Твори том 2 - де Мопассан Ги - Страница 27

Двері відчинилися. Вона ввійшла і рушила до нього, простягти руку. Він опанував себе і нічим не зрадив свого хвилювання. То була не жінка, а живий букет немислимої краси.

Пояс із гвоздик оперізував її стан і, в’ючись, спадав аж до ніг. Оголені руки й плечі були обвиті гірляндами з незабудок і конвалій, а три чарівні орхідеї ніби виходили з її лона, й рожево-червона плоть цих надприродних квіток, здавалося, пестила її білу шкіру. Біляве волосся було всипане емалевими фіалками, а в них сяяли дрібненькі діаманти. Інші діаманти тремтіли на золотих шпильках, сяючи, як роса, серед запашної оздоби її корсажа.

— У мене буде мігрень, — мовила вона. — Ну що ж, зате це мені личить.

Вона пахтіла, як весняний сад, була свіжіша за свої гірлянди. Андре дивився на неї засліплений і думав, що обняти її в цю хвилину було б таким самим варварством, як потоптати пишний квітник. Отже, тіло сучасних кокеток лише об’єкт для прикрас, лише річ для вбирання, а не для кохання. Вони подібні до квіток, до пташок, подібні до безлічі інших речей так само, як до жінок. їхні матері, жінки минулих поколінь, вдавалися до кокетства, підкреслюючи цим красу, але передусім намагалися подобатися безпосередньо знадою тіла, природною чарівністю своєї грації, непоборним потягом, який збуджує в самцеві жіноче тіло. Тепер же кокетування затулило собою все: штучність стала головним засобом і водночас метою, бо ж до них удаються навіть не стільки для того, щоб скорити чоловіків, як для того, щоб підстьобувати їхні ревнощі.

Для кого ж призначається це вбрання? Чи для нього, коханця, чи для перемоги над княгинею де Мальтен?

Двері відчинилися: повідомили про її приїзд.

Пані де Бюрн кинулася до неї і, весь час дбаючи про свої орхідеї, поцілувала її напіврозтуленими устами, з гримаскою ніжності. То був милий, жаданий поцілунок, подарований від щирого серця.

Маріоль здригнувся. Жодного разу вона не бігла до нього з такою поривчастою радістю, ніколи не цілувала його так; думка його зробила різкий стрибок, і він розпачливо сказав собі: «Ці жінки уже не для нас».

Прийшов Масіваль, а слідом за ним пан де Прадон, граф фон Бернгауз, потім Жорж де Мальтрі, сяючи англійським шиком.

Чекали тільки Ламарта й Предоле. Коли заговорили за скульптора, всі голоси злилися в одностайній хвалі.

«Він воскресив красу, відновив утрачену традицію Відродження й додав до неї щось нове — цілковиту щирість». На думку пана Жоржа де Мальтрі, він досяг надзвичайного, відтворюючи гнучкість людського тіла. Ці фрази ось уже два місяці повторювалися по всіх вітальнях, переходячи з уст в уста.

Нарешті прийшов сам скульптор. Усі були вражені. То був огрядний чоловік невиразного віку, з селянськими плечима й великою головою, він мав різкі риси обличчя, великий ніс, м’ясисті губи, у волоссі й бороді сріблилася сивина. У нього був вигляд боязкий і збентежений. Він якось незграбно відстовбурчував лікті,— мабуть, тому, що мав величезні руки, які стирчали з рукавів. Широкі, грубі, з волохатими й м’язистими пальцями, як у різника або в атлета, вони здавалися незугарними, недоладними, ніби соромилися самих себе і не знали, куди подітися.

Але обличчя його осявали ясні, сірі, проникливі й надзвичайно жваві очі. Тільки вони й жили, здавалося, в цьому важкому тілі. Вони дивились, пронизували, нишпорили, кидали всюди швидке, гостре й рухливе проміння, і відчувалося, що той цікавий погляд одуховторений живим і сильним розумом.

Пані де Бюрн, трохи розчарована, чемно показала йому на крісло, і скульптор сів. Він так і не вставав з місця, невно, збентежений тим, що потрапив до цього дому.

Ламарт, щоб зрушити ту кригу, як спритний посередник, підійшов до свого приятеля.

— Мій любий, — мовив він, — я вам зараз покажу, де ви перебуваєте. Ви вже бачили нашу прекрасну господиню, а тепер подивіться, що її оточує.

