Буремний Перевал - Бронте Эмили Джейн - Страница 42

Сьогодні вранці, коли я спустилася вниз — було десь пів й на дванадцяту, — містер Ерншо сидів біля вогню, зовсім кволий; його злий геній, майже такий само блідий і знеможений, А стояв, зіпершись на коминок. Ніхто не виявляв бажання обідати, і, марно прочекавши їх, поки на столі все не охололо, я взялася до їжі сама. Ніщо не заважало мені їсти з охотою, і я, спогорда позираючи на мовчазних чоловіків, радо відчувала, що сумління моє цілком чисте. Впоравшись із їжею, я наважилася на нечувану зухвалість — примостилася по ближче до вогню: обійшла кругом крісла Ерншо і уклякла в кутку біля нього.

Гіткліф на мене й не глянув, і я дивилася на нього знизу, розглядаючи його обличчя так сміливо, наче воно обернулося на камінь. Його чоло, що колись здавалося мені таким мужнім, а зараз — просто диявольським, було насуплене, очі василіска зблякли від безсоння і, може, від сліз — бо вії були зволожені; на губи замість лютого звіриного вищиру лягла печать мовчазної скорботи. Якби це був хтось інший, я б шанобливо схилилася перед таким горем. Але з нього я могла тільки зловтішатись, і хоч є ницим добивати подоланого ворога, я не могла втриматися, щоб не пустити йому шпильку: мить його слабкості була єдиною можливістю впитися помстою.

— Сором, панночко! — перервала я. — Можна подумати, ви ніколи в житті не розкривали Біблії. Якщо Господь карає ваших ворогів, ви мусите вдовольнитися з того. Це і гординя, й ницість — додавати свою кару до тієї, яку посилає Він!

— Загалом то це так, Неллі,— відповіла вона, — але які з тих страждань, що мучать Гіткліфа, можуть вдовольнити мене, якщо я не докладу до цього руки? Краще б він страждав менше, але я знала, що це я завдала йому таких мук, — і щоб він знав про це також. О, він мені надто багато заборгував. Тільки за однієї умови я зможу його простити — око за око і зуб за зуб, зойк болю — за кожний зойк болю, щоб він відчув те саме, що я. Адже він перший почав мене кривдити — тож хай перший благає прощення; а тоді… що ж, Неллі, тоді я, може, й зглянуся на нього. А втім, мені ніколи не вдасться 3 йому помститись — отже, не доведеться й прощати. У Гіндлі попросив води, і я налила йому склянку і спитала, як він себе почуває.

«Не так кепсько, як хотілося б, — відповів він. — Лише простягну руку — і все мені так болить, наче я стявся з легіоном бісів!»

«Нічого дивного, — була моя відповідь. — Катрина часом хвалилася, що стоїть на заваді того, аби вам не завдали тілесних ушкоджень: вона мала на увазі, що дехто вас не чіпатиме, щоб при цьому не образити її. Добре, що люди насправді не повстають із могили, — в іншому разі учора вночі їй довелося б стати свідком вельми огидної сцени! Ви усі в синцях, мабуть, живого місця немає».

«Не знаю, — відповів він, — про що ви кажете? Він що, насмілився мене вдарити, коли я впав?»

«Він вас бив, і топтав ногами, і молотив головою об підлогу, — прошепотіла я. — 3 піною біля рота — наче хотів роздерти вас зубами, мов звір, бо він лише наполовину людина, не більше».

Містер Ерншо, як і я, глипнув знизу на нашого спільного ворога; а той, віддавшись скорботі, нічого ніби й не помічав довкола, і що довше він так стояв, то ясніше відбивалися на обличчі його моторошні думки.

«О, якби Господь дав мені сили придушити його у моїх смертельних корчах, я б радо пішов до пекла, — простогнав хворий, пориваючись підвестися, але знов безсило відкинувся в кріслі, переконавшись, що зараз неспроможний боротися».

«Ні, досить і того, що він убив одного з ваших родичів, — голосно мовила я. — У Грейнджі всі знають, що ваша сестра була б жива й досі, якби не містер Гіткліф. Зрештою, його ненависть безпечніша від його любові. Коли я згадую, які ми й були щасливі — яка щаслива була Катрина, поки він не приїхав, — я проклинаю той день!» Напевне, Гіткліф радше відзначив правдивість цих слів, аніж лють особи, що їх вимовила. Але його увага прокинулась — я побачила це, бо з його очей у попіл закрапали сльози, а груди здіймалися у судомних спробах зловити ковток повітря. Я поглянула йому в лице і зневажливо розсміялася. Затьмарені щілини до пекла на мить блимнули на мене вогнем, але диявол, що завжди глядів із них, був так тьмяно і глибоко схований всередині, що я не побоялася засміятися ще раз.

