Твори том 2 - де Мопассан Ги - Страница 29

Якийсь час вони йшли мовчки. Маріоль слухав уважно, подумки повторюючи його слова і підтверджуючи їхню справедливість своєю скорботою. До того ж він знав, що якийсь князь Епілаті, авантюрист, аристократ з фехтувальних залів, який приїхав до Парижа шукати щастя і про якого всюди говорили, хвалячи його зграбність і сильні м’язи, що ними він, надівши чорне трико, хизувався перед товариством та вибраними кокотками, — привернув увагу баронеси де Фремін, і вона вже кокетує з ним.

Ламарт мовчав, отож Маріоль сказав йому:

— Ми самі винні: ми погано вибираємо, а є й інші жінки!

Письменник заперечив:

— Тільки панночки з крамниць або чутливі убогі міщаночки, недавно одружені, ще здатні на прихильність. Мені доводилося потішати ці бідні душі. Почуття в них б’є через край, але ж почуття таке вульгарне, що віддавати їй навзамін наше почуття — то все одно як подавати милостиню. Але, кажу я, у молоді з нашого кола, в багатому товаристві, де жінки нічого не бажають і нічого не потребують, а намагаються тільки трохи розважитися, не наражаючись на небезпеку, де чоловіки обачно розміряли втіху, як і працю, в цьому товаристві, кажу я вам, споконвічний, чарівний і могутній природний потяг однієї статі до другої зник без сліду.

Маріоль промовив:

— Це правда.

Його бажання втекти ще збільшилося, втекти геть від цих людей, від цих ляльок, котрі знічев’я тільки пародіюють колишню ніжну і прекрасну жагу, жагу, тішитися якою вони вже не вміють.

— Добраніч! — мовив він. — Піду спати.

Він прийшов додому, сів за стіл і написав:

«Прощайте, пані. Чи пам’ятаєте мого першого листа?

Я тоді теж прощався з вами, але не поїхав. Як я помилився! А коли ви одержите цього листа, мене вже не буде в Парижі. Чи треба вам пояснювати чому? Таким чоловікам, як я, не треба було б ніколи зустрічатися з жінками, подібними до вас. Коли б я був художником і вмів би висловлювати свої почуття, щоб розважати душу, то ви, може, надихнули б мій талант. Але я лише бідний чоловік, що в його душу разом з коханням до вас вселився тяжкий, нестерпний жаль. Коли я вас зустрів, то й гадки не мав, що можу так почувати і так страждати. Інша на ващрму місці вдихнула б мені в серце життя і небесну радість. А ви вміли тільки мучити його. Знаю, ви мучили його несамохіть: ^ не докоряю вам ні в чому і не ремствую. Я навіть не маю права писати вам ці рядки. Вибачте мені. Ви так створені, що не можете почувати, як я, не можете навіть зрозуміти, що коїться зі мною, коли я входжу до вас, коли ви говорите до мене і коли я дивлюся на вас. Так, ви поступаєтеся, ви приймаєте моє кохання і навіть даруєте мені спокійне та розважне щастя: я повинен би все своє життя навколішках дякувати вам за нього. Але я не хочу такого щастя. О, яке страшне й боляче те кохання, що безперестану просить милостині, теплого слова або чулої ласки і ніколи не дістає її! Моє серце голодне, як жебрак, що давно біг слідом за вами, простягаючи руку. Ви йому кидали чудові речі, але не дали хліба. А мені треба було хліба, кохання. Я покидаю вас, нещасливий і бідний, бідний на вашу любов, а кілька крихот тієї любові врятували б мене. Тепер нічого я не маю в цілому світі, окрім одної жорстокої думки, яка не йде мені з голови: ту думку треба вбити. Я спробую зробити це.

Прощайте, пані. Простіть, дякую, простіть! І тепер ще я кохаю вас усією душею. Прощайте, пані.

Андре Маріоль»

Частина третя

і

Променистий ранок сяяв над містом. Маріоль сів у коляску, що чекала його перед дверима, в багажнику якої лежав його саквояж та дві валізи. Ще вночі він наказав слузі скласти білизну та інші речі, потрібні йому на довгий час, і виїздив, залишивши таку тимчасову адресу: «Фон-тенбло, до запитання». Він нікого не брав з собою, бо не хотів бачити жодного обличчя, яке нагадувало б йому Париж, не хотів чути голосу, що торкався його слуху під час роздумів про неї.

Він гукнув візникові: «На Ліонський вокзал!» Коні рушили. Тоді йому згадався інший від’їзд, від’їзд на гору Сен-Мішель минулої весни. За три місяці буде рік. Щоб розважитися, він оглянув вулицю.