Він показав на справжнє погруддя Гудонової роботи, що оздоблювало камін, потім на столику роботи Буля Клодіо-нову статуетку — двох жінок, що танцювали обнявшись, і, нарешті, на чотири танагрських статуетки, вибрані з найкращих.

Тут обличчя в Пре доле раптом засяяло, так ніби він у пустелі знайшов рідних дітей. Він підвівся і підійшов до античних глиняних фігурок: узяв їх по дві зразу в свої страшні ручиська, створені ніби для того, щоб валити биків, так що пані де Бюрн злякалася за свої скарби. Але, торкаючись до статуеток, він ніби пестив їх, з такою надзвичайною делікатністю й зграбністю орудував ними, повертав їх у товстих пальцях, що зробилися спритними, як у жонглера. Дивлячись, як він розглядав і обмацував їх, можна було зрозуміти, що в душі й руках цього товстуна живе рідкісна, висока й чутлива ніжність до всіх витончених речей.

— Гарні? — спитав Ламарт.

Тоді скульптор почав їх вихваляти, немов вітаючи, і заговорив про найкращі з тих, що йому доводилося бачити, він говорив небагатослівно. Глухуватим, але спокійним і певним голосом, висловлюючи ясну думку, знаючи ціну словам.

Потім він разом із письменником оглянув інші рідкісні речі, зібрані пані де Бюрн за порадами друзів. Він віддавав їм належне, радіючи і дивуючись, що знаходить їх тут, і все брав їх у руки й обережно крутив на всі боки, ніби вступаючи з ними в ніжне спілкування. Одна бронзова статуетка, тяжка, як гарматне ядро, стояла в темному кутку: він підняв її однією рукою, підніс до світла, довго милувався нею, потім так само легко поставив на місце.

Ламарт промовив:

— Оце силач! Він на те створений, щоб воювати з мармуром і каменем.

На нього дивилися прихильно.

Слуга доповів:

— Обід на столі, пані.

Господиня взяла скульптора попід руку й рушила до вітальні, вона запропонувала йому місце праворуч від себе і з чемності запитала, як запитала б спадкоємця значного роду про точне походження його імення:

— Правда ж, пане, за вашим мистецтвом ще й така заслуга, що воно найдавніше?

Він одповів своїм спокійним голосом:

— Як сказати, пані, біблійні пастухи грали на сопілку, отже, музика ніби найдавніша. Але за нашими уявленнями

справжня музика існує не так уже давно, зате початок справжньої скульптури губиться в незапам'ятних часах.

Вона запитала:

— А ви любите музику?

Він відповів з поважною переконаністю:

— Я люблю всі мистецтва.

— А відомо, хто був перший скульптор?

Він поміркував і заговорив з ніжними інтонаціями, ніби розказував якусь зворушливу історію:

— За еллінською легендою, творцем мистецтва різьблення був афінянин Дедал. Але найкрасивіша легенда приписує це відкриття сікіонському гончареві, на ім’я Дібутад. Його дочка Кора обвела стрілою тінь од профілю свого нареченого, а батько заповнив той контур глиною й виліпив обличчя. Так народилося моє мистецтво.

Ламарт зауважив:

— Чудово.

Потім після мовчання сказав:

— Ах Предоле, чи не погодитеся ви…

І звернувся до пані де Бюрн:

— Ви, пані, не уявляєте собі, до чого приваблива буває ця людина, коли говорить про те, що любить, як він уміє це висловити, показати й викликати захват.

Але скульптор, очевидно, не мав охоти ані показувати, ані розбалакувати. Він застромив ріжок серветки за комірець, щоб не поплямити жилетки, і їв суп зосерджено, з тією своєрідною пошаною, яку селяни мають до їжі.

Потім він випив келих вина й випростався, вже освоївшись з обстановкою, почуваючи себе вільніше.

Він кілька разів поривався озирнутися, бо побачив відбиту в дзеркалі статуетку сучасної роботи, що стояла позад нього на коминку. Він її не знав і намагався вгадати, хто її автор.

Нарешті, не витримавши, він запитав:

— Це ж Фальгієрова робота?

Пані де Бюрн засміялася:

— Так, Фальгієрова. Як ви пізнали її в дзеркалі?

Він і собі всміхнувся:

— Ах пані! Я чомусь з першого погляду пізнаю скульптуру людей, котрі займаються ще й малярством, і малюнки тих, хто ще й ліпить. їхні роботи зовсім не подібні до творів художників, що цілком віддали себе якомусь одному мистецтву.