Кортик - Рыбаков Анатолий Наумович - Страница 14

— А я піду, — сказав Мишко. — Зрештою, це не власний клуб Миті Сахарова… Пішли, Генко!

Широкими сходами вони піднялися на четвертий поверх, де жив Журбін. Мишко подзвонив. Генка в цей час стояв на сходах. Він здорово боявся і, коли почувся за дверима шурхіт, кинувся бігти, скакаючи через три сходинки. Двері відчинила сусідка Журбіна, висока худа жінка з сердитим обличчям і довгими зубами, що випиналися наперед. За злу вдачу хлопці прозвали її відьмою.

— Тобі чого? — спитала вона.

— Мені потрібний товариш Журбін.

— Для чого?

— У справі.

— Яка там ще справа! Вештаються тут… — пробурмотіла вона і захлопнула двері, трохи не прищемивши Мишкові носа.

— Відьма! — закричав Мишко і кинувся вниз по сходах.

Він майже скотився по них і раптом наштовхнувся на когось. Мишко підвів голову. Перед ним стояв товариш Журбін.

— Що таке? Ти чого бешкетуєш? — суворо запитав Журбін.

Мишко стояв, опустивши голову.

— Ну? — допитував його Журбін. — Ти що, глухий?

— Н-ні…

— Чого ж ти не відповідаєш? Дивись, більше не бешкетуй. — Важко ступаючи, Журбін повільно пішов сходами вгору.

Мишко побрів униз. Як недобре вийшло! Він чув над собою важкі кроки Журбіна. Потім кроки стихли, почувся скрегіт ключа в замку, гуркіт дверей, що відчинялися. Мишко зупинився, обернувся назад і, крикнувши: «Товаришу Журбін, одну хвилинку!», побіг нагору.

Журбін стояв біля відчинених дверей. Він запитливо подивився на Мишка:

— Що скажеш?

— Товаришу Журбін, — захекавшись, промовив Мишко, — ми хочемо драмгурток організувати…. — Він перевів подих і продовжував — Ми хочемо, а товариш Митя Сахаров нам не дозволяє.

— Хто це «ми»?

— Ми всі, хлопці з двору.

Журбін продовжував суворо дивитися на Мишка. Потім легка посмішка торкнула його вуса, і в очах з’явився усміх. Він нічого не відповідав. Він стояв і посміхався, дивлячись на голубі Мишкові очі, чорне скуйовджене волосся, гострі подряпані лікті. І чого посміхався, і про що думав цей літній поважний чоловік з орденом Червоного Прапора на грудях, Мишко не знав.

— Ну що ж, зайдімо, поговоримо, — промовив нарешті Журбін, входячи в квартиру. Мишко ввійшов слідом за ним. Сусідка сердито глянула на Мишка, але нічого не сказала.

Розділ 21

АКРОБАТИ

Через півгодини Мишко вийшов від Журбіна і побіг у двір. Велика юрба народу дивилася виставу мандрівних артистів. Нагнувшись і протискуючись крізь юрбу глядачів, Мишко пробрався наперед.

Виступали акробати, хлопчик і дівчинка, одягнені в сині трико з червоними поясами. Вони робили вправи на килимі, і бритий чоловік, теж у синьому трико, кричав їм: «Алле!»

Здорово вони перегинаються! Особливо дівчинка, тоненька, струнка, з синіми очима під загнутими догори віями. Вона граціозно розкланювалася і потім, недбало труснувши довгим льняним волоссям, і, ніби струсивши з обличчя звичну посмішку, розганялася і робила сальто.

Збоку. стояв маленький ослик, запряжений у візочок на двох велосипедних колесах. На візочку було прибито два фанерних щити, і на них яскравими літерами було написано:

Ослик стояв спокійно, лише великими очима скоса поглядав на людей і смішно ворушив довгими вухами.

Вистава закінчилась. Бритий чоловік оголосив, що вони не жебраки, а артисти. Тільки «обставини часу» примушують їх ходити по дворах. Він просив шановну, публіку віддячити за одержану втіху, хто скільки може.

Дівчинка й хлопчик з алюмінійовими тарілками обходили публіку.

З вікон їм кидали монети, загорнуті в папірці. Хлопці підбирали їх і передавали акробатам. Мишко також підібрав папірець з монетою і чекав, поки до нього підійде дівчинка.

