І один у полі воїн - Дольд-Михайлик Юрий Петрович - Страница 11

Майор Шульц пояснив умови змагання.

— А ти, Гольдрінг, не береш участі в змаганні? — запитав Бертгольд, помітивши серед присутніх Генріха.

— На жаль, коли я підійшов, змагання вже почалися, гер оберст!

— О прошу, гер лейтенант, — це лише початок першого туру. До того ж я люблю вигравати, — спробував пожартувати Шульц.

— А ви певні, що виграєте, гер майор? — примруживши очі, спитав Генріх.

Майор Шульц самозадоволено посміхнувся і замість відповіді простягнув Генріху пістолет.

— Ні, тепер ваша черга, я стрілятиму після вас!

Майже не цілячись, майор Шульц вистрілив тричі підряд.

Одну пляшку було розбито, у другої зрізало шийку. Третя куля влучила близько пляшки, не зачепивши її.

— Непогано! — схвалив генерал Данієль.

— Вам стріляти, бароне! — запросив Шульц.

Гольдрінг витяг з кобури офіцерський маузер і став у позицію.

— Ви хочете стріляти з цієї хлопавки? — здивувався Кокенмюллер.

— А хіба правила це забороняють?

— Ні, але йду в заклад, що з маузера і за десять кроків у шийку пляшки не поцілиш, — настоював Кокенмюллер.

Кілька офіцерів його підтримало.

— Ви ставите себе в гірші умови, ніж інші учасники змагання, — кинув і генерал Данієль.

— Але офіцер, гер генерал, мусить володіти усякою зброєю якнайкраще! Я скорше програю майорові Шульцові десять пляшок за кожен постріл, ніж погоджуся стріляти з іншого пістолета.

— Ловлю вас на слові — десять пляшок за кожен постріл! — вигукнув Шульц.

Гольдрінг мовчки звів пістолет, один за одним пролунало три постріли. Першу пляшку було розбито, дві інших лишилися без шийок.

— Погано! — поморщився Гольдрінг, мов і не чув схвальних вигуків присутніх. — Поставте нові пляшки, — попрохав він єфрейтора.

Нові три постріли викликали щире захоплення: шийки трьох пляшок було зрізано, мов ножем.

— Виграшу — п'ятдесят пляшок, програшу — десять. Сорок пляшок коньяку з майора Шульца! — весело вигукнув арбітр.

Навкруги зареготали. Усім була відома скупість майора, і присутні зараз з цікавістю спостерігали, як його довге обличчя вкривається червоними плямами.

— За майором Шульцом ще три постріли? — нагадав Генріх. — Маузер при вас, майоре?

Шульц безпорадно схопився за кобуру і почервонів ще більше.

— Було умовлено стріляти з парабелума, — запинаючись заперечив він.

Генріх весело розсміявся.

— Я пожартував, говорячи про десять пляшок, гер майор! З мене вистачить і однієї.

— Тоді смію запросити вас сьогодні о дев'ятій вечора розпити зі мною виграну вами пляшку.

Шульц вклонився так церемонно, ніби він запрошував Генріха принаймні на бучний бенкет.

— Вважатиму за честь для себе! Буду рівно о дев'ятій, — ховаючи насмішкуватий блиск у очах, вклонився Генріх.

— Я не хотів би бути вашим супротивником на дуелі, — пожартував Кокенмюллер, коли вони разом з Генріхом поверталися до штабу. — І знайте, що сьогодні ви нажили запеклого ворога.

— А мені здалося, що ми розсталися з Шульцом, як приятелі. Адже я подарував йому мало не весь програш!

— Він не пробачить вам того, що ви забрали в нього славу кращого стрільця штабу, — пояснив Кокенмюллер. — А це єдине, чим він міг досі пишатися.

Коли після прогулянки Гольдрінг і Кокенмюллер зайшли в свою кімнату, черговий сповістив, що в оберста зараз генерал Данієль і оберст Лемберг.

— Лемберг? — запитливо глянув на Кокенмюллера Генріх і наморщив брови, ніби щось пригадуючи.

— Йому доручено керувати операцією «Зелена прогулянка»…

Обидва сіли біля своїх столів, схилившись над паперами. Хвилин за п'ять через приймальню оберста, навіть не глянувши в бік офіцерів, пройшов генерал Данієль, а за ним закурений і стомлений оберст Лемберг.

Крізь двері чути було, як Бертгольд ходив взад і вперед по кабінету. Це свідчило про поганий настрій оберста. Але Генріх, якого дуже зацікавило повідомлення Кокенмюллера про доручену Лембергу місію, все ж наважився потурбувати свого шефа.

