Твори том 2 - де Мопассан Ги - Страница 23

Скінчивши читати й перечитувати, він замикав у шухляді ті милі листи, що викликали в ньому розпач, і сідав у кріслі. Вже багато тяжких годин провів він так.

З часом вона почала відповідати рідше, їй, напевне, обридло складати фрази і говорити все про одне й те саме. До того ж вона переживала смугу світських хвилювань; і Андре відчував те з гострим болем, що його завдають стражденним серцям дрібні прикрості.

Тієї зими давалося багато балів. Якийсь вихор забав охопив і закрутив Париж. Цілі ночі по місту їздили фіакри й карети, за піднятими шибками яких мигтіли, мов білі привиди, постаті пишно вбраних жінок. Усі розважалися: тільки й було розмов, що про вистави й бали, ранкові та вечірні прийоми. Ця жадоба розваг, ніби якась пошесть, раптом охопила всі шари суспільства і не минула й пані де Бюрн.

Почалося це з балетної вистави в австрійському посольстві, де її краса мала великий успіх. Граф фон Бернгауз познайомив її з дружиною посла, княгинею фон Мальтен, яку вона зразу й остаточно зачарувала. Вона за короткий час стала приятелькою княгині, а через неї швидко поширила свої стосунки в найвишуканіших дипломатичних і великосвітських колах. Її грація, чарівність, розум, елегантність, її рідкісна дотепність сприяли її швидкому тріумфу, зробили її модною, висунули в перший ряд, і найти — тулованіші жінки Франції захотіли бувати в неї.

Щопонеділка цілий ряд карет з гербами стояв уздовж тротуару на вулиці генерала Фу а, і лакеї розгублювалися, плутаючи герцогинь з маркізами, графинь з баронесами, коли виголошували ці гучні імена в дверях віталень.

Все це п’янило її. Компліменти, запрошення, шана, відчуття, що вона стала однією з тих улюблениць, яких Париж вітає, пестить, обожнює, доки триває його захват; радість від свідомості, що її так пестять, запрошують, милуються нею, що вона всюди бажана, викликала в її душі гострий напад снобізму.

Її артистичний клан спробував був боротися, і цей бунт об'єднав усіх її давніх друзів. Навіть Френеля вони прийняли і зарахували до своїх лав, і він став силою в тій лізі; а очолив її Маріоль, бо всі знали про його вплив на пані де Бюрн та її прихильність до нього.

Але сам він, спостерігаючи, як вона літає у вихорі запаморочливих світських успіхів, нагадував дитину, що дивиться, як летить червона повітряна куля, випущена з рук.

Йому здавалося, ніби вона зникає в чепурній, яскравій, танцюючій юрбі, іде далеко-далеко від солодкого таємного почуття, що він його так сподівався, і він став ревнувати її до всіх і до всього, до чоловіків, до жінок, до речей. Він ненавидів увесь спосіб її життя, всіх, хто її оточував, усі бенкети, куди вона ходила, бали, музику, театри, бо все те забирало її частками, поглинало її дні та її вечори; а для спілкування з ним їй залишалися тільки рідкі вільні години. Його так мучила ця затаєна образа, що мало не заслаб, і почав приходити до неї з таким змарнілим обличчям, що вона якось запитала:

— Що з вами? Ви так змінилися, так стали худнути.

— Зі мною те, що я занадто кохаю вас, — сказав він.

Вона кинула на нього вдячний погляд.

— Не можна любити занадто, мій друже.

— І це ви так говорите?

— Звичайно.

— І ви не розумієте, що я вмираю від того, що кохаю вас марно?

— Передусім ви мене кохаєте не марно. А потім, від цього не вмирають. Нарешті, всі наші друзі заздрять вам, а це є доказ того, що зрештою я ставлюся до вас не так уже й погано.

Він узяв її за руку.

— Ви не розумієте мене!

— Ні, я добре розумію.

— Чи ви чуєте, як я безнастанно, в розпачі кличу ваше серце?

— Чую.

— І що ж?

— І… то мені дуже прикро, бо я вас кохаю без краю.

— Ініпими словами, ви кажете мені: «Будьте такою, як я: думайте, почувайте і висловлюйтесь, як я». Але я не можу так, мій бідний друже. Я така, яка є. Треба мене приймати такою, якою я створена, такою я вам віддалася, я не шкодую за тим і не хочу відступати: адже ви для мене — найдорожчий за всіх на світі.

— Ви не любите мене.

