Твори том 2 - де Мопассан Ги - Страница 83

На цьому передсмертному побаченні, яке, можливо, було останнім, вони в думці повторили рік за роком всю історію їхнього кохання, в кімнаті чути було тільки потріскування дров у каміні.

Зненацька, злякано здригнувшися, немов прокинувшись, Олів’є сказав:

— Ваші листи!

— Мої листи? — перепитала вона.

— Я міг померти, не знищивши їх.

— Байдуже! — вигукнула вона. — Це не обходить мене. Хай знайдуть, xafi читають!..

— А я не хочу, — заперечив він. — Встаньте, Ані. Відчиніть нижню шухляду письмового столу, велику — там вони всі, всі. Заберіть їх і спаліть.

Вона не ворухнулась, сиділа скулившись, немов він радив їй вчинити якусь підлоту.

— Ані, благаю вас, — знову озвався він. — Коли ви не зробите цього, я буду мучитися, нервуватись, я збожеволію. Подумайте, що вони потраплять до чужих рук, до нотаріуса, лакея… до вашого чоловіка, — зрештою… я цього не хочу…

Вона підвелася, але все ще вагалась і сказала:

— Ні, занадто важко, занадто жорстоко! Так, ніби ви наказуєте спалити наші серця.

Він благав; обличчя його змінилося від туги.

Бачачи його муку, вона скорилась і підійшла до столу. Висунувши шухляду, побачила, що вона напхом напхана листами, які лежали один на одному, і впізнала на всіх конвертах два рядки адреси, яку писала так часто. Вона знала ці два рядки — прізвище та назву вулиці,— як своє власне ім’я, як можна знати ті кілька слів, що в них зосереджені всі надії і щастя життя. Графиня дивилась на них — на маленькі чотирикутники, де було все, що вона вміла сказати про своє кохання, все, що вміла вирвати з себе й віддати йому чорнилом на білому папері.

Олів’є спробував повернути голову, щоб глянути на неї, і ще раз мовив:

— Спаліть їх мерщій.

Графиня взяла листи і якусь хвилину тримала їх у руках. Вони здавались їй важкими, болісними, живими й водночас мертвими, бо в них було стільки різноманітних почуттів, мрій — таких ніжних!.. В її руках була душа її душі, серце її серця, суть її істоти, сповненої кохання — і вона пригадала, в якій нестямі, в якому запалі писала деякі з цих листів, п’яна від щастя, що живе, кохає і говорить про це.

— Спаліть, спаліть їх, Ані! — повторив Олів’є.

Вона обома руками кинула в камін два жмутки, що розсипались, падаючи на дрова. Потім вихопила з шухляди іще стосик і кинула зверху, потім ще і ще — нахиляючись і стрімко випростовуючись, аби чимшвидше скінчити цю страшну роботу.

Нарешті, шухляда спорожніла. Графиня стояла нерухомо, чекаючи й дивлячись, як майже закидане листами полум’я лиже краї величезної купи конвертів. Воно підступало до них збоку, чіплялось за ріжки, бігло по виступах, гасло, займалось і ширилось. Незабаром усю білу піраміду оповив рухливий пояс ясного вогню, заливши світлом кімнату. І цей вогонь, що освітлював жінку, яка застигла біля каміна, й чоловіка, який застиг на ліяску, палив їхнє кохання, обертав його на попіл.

Графиня озирнулась і в осяйному світлі цього вогню побачила свого друга, що похмуро схилився край ліжка.

— Усі? — спитав він.

— Усі.

Але перед тим, як до нього підійти, графиня кинула на ці залишки, що догоряли, останній погляд і побачила на купі напівзгорілого паперу, що корчився й чорнів, якийсь червоний струмочок. Можна було подумати, що то краплини крові. Здавалось, вони текли з самого серця листів, із кожної літери, мов із рани, й тихо збігали на полум’я, залишаючи шарлатовий слід*

Графиню наче щось ударило, її охопив надприродний жах, вона відсахнулася, немов на її очах когось убивали, але потім ураз збагнула, що це точиться сургуч на печатках. Підійшла до хворого, тихо підвела його голову й обережно поклала на середину подушки. Але він поворухнувся і біль посилився. Він задихався, обличчя його зсудомилось від тяжкої муки — він начебто вже не усвідомлював, що вона тут.

Вона чекала, щоб він заспокоївся трохи, щоб розплющив очі, щоб подивився на неї і що-небудь їй сказав.

