Буремний Перевал - Бронте Эмили Джейн - Страница 15

— А що на це сказав хазяїн?

— Мабуть, вилаявся, та я на нього й не зважала — все намагалася якнайкраще роздивитися дитину, — і вона знову із захватом почала її описувати.

Я, перейнявшись її палким настроєм, поспішила додому, щоб і собі помилуватися на немовля. Я переживала за Гіндлі, Ерншо: в його серці було місце тільки для двох об'єктів поклоніння — його дружини і нього самого; він любив обох, а обожнював одного, і я не уявляла, як він переживе цю втрату.

Коли ми дісталися до Буремного Перевалу, Гіндлі Ерншо стояв у сінешніх дверях; ступивши до нього, я запитала, як там дитина.

— Вже готується пустувати, Неллі! — через силу посміхнувшись, мовив він.

— А місіс? — наважилась я спитати. — Лікар каже, що вона…

— До біса лікаря! — спалахнув він. — Із Френсіз усе гаразд, вона одужає за тиждень. Ти йдеш нагору? Скажи їй, що я прийду, якщо вона пообіцяє не розмовляти. Я полишив її, бо вона дала волю язикові, а їй треба… Передай їй — містер Кеннет говорить, що їй потрібен спокій.

Я переказала ці слова місіс Ерншо; виглядало, що вона у вередливому гуморі. Жінка жвава відповіла:

— Та я заледве слово вимовила, Неллі, а от він двічі вибігав із кімнати в сльозах. Ну що ж, скажи, що я обіцяю не розмовляти, та це не вдержить мене від того, щоб над ним не посміятися!

Бідолашна! Вона не падала духом увесь останній тиждень свого життя, а її чоловік затято, ні, навіть запекло доводив усім, що їй кращає день у день. Коли Кеннет попередив його, що на цій стадії хвороби медицина безсила і він не бачить сенсу в тому, щоб марнувати кошти, Гіндлі на це сказав:

— Звичайно, немає сенсу! Вона цілком здорова, і потреби у ваших відвідинах більше немає. В неї й не було су[от. Це була звичайна лихоманка, і тепер вона минулася: їїпульс так само спокійний, як і мій, а обличчя вже не пашить вогнем.

Жінці він казав те саме, і вона, здавалося, йому вірила. Однієї ночі, схилившись на плече, вона повідала йому, що завтра вже, мабуть, встане з ліжка — та в цей момент її струснув напад кашлю, зовсім легенький; Гіндлі Ерншо взяв її на руки, вона оповила його шию, змінилася на лиці — і померла.

Як і передбачала та дівчина, піклування про хлопця повністю лягло на мої плечі. Містер Ерншо, бачачи, що дитина здорова і ніколи не плаче, був нею задоволений. Та сам поринав у дедалі глибший розпач. Його сум був не такого штибу, що виливається у тужіння: він і не плакав, і не молився. Він проклинав усіх і вся та намагався знайти забуття у розгулі та марнотних розвагах. Слуги недовго терпіли його деспотичне свавілля: зрештою залишилися тільки я та Джозеф. Я не могла покинути свого вихованця, до того ж, знаєте, я доводилася хазяїнові ніби некровною сестрою і вибачила б його поведінку швидше, ніж стороння людина. Джозеф залишився, аби назирати за орендарями й робітниками, а також тому, що вбачав своє покликання у боротьбі з гріхами, яких у цьому місці він знаходив донесхочу.

Хазяїнове неправедне життя та нові негідні приятелі стали для Катрини і Гіткліфа прикладом, вартим наслідування. Його поводження з хлопцем було достатньо, щоб і святого перетворити на чорта. І справді, здавалося, що Гіткліфом заволоділи якісь диявольські сили. Йому було приємно бачити, як Гіндлі Ерншо опускається дедалі нижче; а сам він день у день більше замикався в собі й дичавів. Не можна передати, на яке пекло перетворився наш дім. Вікарій перестав нас навідувати, і всі порядні люди обминали нас стороною, — якщо не брати до уваги візити Едгара Лінтона, що призначалися здебільшого міс Кеті. У свої п'ятнадцять вона була зіркою наших країв і ніхто не міг із нею зрівнятися; та якою ж стала пихатою та впертою! Мушу зізнатись, що розлюбила її, коли вона подорослішала; я постійно дратувала її тим, що намагалася приборкати її гонорову вдачу, та, незважаючи на це, вона все одно лишалася до мене прихильною. Кеті мала надзвичайну А особливість — вона міцно прив'язувалася до людей, яких колись запізнала: навіть до Гіткліфа вона ставилася так само добре, як колись. Лінтон-молодший щосили старався справити на неї таке ж глибоке враження, та, попри свої станові переваги, йому це не дуже вдавалося. Він і був моїм покійним хазяїном — онде над комином його портрет.