— Я люблю вав найбільшою любов’ю, на яку я здатна. Якщо вона така, а не інакша, і не може бути сильнішою, то хіба ж це моя вина?

— Коли б я був певен того, то я б, може, задовольнився тим, що є.

— Що ви хочете цим сказати?

— Я хочу сказати, що вважаю вас здатною кохати по-іншому, але вже не вірю в те, що можу викликати в вас справжнє кохання.

— Ні, мій друже, ви помиляєтесь. Ви мені дорожчий, ніж будь-хто колись був і буде. Принаймні я в цьому переконана. У мене велика заслуга перед вами в тому, що я не брешу, не підробляюсь під ваш ідеал, у той час як багато жінок зробили б інакше. Будьте вдячні мені за це, не хвилюйтеся, не нервуйтеся; вірте в моє щире кохання, воно належить вам цілком.

Він прошепотів, розуміючи, які вони далекі одне від одного:

— Яке чудне розуміння любові і яка чудна манера говорити про неї? Я справді той, кого ви часто хочете мати на стільці поруч себе. Для мене ж ви — цілий світ; я знаю в ньому тільки вас, почуваю вас одну, мені треба тільки вас.

Вона ласкаво всміхнулася й відповіла:

— Я це знаю, відчуваю, розумію. Я в захваті від цього, і я кажу: любіть мене так завжди, коли це можливо, бо для мене це справжнє щастя; але не примушуйте мене грати перед вами комедію, мені це було б важко, та й це не гідне нас. З деякого часу я вже відчуваю, як назріває ця криза, вона для мене болюча, бо я дуже прив’язана до вас, але я не можу переламати свою натуру аж так, щоб зробити її подібною до вашої. Беріть мене таку, яка я є.

Він раптом сяитав:

— Чи ви думали, чи ви гадали хоч один день, хоч одну годину, до того чи пізніше, що могли б покохати мене інакше?

їй важко було відповісти, і вона міркувала кілька хвилин.

Він почекав з тривогою і знов почав:

— Бачите, ви самі добре усвідомлюєте, що мріяли зовсім про інше.

Вона прошепотіла повільно:

— Я могла на якусь мить помилятися в собі самій.

Він скрикнув:

— Ах, які тонкощі, яка психологія! Про сердечні пориви так не говорять!

Вона все ще міркувала, зайнята власною думкою, цим самоаналізом, самовивченням, а потім додала:

— Перш ніж полюбити вас, як я тепер вас люблю, можливо, мені на одну мить повірилося, що я буду більше… більше захоплена вами… але тоді, я напевне, була б не така проста, не така відверта… може, не така щира згодом.

— Чому не така щира згодом?

— Бо ви замикаєте кохання в формулу: «все або нічого», а «все або нічого», по-моєму, означає: «спочатку все і потім нічого». А ось коли починається це «нічого», то жінка вдається до брехні.

Він заговорив дуже схвильований:

— Але ви не розумієте мого горя й моєї муки, коли я думаю, що ви могли б кохати мене інакше. Вам це привиділося, отже, покохаєте когось іншого.

Вона, не вагаючись, відповіла:

— Не думаю.

— А чому? Справді — чому? Якщо ви мали передчуття кохання, якщо вас торкнулося віяння нездійсненної й нестерпної надії злитися своїм життям, душею й тілом з іншою істотою, зникнути в ній і всотати її в себе, якщо ви відчули можливість того невимовного душевного стану, то рано чи пізно ви могли зазнати його.

— Ні. Моя уява ошукала мене й сама ошукалася. Я віддаю вам усе, що можу віддати. Я багато про це думала відтоді, як стала вашою коханкою. Завважте, я нічого не боюся, навіть слів. Справді, я переконана, що не можу кохати ані більше, ані краще, ніж кохаю тепер. Бачите, я говорю з вами, як сама з собою. Я чиню так тому, що ви дуже розумний, все розумієте, до всього доскіпуєтеся і що нічого від вас ховати — найкращий, єдиний спосіб зв'язати вас міцно і надовго. Ось чого я сподіваюся, мій друже.

Він слухав її так, як п’є той, хто вмирає від спраги, він упав навколішки, припав обличчям до її сукні. Він тулив до вуст її маленькі ручки, проказуючи: «Дякую! Дякую!» Коли він підвів голову й поглянув на неї, то в неї на очах було дві сльози. І, обвивши руками голову Андре, вона ніжно пригорнула його до себе, нахилилася й поцілувала його в очі.