Буремний Перевал - Бронте Эмили Джейн - Страница 68

— Ви, місіс Дін, — вела далі Зілла, побачивши моє невдоволення, — мабуть, гадаєте, що ваша панянка надто шляхетна для містера Гортона. Може, ви й праві, та, присягаюся, я була б вельми рада трошки збити з неї пиху! Ота її вченість та манери — чим воно їй тепер поможе? Вона така ж бідна, як ми з вами, навіть бідніша, як на те пішло: у вас-бо є якийсь капіталець, та й я щось відкладаю потрошку.

Гортон дозволив Зіллі допомогти йому; і вона лестощами повернула його в добрий гумор. Тому коли Катрина прийшла, він майже забув свою образу і постарався — як запевняє покоївка — бути люб'язним.

— Місіс увійшла, — розповідала вона, — холодна, що крига, і поважна, мов принцеса. Я встала і запропонувала їй своє крісло. Ба ні, вона лише скривилась у відповідь на моє уклінне прохання! Ерншо також підвівся й запросив її сісти на лаві, ближче до вогню: сказав, що вона, мабуть, геть охляла.

«Я вже понад місяць як «охляла», — відповіла вона, вимовивши це слово якомога зневажливіше.

Вона взяла собі стільця й поставила його подалі від нас. Зігрівшись, вона почала роззиратися довкола і побачила на полиці для посуду кілька книжок. Дівчина відразу ж зіп'ялася й на ноги і потяглася за ними, але вони лежали надто високо. її кузен деякий час стежив за її намаганнями і зрештою наважився їй допомогти; вона підставила пелену, а він покидав туди перші-ліпші книжки, що трапилися під руку.

Для хлопця це був значний успіх. Вона йому не подякувала. Проте його тішило вже те, що дівчина прийняла його допомогу, і він насмілився стати позаду, коли вона перегортала книжки, і навіть схилявся через її плече і показував те, що його цікавило в деяких старовинних малюнках. Він не ображався, якщо вона зневажливо висмикувала сторінку з-під його пальця — лише відступив трохи далі й дивився на неї, а не в книгу. Вона читала або видивлялася, що б іще прочитати, а його увагу раптом привернули її густі шовковисті кучері. її обличчя бачити він не міг, а вона не бачила його. І, либонь, навіть не усвідомлюючи, що робить, він зачаровано дивився на неї, мов дитина на цукерку, а тоді перейшов від споглядання до дії: простягнув руку і погладив один завиток її кіс — ніжно, наче пташку. Він так само міг би штрикнути її ножем — так вона сполошилася:

«Геть звідси зараз же! Як ви смієте торкатись мене! Чого ви тут стоїте? — вигукнула вона з огидою. — Я вас терпіти не можу! Я знов піду нагору, якщо ви до мене наблизитесь!»

Містер Ерншо отетеріло відступив од неї і тихенько сів на лаву, а вона ще з півгодини гортала книжки. Потім Ерншо підійшов до мене і прошепотів:

«Зілло, ви не могли б її попросити — хай вона почитає нам уголос! Мені остогидло нічого не робити, і я дуже люблю… мені приємно було б її послухати! Не кажіть, що то я прошу, а попросіть наче від себе».

«Містер Гортон просить вас почитати нам уголос, мем, — одразу ж мовила я. — Він буде вам дуже вдячний за таку люб'язність».

Вона нахмурилась і, поглянувши на мене, відповіла:

«Містер Гортон і всі ви мали б зрозуміти, що я не потребую вашої лицемірної приязні. Я вас зневажаю, і мені нема про що говорити з жодним із вас! Коли я ладна була віддати життя за одне добре слово, навіть за те, щоб побачити хоч У одне людське обличчя, вас чогось поруч не було! Але я не збираюся вам дорікати. Я прийшла сюди, аби зігрітись, а не розважати вас чи насолоджуватися вашим товариством».

«Що я міг зробити? — почав був Ерншо. — В чому я завинив?»

«О, ви — то інша річ, — відповіла місіс Гіткліф, — до вас я б ніколи не звернулася по допомогу».

«Та я ж і пропонував, і просив, — сказав він, спалахнувши від образи, — я просив, аби містер Гіткліф мені дозволив посидіти замість вас уночі…»

«Мовчіть! Я вийду надвір чи куди завгодно, тільки щоб не чути вашого бридкого голосу!» — сказала Катрина.

