Буремний Перевал - Бронте Эмили Джейн - Страница 27

— Ти підслуховував під дверима, Едгаре? — спитала хазяйка у тоні, що був продумано дошкульним через свою підкреслену байдужість. Гіткліф, не зводячи очей із супротивника, поки той говорив, глузливо вишкірився, почувши цю відповідь, — напевне, для того, щоб відвернути на себе увагу містера Едгара Лінтона. Це йому вдалось; але Едгар не збирався тішити його власною нестриманістю.

— Я досі був надто поблажливим до вас, сер, — спокійно промовив він. — Не тому, що не здогадувався про вашу ницість; просто я гадав, що це не вина ваша, а біда. І коли Катрина зволила підтримувати з вами стосунки, я нерозумно згодився. Ваша присутність — отрута, згубна навіть для найстійкішої людини; і через це — та ще для того, щоб запобігти тяжчим наслідкам — я не бажаю надалі бачити вас у своєму домі й вимагаю, щоб ви цієї ж миті його покинули. Якщо ви затримаєтеся хоча б на три хвилини, вас силоміць змусять піти.

Гіткліф зміряв його зневажливим поглядом.

— Кеті, твоє ягнятко надумало буцатися, мов бик! — мовив він. — Ще, диви, розіб'є собі лоба об мої кулаки! Господи! Містере Лінтон, мені страшенно прикро, та ви не варті мого стусана!

Мій хазяїн позирнув на двері до коридору й дав мені знак привести людей: він не мав ніякого бажання з'ясовувати із ворогом власноруч. Я послухалася наказу, та місіс Катрина А Лінтон, щось запідозривши, пішла за мною слідом; і, коли я спробувала позвати людей, вона відштовхнула мене, зачинила двері й замкнула їх на ключ.

— Дуже благородно! — відповіла вона на гнівно-здивований погляд чоловіка. — Якщо тобі бракує сміливості, попроси вибачення — чи дай себе побити. Може, тоді навчишся не удавати з себе героя! Та ні, я радше проковтну цього ключа, ніж віддам його тобі! Мені страшенно шкода, що я так панькалася з вами обома! За постійну поблажливість до душевної слабкості одного та бездушності другого я отримую у винагороду лише два докази сліпої невдячності — дурної до абсурду! Едгаре, я захищала тебе і все, що тобі належить; але за те, що ти смів зганьбити мене своєю підозрою, ти заслуговуєш, щоб Гіткліф відлупцював тебе мало не до смерті!

Але для того, щоб довести мого хазяїна до такого стану, насильство виявилося зайвим. Він спробував відібрати в Катрини ключа, та вона для певності швиргонула його у коминок — аж на самий черінь; і тоді містер Едгар затрусився всім тілом, а його лице стало блідим, як у мерця. Він ніяк не міг опанувати себе; біль та приниження здолали його повністю. Він відкинувся в кріслі й затулив лице долонями.

— Боже милостивий! У давнину тебе посвятили б у лицарі за таку доблесть! — вигукнула місіс Лінтон. — Ми просто вражені! Та Гіткліф і пальцем тебе не зачепить — це те ж саме, що королю піти війною на мишаче кубло! Схаменися! Ніхто не зробить тобі боляче! Та ні, ти навіть не ягнятко — ти щеня!

— Бажаю тобі щастя з цим боягузом, Кеті! — мовив її друг. — У тебе чудовий смак. І оцьому шмаркатому і тремтячому чоловіку ти надала перевагу? Я б не став бруднити об нього руки, лише дав би йому копняка — і зазнав неабиякої ці втіхи. Він що, рюмсає? Чи збирається знепритомніти з ляку?І цей негідник, підступивши ближче, турнув ногою крісло, у якому віддихував Лінтон. Краще б він тримався подалі; мій хазяїн скочив і завдав йому такого удару в груди, який, певно, звалив би з ніг слабшого супротивника. Гіткліфові на якусь У мить забило дух; і поки він оговтався, містер Лінтон пройшов через задні двері на подвір'я, а звідти — до парадного входу.

— Отже, з твоїми візитами скінчено, — мовила Катрина. — А тепер іди: він повернеться з парою пістолів і півдесятком помічників. Якщо підслухав нас, він, звичайно, ніколи тобі не пробачить. Ти кепсько пожартував зі мною, Гіткліфе! Та йди — поквапся! Мені краще побачити загнаним у глухий кут Едгара, ніж тебе.

— Ти гадаєш, я можу піти звідси, коли в мені все горить од його удару?! — гримнув Гіткліф. — Пеклом присягаюся, ні! Я розтовчу його череп, мов гнилий горіх, перш ніж вийду за поріг цього дому! Якщо я не віддячу йому зараз, то коли-небудь його вб'ю; тому якщо тобі дороге його життя, дай я доберуся до нього!

— Він сюди не прийде, — втрутилась я, вирішивши, що не гріх і підбрехати. — Там візник і двоє садівників; ви ж, либонь, не збираєтеся чекати, поки вони витурять вас за двері! Кожний несе дрючка; а хазяїн, мабуть, пішов до вітальні — наглядати з вікна, як вони візьмуться до діла.

Садівники й візник справді були там; та з ними йшов Лінтон. Вони вже ступили на подвір'я. Гіткліф, мабуть, помізкувавши, визнав за краще уникнути сутички з трьома челядинцями; він схопив кочергу, виламав замка на дверях і вибіг саме тієї миті, коли переслідувачі ввірвалися до будинку.

Місіс Катрина, надзвичайно схвильована, попросила мене супроводжувати її нагору. Вона не знала про моє посібництво, і я щиро сподівалася, що не дізнається про це й згодом.

— Я ледь не збожеволіла, Неллі! — вигукнула вона, впавши на канапу. — В голові мов ковадла гупають. Скажи Ізабеллі, хай стережеться! Увесь цей ґвалт — через неї, і не дай Боже їй або ще комусь мене розлютити! Так і сказитися можна! Ох, й Неллі, скажи Едгарові, як побачиш його увечері, що я можу серйозно захворіти. Я б справді цього хотіла! Він мене глибоко вразив і скривдив! Я хочу полякати його. А то він іще прийде та почне мені дорікати або скаржитись; ну, тоді я теж у боргу не лишусь! І знов усе бозна-чим скінчиться. Ти йому скажеш, Неллі, любонько? Ти ж знаєш, я ні в чому не винна. І чого це він став шпигувати під дверима? Гіткліф казав вельми неприємні речі, коли ти пішла; але я хотіла відвернути його від Ізабелли, а все інше — то байдуже. А тепер усе звелося нанівець, бо комусь здуру закортіло послухати гірку правду про себе, — мов біс його намовив! Якби Едгар не почув нашої розмови, йому б і шкодувати не довелося! Справді, коли він накинувся на мене зі своїми безглуздими докорами — і це після того, як я ледь не захрипла, так шпетила Гіткліфа заради нього, — мені стало байдуже, що вони зроблять одне з одним; це тому, що я відчула — чим би не скінчилася ця сцена, нас усе одно розлучать… не знаю, чи не довіку! Та заждіть! Якщо я не зможу втримати Гіткліфа, — якщо Едгар хоче лишатися ревнивим і підлим, я розіб'ю їм серця, розбивши своє! Це найкращий спосіб скінчити все за одним разом, коли мене змусять до крайнощів! Та це я прибережу на крайній випадок — якщо побачу, що попереду безвихідь. І навряд чи це буде несподіванкою для Лінтона. Досі він остерігався виводити мене з себе; ти мусиш йому пояснити, як небезпечно зраджувати цю звичку; і нагадати, яка я вразлива — я справді шаленію, якщо мене дратують. І ще я чекаю, що ти нарешті прибереш з обличчя вираз тупої байдужості — і трохи більше хвилюватимешся за мене!

Незворушність, із якою я вислухала її накази, безперечно, була просто зухвалою; вона ж говорила щиро. Але я вважала, що людина, яка розраховує обернути свої напади люті собі на д користь, має досить сильну волю, щоб опанувати себе й підчас самого нападу; і я не хотіла залякувати її чоловіка, як вона просила, і завдавати йому ще більшого болю заради того, щоб удовольнити її себелюбство. Тому, зустрівши хазяїна по дорозі до вітальні, я не сказала йому нічого; але дозволила собі повернутися й послухати, чи не почнуть вони сваритися У знов. Едгар Лінтон заговорив першим.

— Зачекай, Катрино, — мовив він без гніву, але з тужною безнадією в голосі. — Я ненадовго. Я не хочу ні ворогувати з тобою, ні миритися; хочу лише знати, чи збираєшся ти після того, що трапилось, зберегти свою дружбу з…

— О, ради Бога! — перервала його моя пані, тупнувши ногою, — ради Бога, облиш мене хоч сьогодні у спокої! Твоїй холодній крові незнаний жар; у тебе в жилах тече крижана водиця; а в моїх — вогонь, і коли я бачу таку холоднокровність, мене починає трусити!

— Дай мені відповідь, і я піду, — наполягав містер Едгар Лінтон. — Ти мусиш мені відповісти, а твої пристрасті мене не бентежать. Віднині ти відступаешся від Гіткліфа — чи від мене; бо ти не можеш бути другом і мені, і йому водночас; і я вимагаю відповіді: кого ти обираєш?