«Встань, і йди геть з-перед очей», — мовив він. Я радше вгадала ці слова — він говорив ледь чутно.

«Даруйте, — мовила я. — Але я також любила Катрину, а її брат потребує турботи, і я вже заради Катрини мушу дбати про нього. Тепер, коли її немає, я бачу її в Гіндлі: очі в нього були б достоту такі ж самі, якби ви не спробували їх вибити і не наставили під ними синців; і її…»

«Встань, нещасна дурепо, поки я тебе не забив до смерті!» — заволав він, подавшись вперед, чим змусив мене зробити те саме.

«Між іншим, — продовжувала я, приготувавшись бігти, — якби бідолашна Катрина вам довірилась і прийняла сміховинне, мізерне, принизливе ім'я місіс Гіткліф, вона дуже скоро являла б собою таке саме видовище! Вона б не стала мовчки терпіти вашу поведінку, а прямо висловила б вам свою огиду й ненависть!»

Спинка лави й особа містера Гіндлі Ерншо відділяли мене від Гіткліфа, тому, замість кинутися до мене, він схопив столовий ніж і метнув його мені в голову. Лезо вп'ялося під вухом і урвало мою промову; але, витягши ніж, я кинулася до дверей і проказала ще дещо, що, сподіваюся, вразило його трохи глибше, ніж його зброя — мене. Позирнувши на нього ці востаннє, я побачила, як він шарпнувся в мій бік, але Ерншо перечепив його, і вони, стявшись, покотилися по підлозі. Пролітаючи кухнею, я гукнула Джозефові, щоб він біг до хазяї'на, збила з ніг Гортона, що чіпляв на спинку стільця вінок із маків, і, вільна, мов душа, що вирвалася з чистилища, скачучи з радощів, помчала вниз по крутій дорозі; а потім, коли мені набридло нею петляти, рвонула полем навпростець. Я видиралася на пагорби, льопала болотами, біжучи, мов на маяк, на вогні Грейнджу. І я радше згодилася б на вічність у пеклі, аніж на ще одну ніч — у стінах Буремного Перевалу!

Ізабелла замовкла і допила свій чай; потім підвелася, попросила мене надягти на неї капелюшка й велику хустку, яку я принесла, і, не слухаючи моїх намовлянь посидіти в нас іще часинку, стала на стілець, поцілувала портрети Едгара й Катрини, поцілувала мене — і спустилася до карети в супроводі Фанні, яка нестямно скавчала з радощів, що віднайшла свою хазяйку. Вона поїхала і більш ніколи не з'являлась у наших краях, але потім, коли все помалу владналося, між нею та моїм хазяїном узвичаїлося регулярне листування. Здається, вона оселилася десь на півдні, неподалік від Лондона, і там, через кілька місяців після своєї втечі, народила сина. Його охрестили Лінтоном, і вона одразу ж повідомила, що це квола й вередлива істота.

Містер Гіткліф, одного дня зустрівши мене в селищі, спитав, де вона живе. Я не відповіла. Він тоді зауважив, що це й не має значення, тільки хай вона стережеться приїздити до брата: їй усе одно тут не жити, якщо чоловік захоче взяти її до себе. Хоч я й не сказала йому нічого, він усе ж таки дізнався — мабуть, через когось із служників — і про місце її проживання, і про дитину. Але він не став її переслідувати; думаю, за таку милість вона мала дякувати його відразі. Він часто питав мене про дитину і, почувши ім'я хлопчика, злісно всміхнувся й кинув:

— Вони хочуть, щоб я і його зненавидів.

— Не думаю, що вони взагалі хочуть, аби ви про нього знали, — відповіла я.

— Але хлопець буде моїм, — сказав він, — коли я того захочу. Можуть бути певні!

На щастя, мати Лінтона вмерла дочасно: років через тринадцять після смерті Катрини, коли хлопцеві було дванадцять чи трохи більше.

Наступного дня після несподіваного візиту Ізабелли мені не пощастило поговорити з хазяїном: він уникав розмови і не здатний був щось обговорювати. Коли нарешті зміг мене вислухати, я побачила, що він радий розлученню сестри з чоловіком, якого ненавидів, хоча ненависть, здавалося, жодним чином не була властивою його поступливій вдачі. Його неприязнь до Гіткліфа була такою гострою й глибокою, що він цурався навіть тих місць, де міг його побачити чи про нього почути. Горе і ця обставина перетворили мого хазяїна на справжнього відлюдника: він полишив свою посаду і перестав ходити до церкви, щоб зайвий раз не бувати в селищі; його повсякденне життя минало в межах маєтку. Лише іноді він вирушав на прогулянку до вересових полів або відвідував могилу дружини — здебільшого надвечір або вдосвіта, коли надворі ще безлюдно.