Буремний Перевал - Бронте Эмили Джейн - Страница 53

Розділ двадцять другий

Збігло літо, а за ним і рання осінь. Михайлів день минув, але жнива того року були пізніми, і деякі наші поля стояли ще незжаті. Містер Едгар Лінтон та його донька часто ходили подивитись на женців. На обжинки вони лишилися в полі до темноти, і позаяк день був холодний і вогкий, хазяїн застудився; хвороба перекинулася на легені і, майже не відпускаючи, тримала його вдома всю зиму.

Бідолашна Кеті, розпрощавшись зі своїм маленьким романом, посмутніла й замкнулася в собі, тому батько наполягав, щоб вона менше читала і частіше виходила на свіже повітря. Але він більше не міг ходити на прогулянки разом із нею, і я вважала за свій обов'язок її супроводжувати. Невтішна заміна! Я могла вкраяти від своїх цілоденних клопотів лише години зо дві, до того ж моє товариство було для неї далеко не таким жаданим, як батькове.

Якось по обіді, в жовтні чи на початку листопада — день був свіжий і вологий, на стежках шурхотіло мокре опале листя, а холодну небесну блакить заступали темно-сірі хмари, що стрімкою навалою рушили з заходу і загрожували рясним дощем, — я попросила Кеті відкласти прогулянку, бо не сумнівалася, що буде злива. Вона не згодилась, і я знехотя надягла пальто і взяла парасольку, щоб пройти з нею по алеї до паркової брами: цю сумну прогулянку вона обирала завжди, коли їй бувало тяжко на серці. Смуток напосівся на неї відтоді, як містеру Едгару стало гірше. Він не зізнався в цьому, та ставав усе мовчазнішим, обличчя в нього було незвично похмурим, і ми з нею розуміли, що є тому причиною. Міс Кеті тоскно простувала вперед; тепер їй уже не хотілося ні бігати, ні стрибати, дарма що холодний вітер наче підбурював пуститися з ним наввипередки. І час від часу я бачила, що вона підводить руку і змахує щось зі щоки. Я озиралася довкола, шукаючи, чим би її хоч трохи розважити. Край дороги здіймався високий крутий схил, за який намагалися У зачепитися випнутим корінням кущики ліщини та кволі падубки. Ґрунт на ньому був надто крихким, і, скоряючись невпинним вітрам, деревця зросли похиленими до землі. Влітку міс Кеті залюбки вилазила по такому стовбуру й сиділа в гіллі, гойдаючись за двадцять футів від землі, а я, замилувана її спритністю та дитячою нерозважливістю, все ж вважала за необхідне насваритися на неї щоразу, як побачу її так зависоко, але не надто суворо, щоб справді змусити її спуститись. Вона могла з обіду до чаю пролежати у своїй вітряній колисці й не робити нічого — тільки наспівувати старовинні пісні, якими я колисала її в дитинстві, та дивитися на своїх сусідів-птахів, що годували пташенят і навчали їх літати; або ніжилася в замріяній напівдрімоті, заплющивши очі, така щаслива, що й не описати словами.

— Погляньте, міс! — вигукнула я, вказуючи на виїмку під корінням одного похиленого деревця. — Зима ще не дійшла сюди. Онде квітка — дзвіночок; це вже останній, а скільки їх було тут у червні — мов бузковий туман на пагорбах! Може, ви зірвете її, щоб показати татові?

Кеті довго дивилася на самотню квітку, що тріпотіла у своїй земляній хижці, і відповіла лише згодом:

— Ні, я її не хочу чіпати. Вона така сумна, правда, Неллі?

— Так, — мовила я, — бо така ж кволенька, як ви: у вас ні кровинки в лиці немає. Нумо, візьмімося за руки, та біжімо! Ви так охляли, що я, мабуть, од вас не відстану.

— Та ні, ні,— відказала вона; і бігла, але час від часу зупинялася, задивившись на клаптик моху чи пасмо зів'ялої трави, чи на мухомор, що яскравою цяткою блимне поміж бурого листя; і раз у раз, відвертаючись од мене, проводила рукою по обличчю.

— Катрино, що з вами, любонько? — спитала я, ступивши й до неї, і обняла її за плечі. — Не треба плакати, що ваш тато захворів; дякуйте Богові, що не сталося чогось гіршого!

Вона більше не могла стримувати сліз і зайшлась плачем.

— О, це, мабуть, і є найгірше! — вимовила вона, — Що мені робити, коли ви з татом мене покинете і я зостануся сама на світі? Я не можу забути твої слова, Неллі; вони весь час звучать мені у вухах. Як зміниться життя, яким страшним стане світ, коли ви помрете — тато і ти.