— А, це ти! — похмуре обличчя Бертгольда трохи прояснішало. — Що ж, поздоровляю з успіхом! Ти чудовий стрілець!

— Я саме з цього приводу і прийшов до вас, гер оберст, чи не здається вам, що доцільніше було б показати своє вміння вправлятися із зброєю не на змаганнях, а на «Зеленій прогулянці», де за мішені правитимуть вороги, а не порожні пляшки від коньяку.

Щось подібне до посмішки майнуло на обличчі Бертгольда.

— «Зелену прогулянку» вже здійснено.

— Вже? Та коли ж! — і здивування, і розчарування чулися в голосі Генріха.

— Почали сьогодні вдосвіта, рівно о шостій, а закінчили о дванадцятій.

Похмурий погляд Генріха, очевидно, щиро потішав Бертгольда.

— Ні, ти дивак, справді дивак! Ну, скажи мені одверто — чому тобі так закортіло взяти участь у цій операції?

— Дозвольте відповісти вам не як начальникові, а як моєму другому батькові, від якого я не хочу мати таємниць?

— Сподіваюсь, що саме так ти і розмовляєш завжди зі мною.

Генріх трохи повагався, немов йому ніяково було звірити свої найпотаємніші думки.

— Ви так багато зробили для мене, — почав він непевно, — завдяки вам я швидко одержав офіцерське звання, ви призначили мене на цікаву роботу… Але…

— Ну, одвертість, то одвертість! Чому ж ти не доказуєш?

— Я заздрю багатьом офіцерам штабу: всі вони мають бойові заслуги, очевидно брали участь у важливих операціях, про що так красномовно розповідають нагороди на їхніх мундирах…

Нестримний регіт Бертгольда не дав йому змоги докінчити фразу.

— Оце і все?.. Який же ти ще наївний! Запевняю тебе: більша половина цих орденів видана штабним офіцерам тільки для того, щоб фронтовики вірили, що і штабісти мають заслуги перед фатерландом, хоч часто, навіть дуже часто, ці заслуги не більші ніж у архіваріуса якогось провінціального магістрату… І для цього зовсім немає потреби підставляти голову під партизанські кулі. Для куль знайдуться люди з менш благородною кров'ю ніж твоя… і подякуй мені, що я не пустив тебе на ту операцію…

— Чому саме?

— А тому, що ми втратили лише вбитими двісті дев'ятнадцять солдатів і шістнадцять офіцерів. Половину поліцаїв знищено…

— Виходить…

— Виходить, що «Зелена прогулянка» для багатьох перетворилася на останню прогулянку! Коли наші частини, закривши всі виходи, наблизилися до табору, виявилося, що він абсолютно порожній. І табір і підступи до нього були добре заміновані. Додай до цього, що партизани наскочили на нас з тилу, і, завдавши чимало шкоди, блискавично зникли. Операція ганебно провалилася. Єдиний її наслідок — понад дві сотні нових хрестів на кладовищі біля цього населеного пункту.

— Виходить, оберст Лемберг…

— А, чорт з ним, з цим Лембергом, я не хочу псувати собі настрою через його невдачі! Хай він виправдується перед вищим командуванням! Як ти гадаєш, лейтенанте: чи не слід нам з тобою трохи розвіятись і хоч на вечір вискочити до найближчого міста?

— З великою охотою.

— Знаю, що з охотою. Молодість не любить глухих кутків, як от наш, різноманітність обстановки їй потрібна, як повітря… Так, може, сьогодні й рушимо?

— Краще було б завтра, бо сьогодні я запрошений до майора Шульца.

Оберст поморщився.

— Ви незадоволені?

— Занепокоєний… Майор Шульц не подарує тобі сьогоднішньої ганьби. Напідпитку він може тебе образити, а ти, з твоєю запальною вдачею…

— Я буду холодний, мов крига, і стриманий, як ви, гер оберст!

— І проте я не дуже спокійний.

— Чому? Адже я вам пообіцяв…

— Ти такий ще молодий! Не будь війни…

— Я, можливо, не мав би щастя називатися вашим сином.

— І то правда! Ну, йди, але пам'ятай, що з майором треба бути обережним. І, якщо рано повернешся, завітай до мене.

— Слухаю, гер оберст!

За півгодини, затягнутий у новий парадний мундир, Генріх стукав кінчиком стека в двері квартири майора Шульца. Двері відкрив сам майор.

— Прошу, прошу, шановний бароне Гольдрінг! — Майор намагався триматися привітно, але на його обличчі було більше улесливості, ніж приязні.