Коляска виїхала на алею Єнісейських Полів, залляту промінням весняного сонця. Перша теплінь минулих тижнів дала волю зеленому листю — трохи спинив був його холод останніх днів — цього ж осяйного ранку воно так швидко розвивалося, що від нього немовби йшов дух свіжої зелені й рослинних соків, цей дух випаровувався від розповитих пагонів і гіллячок.

То був один із тих ранків розквіту, коли відчувається, що в усіх громадських садах і вздовж вулиць зацвітуть в один день круглі каштани, немов люстри спалахнуть. Життя землі відроджувалося на літо, і сама вулиця з її асфальтовими тротуарами глухо здригалася під натиском коріння.

Похитуючись від поштовхів екіпажа, Маріоль думав: «Нарешті я трохи відпочину. Побачу, як народжується весна ще в голому лісі».

Переїзд здався йому дуже довгим. Він був такий утомлений цими кількома безсонними годинами, коли оплакував самого себе, ніби пробув десять ночей коло смертельно хворого. Прибувши до Фонтенбло, він зайшов до нотаря довідатися, чи не знайдеться умебльованої вілли на узліссі, що її можна було б найняти. Йому показали кілька дач. Одна з них, фотографія якої найбільше йому сподобалася, була щойно звільнена молодим подружжям, яке прожило майже цілу зиму в селі Монтіньї на Луані. Нотар, хоч і поважний чоловік, посміхнувся. Певне, нюхом учув тут любовну історію і запитав:

— Ви самі, пане?

— Сам.

— Навіть без прислуги?

— Навіть без прислуги. Я залишив свою в Парижі, хочу підшукати кого-небудь на місці. Я приїхав сюди працювати в цілковитій самоті.

— О, в цю пору року ви її матимете.

Через кілька хвилин відкрите ландо везло Маріоля з його валізами до Монтіньї.

Ліс прокидався. Під великими деревами, верховіття яких були вкриті легким серпанком зелені, особливо густо розрісся чагарник. Лише берези з їхніми сріблястими стовбурами вже встигли вбратися по-літньому, тим часом як у величезних дубів тільки на самих-кінчиках гілок видніли тремтячі зелені плямки. Буки швидше розкривали свої загострені бруньки й ронили останнє торішнє сухе листя. Трава вздовж дороги, ще не затінена рясними верховіттями, була густа, блискуча, яскрава від свіжого соку, а дух з нових паростків, — той дух Маріоль уже вловив у Єлі-сейських Полях, — тепер цілком обгортав його, занурював у безмежну купіль рослинного життя, що прокидалося під першим весняним промінням. Він дихав на повні груди, немов в'язень, випущений з неволі, з почуттям людини, тільки що звільненої від кайданів: мляво розкинув руки по обидва боки ландо, і вони звисали понад колесами.

Солодко було впиватися цим вільним чистим повітрям, але скільки ж треба буде випити його, пити ще й ще, довго-довго, щоб ним надихатися, полегшити свої страждання й відчути нарешті, що цей легкий повів пройде крізь легені і, торкнувшись роз’ятреної сердечної рани, заспокоїть її.

Він минув Марлот, де кучер показав йому недавно від-' критий отель «Коро», що славився своєю оригінальністю. Потім поїхали дорогою, ліворуч від якої тягнувся ліс, а праворуч стелилася широка долина з подекуди розкиданими деревами та горбами на обрії. Далі виїхали на довгу сільську вулицю, — на таку білу вулицю, аж очі сліпила, — між двома безконечними рядами будиночків, укритих черепицею. То тут, то там звисав над мурами величезний кущ розквітлого бузку.

Та вулиця пролягала по тісній долині, що спускалася до невеличкої річечки, яка Маріолеві страшенно сподобалася. Вона була вузенька, зі стрімкою течією, звивиста. З одного боку майже торкалася будинків і садових огорож, а з другого обмивала долину, де маленькі деревця саме випускали ніжне листячко.

Маріоль одразу знайшов указаний йому будиночок і був зачарований ним. То був старий дім, підновлений якимсь малярем, котрий прожив тут п’ять років; коли дім йому набрид, він почав його здавати. Дім стояв над самою водою, відокремлений від річки тільки гарним садом, що кінчався терасою, обсадженою липами. Луан, спадаючи з дво-трифутової греблі, пробігав уздовж цієї тераси, крутячись швидкими вирами. З вікон фасаду було видно пасовище на другому боці.