Нарешті вона спитала:

— Ви дуже мучитесь?

Олів’є не відповів. Вона нахилилась над ним і доторкнулась пальцями до його чола, щоб він на неї глянув. Він справді розплющив очі, безтямні, божевільні очі.

— Вам зле? — спитала вона. — Олів’є! Відповідайте! Може, покликати… Ну, зробіть зусилля, скажіть мені щось!..

їй почувся його шепіт:

— Приведіть її… Ви ж присягались.

Потім він заворушився, тіло його скрутилось під ковдрою, обличчя засмикалось від' конвульсивних гримас.

— Олів’е, Боже мій! — мовила ірафиня. — Олів’є, що з вами? Може покликати…

На цей раз він почув її, бо відповів:

— Ні… нічого.

Він справді ніби заспокоївся, вочевидь менше страждав і раптом пірнув в якесь сонне заціпеніння. Сподіваючись, що він засне, вона знову сіла біля лінека, взяла його за руку й чекала. Він більше не ворушився, уткнувся підборіддям у груди, рот був напіввідкритий, швидке дихання немов шкребло йому горло. Пальці часом мимоволі ворушились, трохи здригалйсь і при кожному такому здриганні у графині волосся ставало руба, і їй хотілось кричати. Це вже не були легенькі потискування рук, що розповідали, замість стомлених уст, про все горе їхніх сердець, — це були спазми, що не втихали і свідчили тільки про фізичні муки. її охопив жах, безтямний жах і безтямне бажання тікати, дзвонити, гукати, — але вона не зважувалась ворухнутися, щоб не потривожити Олів’є.

З вулиці долинав далекий стукіт коліс, і графиня дослухалася, чи не затихне він біля під’їзду, чи не з’явиться її чоловік, щоб визволити її, відірвати нарешті від цього пильнування.

Коли вона пробувала вивільнити свою руку з руки Олів’є, він стискував її й голосно стогнав. І вона скорилась, щоб не хвилювати його.

В каміні під купою чорного попелу — спаленими листами — ущухав вогонь; дві свічки догоріли, щось рипіло в меблях. У будинку все мовчало, все здавалося мертвим, тільки високий фламандський годинник на сходах ретельно видзвонював години, півгодини та чверті, співаючи вночі марш часу своїми різноманітними дзвіночками.

Графиня сиділа нерухомо й почувала, як шириться в її душі нестерпний жах. її мучили кошмари, страшні думки збурювали розум, і їй здалося, що пальці Олів’є холонуть в її руці. Невже це справді так? Певно, що ні. Звідки ж виникло це почуття невимовного крижаного дотику? Вона підвелась, майже збезумлена від жаху, і глянула йому в обличчя. Воно було застигле, бездушне, байдуже до всякого страждання, заспокоєне вічним забуттям.

Вибрані оповідання

Пампушка

Ось уже кілька днів підряд містом проходили рештки розбитої армії. Це було не військо, а безладна орда. У солдатів повиростали довгі неохайні бороди, мундири були подерті; йшли вони мляво, без прапорів, врозбрід. Приголомшені, змучені, неспроможні ні думатц, ані діяти, всі вони йшли лише за звичкою; і як тільки спинялись, одразу падали з утоми. Особливо багато було мобілізованих під час війни — мирних людей, полохливих рантьє, що знемагали під вагою рушниці, і молодих новобранців, в яких переляк міг швидко змінятися піднесенням і які були однаково готові і до атаки, і до втечі; де-не-де між ними миготіли червоні шаровари — рештки дивізії, розбитої у великому бою; в рядах піхотинців різних полків попадалися похмурі артилеристи і зрідка можна було побачити блискучу каску драгуна, що насилу встигав важкою ходою за більш легким кроком піхоти.

Проходили й дружини вільних стрільців з героїчними назвами: «Месники за поразку», «Громадяни могили», «Учасники смерті», але виглядали вони справжніми розбійниками.

їхні начальники, колишні торговці сукном або зерном, недавні крамарі, що збували сало або мило, випадкові воїни, які одержали офіцерські чини за гроші або за довгі вуса, оздоблені галунами і обвішані зброєю, розмовляли оглушливими голосами і обговорювали плани воєнних дій з таким виглядом, ніби їхні плечі —єдина опора Франції, яка гине. А тим часом вони нерідко боялися своїх власних солдатів, іноді не в міру хоробрих, — шибеників, грабіжників і розпусників.