Раніше з іншого боку висів портрет його жінки, але його прибрали; а то б ви подивилися, якою вона була. Вам видно?

Місіс Дін піднесла до портрета свічку, і я розгледів лице з м'якими рисами, що дуже нагадували юну леді з Перевалу, проте це обличчя мало трошки скорботний і лагідний вираз. Воно витворювало гарну картину. Довге світле волосся ледь кучерявилося на скронях, очі дивилися глибоко й задумливо, постава ж — занадто струнка. Мене не здивувало, як Катрина могла забути свого першого друга заради такого юнака. Натомість мене більше дивувало те, як він — якщо його вдача відповідала зовнішності — міг захопитися Катриною — такою, якою я її уявляв?

— Дуже гарний портрет, — поділився я спостереженнями з економкою. — Він тут схожий на себе?

— Так, але він виглядав краще, коли бував у піднесеному настрої, а тут зображений у своєму звичному душевному стані; йому взагалі-то бракувало жвавості.

Ще від свого п'ятитижневого перебування серед Лінтонів Катрина підтримувала з ними знайомство; оскільки вона не піддалася сумнівній спокусі показати свій норов у їхньому товаристві і не бачила жодного сенсу відповідати на цілковиту приязнь грубощами, то зуміла без особливих старань припасти до душі старим леді і джентльмену, здобути відданість Ізабелли та полонити серце й душу її брата. Спершу такі вияви захоплення їй лестили — вона ж-бо була дуже себелюбна — і змушували грати свою роль, хоч дівчина й не мала наміру вводити когось в оману. Там, де Гіткліфа взивали словами на кшталт «малолітній горлоріз» чи «гірший за скотину», вона старалася бути від нього подалі. Та вдома дівчина не мала великої охоти вправлятися у ввічливості, з якої б тільки сміялися, тож не боялася показати свою непокірливу вдачу; по-іншому було, коли це обіцяло їй вигоду.

Містер Едгар рідко наважувався завітати до Буремного Перевалу відкрито. Остерігаючись лихої слави Гіндлі Ерншо, Едгар Лінтон намагався не потрапляти йому на очі; ми ж завжди стрічали гостя шанобливо. Сам хазяїн не бажав його ображати, знаючи, чого той приїздить; якщо ж він був не в стані обмінюватися люб'язностями, то просто уникав його товариства. Я ладна думати, що Едгарові візити були неприємні Катрині: вона ніколи не вдавала, що схильна з ним кокетувати, і взагалі не бажала, щоб двоє її друзів спіткалися одне з одним. Коли Гіткліф виявляв своє презирство у присутності Едгара, вона не могла пристати на його сторону, як це робила поза Едгаровими очима, а коли Лінтон говорив про Гіткліфа з неприхованою відразою й ненавистю, вона не могла залишатися байдужою до його слів та вдавати, ніби це її не обходить. Я попосміялася з її вагань і невисловлених страхів, які вона гордо намагалася приховати від мого глузливого ока. Це видається жорстоким, проте така вже вона була горда, що її й пожаліти не ставало сили, доки не вдасться хоч трохи приборкати. Зрештою їй довелося-таки покластися на мене й звірити свою душу: на світі не було жодної людини, яка могла б стати їй за порадника.

Одного дня по обіді містер Гіндлі Ерншо пішов із дому, і Гіткліф насмілився з такої нагоди влаштувати собі свято. Здається, тоді йому вже сповнилося шістнадцять, і, не бувши недолугим ні за характером, ні за інтелектом, він усе-таки примудрявся зберегти в собі щось відштовхуюче, хоча зараз від цього не залишилося й сліду. До того часу він утратив усі й рештки набутого колись виховання; важка й безперервна праця з ранку й до ночі вбила в ньому колишню жагу до знань А і любов до книжок. Його відчуття власної вищості, ще з дитинства прищеплене старим Ерншо, також випарувалося. Він довго намагався триматися нарівні з Катриною у навчанні — і зрештою, вимучений, мовчки облишив усі спроби: він здався безповоротно, і не було нічого, що б могло змусити його рухатися вгору, коли він збагнув, що падає вниз. Згодом його зовнішній вигляд почав відповідати внутрішньому стану: про це говорили незграбна хода, згорблена постать та занехаяний одяг. Природна Гіткліфова потаємність збільшилася до розмірів справжньої відлюдькуватості; певно, він отримував злорадну втіху, викликаючи у людей довкола радше відразу, а не симпатію.