Гортон пробурчав, що, як на нього, хай вона іде хоч до пекла, і взявся розбирати рушницю. Відтоді він більше не утримувався від своїх недільних занять й говорив із нею досить вільно, і Катрина уже рада була б знову сидіти на самоті. Та вдарили морози, і вона, поступившись своєю гордістю, змушена була дедалі частіше вдовольнятися нашим товариством. Я, однак, подбала про те, щоб більше не наразитись зі своєю добротою на її насмішки: відтоді я ставлюся до неї так само холодно, як вона до мене, і в жодного з нас вона не знаходить ні любові, ні приязні. Та вона на це й не заслуговує: вона ж така — їй слово, а вона тобі десять, ані крихти поваги до будь-кого! Вона і з хазяїном гиркається, ніби навмисно хоче, щоб він їй дав прочуханки, і що більше їй дістається, то вона стає язикатішою.

Спершу, почувши розповідь Зілли, я вирішила покинути службу і найняти хатинку в селищі, щоб Катрина жила зі мною. Однак містер Гіткліф на це не піде — так само, як не дозволить Гортону жити окремо. Зараз я не бачу для неї жодного виходу — хіба що знову вийти заміж. Та цього ж я влаштувати не в змозі.

…Так закінчилася розповідь місіс Дін. Усупереч пророцтву А лікаря, я швидко одужую. Хоч зараз тільки другий тиждень січня, я збираюся за день-два проїхатись верхи: завітаю на Буремний Перевал до свого орендодавця і повідомлю, що наступні шість місяців проведу в Лондоні; а він, якщо хоче, хай шукає з жовтня іншого орендаря. Я не пристану на те, щоб провести тут іще одну зиму, ні за які скарби.

Розділ тридцять перший

Вчора був ясний, тихий, морозний день. Я поїхав до Перевалу, як і збирався. Моя економка попросила мене передати від неї записку панянці, і я не став відмовлятись, оскільки поважна жінка не вбачала нічого дивного у своєму проханні. Парадні двері будинку стояли відчинені, та капосна хвіртка виявилася зачиненою на засув, як за моїх минулих відвідин. Я постукав і гукнув до Ерншо, що порався у квітнику; він одчинив хвіртку, і я увійшов. Він справді непоганий із себе, наскільки це можливо з його селюцьким виглядом. Цього разу я вельми прискіпливо його роздивився. А все ж він, вочевидь, не має наміру бодай якось скористатися зі своїх переваг.

Я спитав, чи вдома містер Гіткліф. «Ні,— відповів він, — та до обіду прийде». Була одинадцята година, і я оголосив, що зайду й почекаю на нього. Тоді хлопець кинув долі своє причандалля і пішов мене провести — у ролі сторожового собаки, а не гостинного хазяїна.

Ми ввійшли разом. Катрина була вдома і часу не гаяла — нарізала овочі для обіду. Вона виглядала ще непривітнішою і здалася мені не такою чарівною, як тоді, коли я побачив її вперше. Дівчина ледве глянула на мене — і продовжила своє заняття, так само нехтуючи простими правилами ввічливості, як і минулого разу. У відповідь на мій уклін і привітання вона і виду не подала, що ми знайомі.

«Вона аж ніяк не така прегарна, — подумав я, — як переконує мене місіс Дін; вродлива, звичайно, але не янгол».

Ерншо бундючно звелів їй прибрати усе своє начиння до кухні. «Самі прибирайте», — мовила вона і, скінчивши роботу, віджбурнула від себе посуд. Потім пересіла на стілець біля вікна і заходилася вирізати фігурки пташок і звіряток із лушпиння, назбираного у фартух. Я підійшов до неї, вдаючи, ніби хочу помилуватися садом, і спритно, як мені здавалося, кинув їй на коліна записку від місіс Дін. Гортон не побачив цього, але вона вголос спитала: «А це що?» — і змахнула папірець на підлогу.

— Лист од вашої давньої знайомої, економки у Грейнджі,— відповів я, розізлившись, що вона оприлюднила мої добрі наміри, й побоявшись, що мене приймуть за автора цього послання.

Почувши мої слова, вона була з радістю кинулася до аркушика, але Гортон її випередив. Він схопив його і поклав у кишеню, мовивши, що спершу листа має побачити містер Гіткліф. Катрина мовчки відвернулась і, тишком витягши носовичка, притулила його до очей. її кузен якусь хвилю намагався побороти свої добрі почуття, та зрештою все-таки видобув листа з кишені й кинув біля неї на підлогу — з усією грубістю, на яку був здатен. Катрина підняла листа і жадібно прочитала; потім вона закидала мене питаннями про мешканців її колишньої домівки, розумних і нерозумних, і, дивлячись у бік пагорбів, прошепотіла, наче сама до себе: