Буремний Перевал - Бронте Эмили Джейн - Страница 32

Передай Едгарові, що я віддала б усе на світі, тільки аби побачити його знов… що моє серце повернулося до Грейнджу вже наступної доби після мого від'їзду, і воно там і зараз, сповнене теплих почуттів до нього й Катрини! Але я не можу піти за своїм серцем, — (ці слова підкреслені), — тому їм не слід мене чекати, і вони можуть робити будь-які припущення — тільки не ті, що мені бракує сили волі або любові до них.

Все написане далі — лише для тебе. Я хочу поставити тобі два питання: перше — як тобі вдалося, коли ти жила тут, зберегти звичайні й теплі риси людської вдачі? Я досі не бачила, щоб у комусь із цього оточення жили якісь почування, подібні до моїх.

Друге питання, що мене дуже цікавить, таке: містер Гіткліф — це людина? Якщо так — чи він божевільний? А якщо ні — то чи він не сам диявол? Не пояснюватиму, з якої причини я про це питаю; але заклинаю тебе, скажи, якщо можеш — й за кого я вийшла заміж? Це якщо ти прийдеш мене провідати; а ти мусиш прийти, Неллі, і якомога скоріше. Не пиши, а приходь — і принеси мені хоч якусь звістку від Едгара.

Тепер послухай, як мене зустріли в моєму новому домі — якщо уявити собі, що я можу так називати Буремний Перевал. Не казатиму про такі речі, як відсутність зовнішнього комфорту: я ніколи не звертаю уваги на такі дрібниці — хіба що тієї миті, коли мені їх вочевидь бракує. Я б сміялася й танцювала від радощів, якби це виявилось єдиним моїм нещастям, а все інше — неймовірним сном!

Сонце сідало за Грейндж, коли ми звернули до вересових полів; із цього я визначила, що було вже близько шостої вечора; мій супутник затримався на півгодини — оглянути хазяйським оком парк і сад, а може, й весь маєток; тому було вже темно, коли ми спішилися на брукованому подвір'ї вашої ферми і ваш давній знайомий, Джозеф, вийшов зустріти нас при світлі каганця. Він зробив це з поштивістю, яка робить йому справжню честь. Перш за все він підніс каганця, щоб роздивитися моє обличчя, зизооко глипнув на мене, закопилив губу і відвернувся. Потім одвів обох коней до стайні і повернувся, щоб зачинити «зовнішні ворота» — ніби ми живемо у старовинному замку.

Гіткліф залишився поговорити з ним, а я ввійшла до кухні — брудної, обшарпаної нори; мабуть, ви б і не впізнали її — так вона змінилася відтоді, як ви там хазяйнували. Біля вогню стояв розбишакуватий хлопчисько, міцненький із виду, вдягнений у якесь дрантя; та в ньому було щось від Катрини — особливо в погляді.

«Це законний племінник Едгара, — подумала я, — отже, певною мірою і мій також; треба потиснути йому руку і… так… поцілувати його. Краще встановити добрі стосунки з самого початку».

Я ступила до нього і, намагаючись впіймати його пухкий кулачок, мовила:

— Як ся маєш, дитинко?

Він відповів примовками, яких я не зрозуміла.

— Ми ж із тобою подружимося, правда, Гортоне? — зробила я наступний крок до розмови.

Лайка та погроза нацькувати на мене Гризька були винагородою за мою настирливість.

— Гей, Гризько, друзяко, — прошепотів малий, зробивши знак собаці, нечистокровному бульдогу, що лежав на ряднині в кутку. — Ну, ти! Може, тепер заберешся? — нахабно спитав він.

Життя було мені ще дороге, і я вирішила за краще відступити. Відійшла за поріг і чекала, поки прийдуть інші. Містера Гіткліфа не було видно; а Джозеф, коли я пішла за ним до стайні й попросила провести мене в дім, витріщився на мене, щось промимрив і, потерши носа, відповів:

— Гм… Гм… Хрещені люде, чи ви коли таке чули? Говорить, наче клоччя жує; а я маю щось винести з того!

— Я сказала, що хочу, щоб ви провели мене у дім! — закричала я, подумавши, що він недочуває, та все ж дуже обурена його грубістю.

— Мені й без того мороки досить, — відповів Джозеф і продовжив свою роботу; час від часу він підіймав ліхтаря і розглядав мою сукню та обличчя (перша, може, й була занадто ошатна, зате друге — я впевнена — таке засмучене, як він і в мріях не бачив) із презирством владики.

Я обійшла подвір'я кругом і, відчинивши хвіртку, дісталась інших дверей, у які наважилася постукати, чекаючи, що побачу люб'язнішу прислугу. По хвилі двері відчинив високий, худий чоловік, без шийної хустки і взагалі украй неохайного вигляду. Його лице ховалося за кучмою кошлатого волосся, що звисало на плечі; очі також були мов тінь очей Катрини — тільки без її вроди.