— Хтозна, може, ви помрете раніше, — відказала я. — Не слід нагукувати лихо. Будемо сподіватися, що минуть іще роки й роки, перш ніж хтось із нас помре. Хазяїн іще молодий, і я при здоров'ї, мені й сорока п'яти немає! Моя мати дожила до вісімдесятьох років і до останку трималася дай Боже. Припустімо, що містер Едгар Лінтон дотягне хоча б до шістдесяти — то все одно в нього більше років попереду, ніж ви живете на світі, міс. Чи не дурниця — отак побиватися з лиха, якого ще двадцять років чекати?

— Але тітонька Ізабелла була молодша за тата, — зауважила вона і боязко поглянула на мене, жадаючи, щоб я знову вселила в неї надію.

— У тітоньки Ізабелли не було поруч ні вас, ні мене, щоб турбуватися про неї,— відповіла я. — Вона не була такою щасливою в житті, як мій хазяїн: їй не було заради чого жити. Все, що вам треба, — це піклуватися про вашого батька та втішати його, показуючи, що вам самій весело, і нічим його не тривожити — пам'ятайте про це, Кеті! Скажу відверто — ви можете вбити його своєю нерозумною поведінкою, якщо не викинете з голови дурненького вигаданого кохання до сина людини, яка рада була б зжити вашого батька зі світу; і якщо покажете йому, що засмучені розлукою, яку він вважає вашим благом.

— Мене ніщо не засмучує, окрім татової хвороби, — відповіла моя супутниця. — Порівняно з цим усе інше — дрібниці. ці І я ніколи… ніколи… о, ніколи, поки я відповідаю за себе, не зроблю й не скажу нічого, що могло б його засмутити. Я люблю тата більше, ніж себе, Неллі, і я це знаю ось чому: бо кожну ніч молюся, щоб я його пережила; хай краще я буду нещасною, ніж він! Отже, я люблю його більше, ніж себе. У — Гарні слова, — відповіла я, — та їх треба підтвердити на ділі. Коли він видужає, не забувайте обіцянки, що ви дали в тяжку годину.

Так розмовляючи, ми підійшли до брами, що виходила на дорогу, і моя юна леді, знов сяючи, мов ясне сонечко, вилізла на мур і, всівшись там, взялася збирати ягоди, що червоніли на шипшинових кущах уздовж дороги. На нижніх вітах ягід уже не було, а верхніх могли дістатися лише птахи чи хтось на зразок Кеті. Коли вона тяглася за ними, капелюшок злетів у неї з голови, й оскільки брама була замкнена, вона вирішила за ним спуститись. Я лише встигла гукнути їй, щоб вона трималась, аби не впасти, як вона зникла за муром. От із поверненням вийшла морока: гладенько зацементоване каміння ковзало під ногою, а спиратися на кволі кущі шипшини й глоду по той бік муру було страшнувато. Я через свою дурість не збагнула цього, поки не почула, як вона, сміючись, вигукує:

— Неллі, треба тобі принести ключа, а то мені доведеться бігти кругом — до повітки сторожа. Тут я не зможу залізти!

— Стійте на місці,— відповіла я. — У мене при собі є низка ключів, може, якийсь підійде. А як ні — то я піду.

Поки я пробувала всі великі ключі один по одному, Кеті витанцьовувала біля хвіртки. Я вдалася до останньої спроби — та марно; і, повторивши Кеті, щоб вона чекала мене на місці, я зібралася чимшвидше йти додому. Але мене зупинив звук, що стрімко наближався здаля і за мить залунав поруч: це був стукіт кінських копит. Кеті припинила свій танок.

— Хто там? — прошепотіла я.

— Неллі, відчиняй швидше, — долинув до мене стривожений шепіт.

— Агов, міс Катрино Лінтон! — почувся низький голос вершника. — Радий вас бачити. Не поспішайте тікати, я чекаю й від вас деяких пояснень.

— Я не бажаю з вами розмовляти, містере Гіткліф, — відповіла Катрина. — Тато каже, що ви погана людина, що ви ненавидите і його, і мене; й Неллі каже те саме.

— Можливо, але зараз мова про інше, — сказав Гіткліф. (Це був він). — У всякому разі, я не можу ненавидіти рідного сина; а саме до нього я б хотів привернути вашу увагу. Так, вам є чого соромитись. Два чи три місяці тому ви взяли за звичку писати паничу Лінтонові листи — вирішили погратися в кохання, так? Вас обох слід було б відлупцювати! Особливо вас, бо ви старші — і, виявляється, менш вразливі. В мене є ваші листи, і якщо ви надумаєте грати в забавки зі мною, я надішлю їх вашому батькові. Я розумію, вам набридла ця забавка, чи не так? Але ви штовхаєте Лінтона до безодні відчаю; він був щирим у своєму почутті — у своєму коханні до вас! Життям присягаюся, через вас він умирає; ви розбили йому серце своєю безсердечністю: це не порожні слова, а дійсність. Хоч як Гортон кепкував із нього півтора місяця — а я поводився навіть суворіше, сподіваючись наставити його на добрий розум, — йому що не день, то гірше; боюся, він і до літа не дотягне, якщо тільки ви його не зцілите!