Вона підійшла і зупинилася перед ним, посміхаючись і дивлячись широко відкритими синіми очима. Мишко розгубився і стояв не рухаючись.

— Ну? — Дівчинка легенько торкнула його тарілкою в груди.

Мишко схаменувся і кинув папірець у тарілку. Дівчинка пішла далі і, оглянувшись на Мишка, засміялася. Потім, коли оточені юрбою акробати пішли з двору, дівчинка у воротях знову оглянулась і знову розсміялася.

Хтось ударив Мишка по спині. Він обернувся. Біля нього стояли Шура, Генка і Славик.

— Що тобі сказав Журбін? — спитав Шура.

— Ось читайте! — Мишко розтулив кулак і розгорнув листок.

Що таке? У зім’ятому папірці з косими лінійками й у масних плямах лежав гривеник. Так і є! Він помилково віддав дівчинці записку Журбіна.

— Він тобі всього-на-всього гривеник дав, — насмішкувато протягнув Шура.

Мишко вискочив за ворота і помчав у сусідній двір.

Акробати вже закінчували виставу. Коли дівчинка почала обходити публіку. Мишко підійшов до неї, поклав у тарілку гривеник і засоромлено пробурмотів:

— Дівчинко, я помилково дав тобі не той папірець. Поверни мені його, будь ласка. Це дуже важлива записка.

Дівчинка розсміялася:

— Яка записка? Який ти смішний… А чому в тебе на лобі шрам?

— Це тебе не стосується, — сухо відповів Мишко. — Це мені білогвардійці зробили. Поверни мені записку.

Дівчинка посварилася пальцем:

— Ти, мабуть, забіяка. Не люблю забіяк.

— Мене це не стосується, — похмуро промовив Мишко. — Віддай мені записку.

— От смішний! — Дівчинка знизала плечима. — Не бачила я твоєї записки. Можливо, вона в Буша… Почекай трохи.

Вона закінчила обходити глядачів і, передаючи гроші бритому, щось сказала йому. Він роздратовано відмахнувся, але дівчинка наполягала, навіть топнула ногою в атласній туфельці. Тоді бритий опустив руку в парусиновий мішечок, насупившись і бурмочучи, довго копошився там і нарешті витяг складений учетверо листик, той самий, що дав Мишкові Журбін. Мишко схопив його і побіг до себе в двір. Дівчинка дивилася. йому вслід і сміялася. І Мишкові здалося, що ослик також махнув головою і насмішкувато вишкірив довгі жовті зуби…

Розділ 22

КІНО «АРС»

Стукаючись головами, хлопці читали записку Журбіна. На білому бланку олівцем було написано:

— Все в порядку, — сказав Шура. — Я так і знав, що Журбін допоможе. Завтра зберемо організаційні збори, а поки що всього найкращого… — Він багатозначно подивився на хлопців. — Я поспішаю на важливу нараду…

— Ох, і корчить же він із себе! — сказав Генка, коли Шура пішов. — Так уже його й чекають на важливій нараді. Відлупцювати б його як слід, щоб не задавався!

Мишко, Генка і Славик сиділи на кам’яних східцях парадного під’їзду кіно «Арс». Вечір утопив всі предмети в сірій імлі, тільки посеред двору чорніла чавунна кришка пожежного колодязя. Бренькала гітара. Чувся голосний жіночий сміх. Арбат шумів останніми вечірніми звуками, поспішливими і затихаючими.

— Знаєте що, хлопці, — сказав Генка, — в кіно можна безкоштовно ходити.

— Це ми знаємо, — відповів Мишко, — цілий день рекламу таскати… Дуже цікаво!

— От якби мати такий візочок, як у акробатів! — Генка прицмокнув губами. — От на ньому б рекламу возити… Оце да!

— Вірно, — підхопив Мишко, — а тебе замість ослика….

— Його не можна замість ослика, — серйозно сказав Славик, — ослики рудими не бувають…

— Смійтесь, смійтесь, — сказав Генка, — а он Борка найметься рекламу таскати й буде безкоштовно в кіно ходити.

— Борка не найметься, — сказав Мишко. — Борка тепер марками спекулює. Цікаво, де він марки дістає?

— Я знаю де, — сказав Генка, — на Остроженці, у діда-філателіста.