— Чого вам? — спитав він похмуро. — Хто ви?

— Колись мене звали Ізабелла Лінтон, — відповіла я. — Ви мене бачили раніше, сер. Ми з містером Гіткліфом нещодавно побрались, і він привіз мене сюди — сподіваюся, з вашого дозволу.

— То він повернувся? — спитав відлюдник, світячи очима, мов голодний вовчисько.

— Так, ми щойно приїхали, — сказала я. — Але він залишив мене біля дверей кухні; а коли я хотіла ввійти, ваш хлопчик розіграв із себе охоронця й налякав мене, ледь не напустивши бульдога.

— Добре, що бісів мерзотник дотримує свого слова! — га рикнув мій майбутній господар, шугаючи очима у темряву позаду мене — мабуть, чекав побачити Гіткліфа; потім він вихлюпнув на мене зливу прокльонів та зізнань, що б він зробив із цим «дияволом», якби той обдурив його.

Я вже розкаялась у цій другій спробі потрапити до будинку й наважилася піти, не дослухавши його промови; та перш ніж я встигла здійснити свій намір, він наказав мені ввійти і зачинив за мною двері. У коминку палав вогонь, і це було єдиним джерелом світла у великій кімнаті, підлога якої стала тьмяно-сірою; а полив'яні тарелі, що колись чарували мої дитячі очі своїм сліпучим полиском, також потьмяніли, вкриті брудним намулом. Я спитала, чи не можна мені покликати служницю, щоб вона провела мене до кімнати? Містер Ерншо не зволив дати відповідь. Він сновигав кімнатою, застромивши руки до кишень, і вочевидь цілком забув про мою присутність; його задума була такою глибокою, а вся його подоба — такою страхолюдною, що я остерігалася потурбувати його знов. Тебе не здивує, Неллі, якщо я скажу, що мені було не дуже весело сидіти в товаристві, гіршім од самоти, біля негостинного вогнища і пам'ятати, що за чотири милі звідси — мій рідний дім, а в ньому всі, хто дорогий мені у житті; та нас міг так само розділяти Атлантичний океан, а не чотири милі: я не могла подолати й цю відстань! Я питала себе: до кого мені звернутися, де шукати розради? Але (тільки, будь ласка, не передавай цього Едгарові або Катрині) знаєш, що мене гнітило найдужче? Зневіра в тому, що вдасться відшукати бодай когось, хто зміг би — або захотів — стати моїм спільником проти Гіткліфа! Я майже раділа, сподіваючись віднайти прихисток у Буремному Перевалі, бо там мені не загрожуватиме бути з ним наодинці; але він знав У людей, серед яких нам доведеться жити, і не боявся їхнього втручання.

Я сиділа в тоскній задумі; годинник вибив восьму, потім о дев'яту, а Ерншо досі ходив уперед-назад, похиливши голову і не мовивши й слова, й лиш іноді з його вуст зривався стогін або гнівний вигук. Я дослухалася, чи не пролунає десь у домі жіночий голос; мене мучили докори сумління і гнітючі передчуття, що врешті-решт вилились у нестримному риданні. Я не помічала, що так відверто виявляю своє горе, поки Ерншо, сповільнивши свої розмірені кроки, не став навпроти мене і, ніби раптом прокинувшись, уп'яв у мене здивований погляд. Скориставшись його несподіваною увагою, я вигукнула:

— Я втомлена, я хочу спати! Де ваша покоївка? Проведіть мене до неї, якщо вона не хоче підійти до мене!

— В нас немає покоївки, — відповів він. — Подбайте про себе самі!

— Де ж мені лягти? — схлипувала я, неспроможна триматися гідно — так була стомлена й розбита.

— Джозеф покаже вам, де кімната Гіткліфа, — сказав він. — Відчиніть оці двері, він там.

Я вже збиралася вийти, але він раптом спинив мене і додав дуже дивним тоном:

— Будьте такі ласкаві, замкніть ваші двері та закрийте їх на засув. Не забудьте!

— Добре! — сказала я. — Але навіщо, містере Ерншо? Мене не дуже втішила нагода добровільно ув'язнити себе з Гіткліфом.

— Дивіться сюди! — сказав Ерншо, витягаючи з кишені химерно змайстрований пістолет із викидним ножем із двома лезами, приєднаним до ствола. — Це велика спокуса для а людини, яку довели до відчаю, чи не так? Я от не можу втриматись — і щоночі піднімаюся з оцим нагору, до його дверей., Якщо я одного разу по бачу їх відчиненими — йому кінець! Так чи інак, я його вб'ю — хоча щоразу за мить до того бачу сотні причин, із яких не слід було б цього робити; та якийсь диявол підбурює мене відкинути ці міркування й порішити його.