І один у полі воїн - Дольд-Михайлик Юрий Петрович - Страница 106

Генріх здивовано підвів брови:

— Що завгодно можете говорити, але я вважаю Матіні цілком порядною людиною! Який зв'язок може бути між Матіні і цим… як його? Монта… Ментарочі?

— Поки у мене є лише підозра, а цей Ментарочі дасть мені докази. І я врешті-решт дізнаюся, хто сповістив партизанів про наших парламентерів перш, ніж вони виїхали з Кастель ла Фонте.

— Неможливо! Цілком неможливо! Я не відходив від Матіні ані на крок…

— О, він міг залишити записку, якусь умовну позначку… Сьогодні я ще не можу вам сказати, як він це зробив, але завтра чи позавтра… Я дав спеціальне завдання моєму агентові, який знаходиться в загоні гарібальдійців, і він приставить мені докази того, що я відчуваю інтуїтивно.

— Цей ваш агент не справляє на мене враження розумної людини.

Від несподіванки Міллер поставив на стіл чарку, яку підніс було до рота.

— Ви знаєте мого агента? Звідки?

— Ганс, ви мене недооцінюєте! Навіть більше — ви дуже поганої думки про мої розумові здібності. Адже тільки йолоп міг не помітити того, що само кидалося в вічі. Ну, подумайте самі, як усе просто: я тільки-но прибув у Кастель ла Фонте і перший візит роблю моєму другові, начальникові служби СД; в його приймальні я випадково зустрічаю чоловіка з великими кошлатими бровами, якого фельдфебелю наказують вивести через двір, щоб ніхто не бачив; за кілька хвилин після цього мій друг, Ганс Міллер, сповіщає мені, що він вже почав вербувати агентів серед місцевого населення. Скажіть, Ганс, які б висновки зробили ви, будучи на моєму місці?

— Єдиний, але незаперечний. Ваше місце не в армії, а в нас, у гестапо. І я перетягну вас сюди, присягаюся! Вип'ємо за це, Генріх!

Міллер ще довго славословив свого майбутнього колегу по роботі, запиваючи кожен тост новою чаркою коньяку, запаси якого, як виявилося, не обмежувалися однією пляшкою, і так сп'янів, що ледве міг замкнути сейф перед тим, як наказав везти себе додому. В машині він відразу заснув, привалившись головою до плеча свого «друга». Гидливо його відштовхнувши, Генріх наказав шоферові зупинитись біля штабу.

Лютц уже спав і довелося довго стукати, поки він відімкнув двері. Хитаючись, немов п'яний, гауптман знов звалився на ліжко, але, вслухавшись у розповідь Генріха про розмову з Міллером і його підозріння щодо Матіні, відразу схопився:

— Сволота! — зціпивши зуби, вилаявся він. — Я собі і тобі ніколи не прощу, що цей кат досі ходить по землі, коли його місце в пеклі. Ні, ти тільки уяви на хвилину Матіні на допиті у Міллера чи твого дружка Кубіса!

— Ти все докоряєш мені дружбою з Кубісом і Міллером, а вона, бачиш, стала в пригоді, — тихо кинув Генріх.

Лютц знову простягся на ліжку, підклавши під голову руки, і про щось напружено думав. Генріх підійшов до телефону і подзвонив Курту, щоб той приїхав по нього машиною.

— Залишайся ночувати у мене! — запропонував Лютц.

— Ні, я завтра маю їхати до Функа на обід, і треба переодягтися. Він так мені набрид, що я мусив прийняти його запрошення. Може, і ти зі мною?

— До Функа? А чого ж! — думаючи про щось зовсім інше, неуважно відповів Лютц. — Завтра неділя, можемо поїхати… — раптом його обличчя пожвавішало. — Кажеш, до Функа? А знаєш, давай і Міллера запросимо! Тільки не бери Курта, а веди машину сам…

— Єсть, запросити Міллера і залишити Курта! — відповів Генріх, пильно дивлячись в очі друга.

Наступного дня телефонний дзвінок рано збудив Генріха.

— Досить спати! Погода чудесна, від учорашнього снігу й сліду не лишилося! Ми зараз прийдемо в гості, щоб їхати з вами… ви знаєте куди, — почувся веселий голос Міллера.

— Хто це ми?

— Я і колишній «жених», якого звуть тепер «диваком». Поснідавши у Генріха, всі троє вирушили годині о дванадцятій до Палермо.

— Денщика я сьогодні відпустив, доведеться обов'язки шофера виконувати самому, — ніби між іншим кинув Генріх, коли вони сідали в машину.

