут, у містечку. Отже, залишається одне — чекати.

Години чекання тягнуться нестерпно довго. Генріх не наважується запитати Курта, чи повернулась Лідія. Очевидно, ні. Бо Курт нервує, все вивалюється в нього з рук, коли він накриває на стіл, готуючись до обіду. Генріх уважно студіює книжку з іхтіології і вдає, що не помічає спроб Курта зав'язати розмову.

Коли почало сутеніти, Генріх не витримав і подзвонив Лютцу. «Так, все гаразд, можна спати спокійно, завтра вранці про все розповім».

Марія-Луїза вже давно повернулася з прогулянки. Вона грає на піаніно. Звуки якогось бравурного мотиву лунко розкочуються в порожніх кімнатах замку. Очевидно, вона в чудовому настрої. Треба до неї зайти. Дізнатися, чим закінчилась її розмова з Софією.

Вечір Генріх проводить на половині Марії-Луїзи у товаристві Штенгеля, графа Рамоні і самої господині. Лідії не видно. Графиня сама подає чай.

— Уявіть, моя покоївка раптом зникла — у неї хтось захворів, і вона відпросилася у графа на цілий день! — скаржилася Марія-Луїза.

Так, Лідія ще не повернулася! Тепер вона не повернеться вже до ранку. Бо після дев’ятої почався комендантський час. Отже, можна йти до себе і лягати.

Графиня не затримує Генріха. Але коли він підходить до неї, тихенько шепоче:

— У неділю ми з вами і вашим приятелем обідаємо у Лерро.

Майже цілий день нервового напруження вкрай стомив Генріха, і він з радістю подумав, що зараз засне і до ранку відсунуться всі його тривоги. Але вони обступили його ще щільніше, коли він роздягся і ліг у ліжко.

У цій історії з Ментарочі він знов поводив себе неприпустимо легковажно! Правда, йому конче треба було встановити зв'язки з партизанами. Але треба було чекати більш слушної нагоди. І дати загинути такій людині, як Ментарочі? Дати отому провокатору з кошлатими бровами вільно ходити по землі і зраджувати, виказувати чесних людей? Що ж. іноді треба затиснути своє серце. Хіба в нього є можливість врятувати кожного, хто потрапить у пазури гестапівських катів? Йому наказано берегти себе. Віднині він пам'ятатиме тільки про це. Поки не одержить потрібних документів. А чи одержить він їх взагалі? Які можливості у нього є, щоб їх одержали? Тільки цей Лерро!

Погляд Генріха зупиняється на карті Європи. При світлі нічника на ній можна відрізнити прапорці, що позначають лінію Східного фронту… Як швидко підійшов до тих кордонів, звідки почався в 1941 році. Як давно, здається, це було! Невже минуло мало не три роки? Невже три? Але кожний такий рік можна зарахувати за десять.