— Коли ви стомитесь, я залюбки вас зміню, — озвався Міллер і, ледве помітно підморгнувши Генріху, багатозначно додав — Адже ви знаєте, що я чудесно керую машиною і в моїх руках вона слухняно виконує мою волю!

Генріх зробив вигляд, що не зрозумів його натяку.

— А все-таки, ви мусите віддати мені належне, як начальникові служби СД, — хвалькувато сказав Міллер, коли машина вискочила з містечка і помчала бетонованим шосе на Палермо. — От вже і можна цілком спокійно їздити по дорогах, не боячись нападу гарібальдійців!

— А вбивство мотоцикліста вчора? — нагадав Лютц.

— А підірвана машина третього дня? — додав Генріх.

— Ви забуваєте: всі ці випадки сталися вночі. Вдень партизани вже не рискують з'являтися на дорогах. А досягти цього було не так уже й просто. Запевняю вас! Зате тепер я знаю, чим кожен день живе той чи той загін. О, колись у своїх мемуарах я розповім цікаві речі!

— Ви збираєтесь писати мемуари? — здивувався Лютц.

— Обов'язково! Звичайно, всього не напишеш, доведеться деякі речі подавати завуальовано… зважати на смаки читачів, які, хоч і люблять, коли в книжках проливається кров, — це лоскоче їм нерви! — але одночасно вимагають, щоб усе їм подавалося під таким, знаєте, солоденьким соусом з доброчинності і цнотливості… Коли б я писав лише для розвідників, я б, звісно, не робив цих поступок, пам'ятаючи слова фюрера, з якими він звернувся до солдатів.

— Які саме слова? — наморщив брови Лютц, силкуючись пригадати. — Ні, не пам'ятаю…

— О, я їх можу процитувати напам'ять! «Солдати! Я звільняю вас від химери, яку простодушні люди називають совістю». Хіба погано сказано?

— Сказано сильно, — посміхнувся Генріх.

Попереджений телефоном, Функ чекав гостей. Він уже кілька разів запрошував Гольдрінга то на обід, то на вечерю, але Генріх під різними приводами ухилявся від цієї честі: оберст Функ був для нього особою мало цікавою. Він не поїхав би й сьогодні, якби не дізнався, що Міллеру відомо про дзвінок гарібальдійців до штабу полку відносно парламентерів. Цікаво було встановити, як саме інформували про це начальника служби СД.

Спочатку обід носив трохи офіціальний характер. Проголосивши перший тост за свого визволителя, як назвав оберст Генріха, Функ стримано побажав успіхів Міллеру і Лютцу. Присутні були нижче його чинами, і Функ, хоч і тримався привітно, але підкреслював це всією своєю поведінкою. Але в міру того, як змінювалися страви, а пляшки порожніли, розмова ставала жвавішою і більш невимушеною. З кожною чаркою обличчя оберста і Міллера все дужче червоніли. Лютца навпаки — бліднішало. Хміль цього дня його зовсім не брав. Тільки погляд став напруженішим і злішим.

— Гершафтен! — підвівся він з місця, наливши повну чарку. — Я пропоную випити за того, хто теж брав участь у визволенні оберста Функа, за мого друга і чудову людину, лікаря Матіні!

Міллер, хоч і був напідпитку, демонстративно поставив чарку.

— Ви, гер Міллер, не хочете випити за мого другого визволителя, якого, на жаль, зараз серед нас нема? — здивувався Функ.

— Я сподіваюсь, гер оберст, ви здогадуєтесь, чому саме.

— Ах так! Тоді і я не буду, — погодився Функ і поставив чарку.

— То вип'ю тоді я сам! — Лютц одним ковтком випив коньяк. — Люблю чесних людей, хто б вони не були!

Тост Лютца дещо розхолодив компанію. Але Функ знайшов тему, що всіх зацікавила, запропонувавши випити за успіхи на Східному фронті. Розмова знову стала загальною, чарки швидко порожніли. Лише Генріх, як завжди, не пив, а тільки пригублював.

— Ой, та вже вечоріє! — здивовано вигукнув Міллер, глянувши в вікно.

— Ви ночуєте в мене. Вже пізно! — тоном наказу промовив Функ.

— Я не можу. Завтра вдосвіта мушу бути разом з фон Гольдрінгом у генерала, — категорично заперечив Лютц.

— Ви, Міллер, лишайтеся у оберста, він вас завтра відвезе, — запропонував Генріх.

Лютц здивовано на нього глянув, але відчувши поштовх ноги під столом, підтримав пропозицію:

— А справді, чому вам не лишитися?

— Ні! Разом їхали сюди, разом поїдемо і додому. Тепер безпечно!