Малий і Карлсон, що живе на даху - Линдгрен Астрид - Страница 39

— Еге ж, мені самому дивно, — провадив Карлсон, і далі поплескуючи Малого по щоці.

Він плескав його все дужче, аж нарешті так ляснув, ніби дав поличника.

— О, який я милий! Наймиліший у світі! Тому я пропоную гратися в якусь милу гру. Ти згоден?

Звісно, Малий був згоден і відразу почав міркувати, в яку б то милу гру можна було погратися з Карлсоном.

— Наприклад, — вів своєї Карлсон, — ми можемо уявити собі, що стіл — це наш пліт і ми рятуємося на ньому від великої повені… А ось вона й надходить!

Він показав на калюжку, що повільно випливала з-під дверей.

Малому аж дух забило.

— Ти не закрутив крана у ванній? — злякано спитав він.

Карлсон схилив набік голову й лагідно глянув на Малого.

— Відгадай одне з трьох, чи закрутив я крана, чи ні?

Малий відчинив двері до передпокою: авжеж, не закрутив! Справді надійшла велика повінь. Ванну й передпокій геть залило водою. Якби хто захотів, то навіть міг би похлюпатися в ній.

Карлсон захотів похлюпатися. Він обома ногами стрибнув у воду, вигукуючи:

— Гей-гей! Бувають дні, коли випадають самі тільки приємні події!

Та Малий, закрутивши кран і спорожнивши ванну, сів на стілець, розпачливо озирнувся на море води й застогнав:

— Ох, що тепер скаже мама?

Карлсон спинився як стій і обурено глянув на Малого.

— Ну, знаєш! Завжди твоя мама чимось невдоволена. Це ж невинна собі водичка.

Він знов підстрибнув так, що аж забризкав Манного.

— Навіть дуже приємна вода, — додав він. — Можна без клопоту вимити ноги. Чи твоя мама не любить мити ніг?

Карлсон знов підстрибнув і ще дужче забризкав Малого.

— Вона ніколи не миє ніг? Може, цілими днями тільки те й робить, що шпурляє вазони разом з горщиками?

Малий не відповідав. Він і так мав про що думати. Нарешті він отямився: ох, треба витерти воду скільки вдасться, поки вернеться мама.

— Карлсоне, мерщій берімося до роботи! — сказав Малий.

Він схопився з стільця, помчав до кухні і за мить виніс звідти дві ганчірки.

— Допоможи мені… — почав він.

Але Карлсона не було. Ні у ванній кімнаті, ні в передпокої, ні в кімнаті Малого. Зате Малий чув надворі гудіння моторчика. Він кинувся до вікна й ще встиг помітити, як у повітрі майнуло щось схоже на кругленький кошик.

— Летюче барильце, чи що? — промурмотів Малий.

Ні, не барильце! Просто Карлсон полетів додому, до своєї зеленої хатки на даху.

Карлсон побачив Малого. Він рвучко знизився й пролетів повз вікно, аж за ним засвистіло. Малий жваво замахав йому ганчіркою, і Карлсон на відповідь тож замахав своєю пухкою ручкою.

— Гей-гей! — вигукнув він. — Ось Карлсон на десять тисяч крон, гей-гей!

І він полетів геть. А Малий, тримаючи в кожній руці по ганчірці, вернувся до передпокою витирати воду.

Карлсон згадує, що він іменинник

Карлсонові пощастило, що він зник, перш ніж мама вернулася з бюро подорожей, бо вона справді розсердилась і за пеларгонію, і за розлиту воду, хоч Малому сяк-так уже вдалося її витерти.

Мама відразу здогадалася, хто тут доклав своїх рук, і розповіла про все татові, коли той прийшов на обід.

— Я знаю, що це негарно, — сказала мама, — бо я вже більш-менш звикла до Карлсона. Проте часом, здасться, я й сама заплатила б десять тисяч крон, аби тільки його здихатися.

— Фе, — сказав Малий.

— Ну, та годі про це, — мовила мама. — Обідати треба в затишку.

Вона часто казала так: «Обідати треба в затишку». Малий теж був такої думки. А затишок панує тоді, як усі спокійно сидять біля столу, їдять і мирно між собою розмовляють. Малий більше говорив, аніж їв, принаймні коли на обід була варена тріска, юшка з городини або рибні котлети. Але нині були телячі битки і ягоди, тільки тому, що почалися канікули і Боссе та Бетан збиралися їхати з дому: Боссе до табору мореплавної школи, а Бетан на ферму, де є коні. Треба ж було відбути прощальний бенкет. Мама часом любила влаштовувати невеличкі бенкети.

— Але ти, Малий, не журися, — сказав тато. — Ми також поїдемо: мама, ти і я.

І він розповів новину. Мама ходила в бюро подорожей і замовила квитки саме на такий пароплав, як Малий бачив у газеті.

За тиждень пароплав вирушить у дорогу, і протягом чотирнадцяти днів вони відвідуватимуть різні порти й міста.

— Чудово, правда ж, Малий? — спитала мама.

І тато спитав. І Боссе з Бетан спитали…

— От чудово, правда ж, Малий?

— Авжеж, — відповів Малий, відчуваючи, що подорож, мабуть, таки річ чудова.

Але щось його муляло, і він знав що: Карлсон! Як можна лишати Карлсона саме тепер, коли той справді його потребує? Малий уже думав про це, як витирав воду. Навіть якщо Карлсон не шпигун, а просто Карлсон, однаково можуть статися неприємні речі, коли почнуть ганятися за ним, щоб заробити десять тисяч крон. Хтозна, як вони поведуться з Карлсоном, може, замкнуть його до клітки в Скансені[5] або вигадають якийсь інших жах. У кожному разі, не дадуть Карлсонові жити в маленькій хатці на даху, це вже напевне.

Отож Малий вирішив лишитися вдома й пильнувати Карлсона. І він докладно пояснив це всім, сидячи коло столу й жуючи битка.

Боссе зареготав.

— Карлсон у клітці в Скансені… Ой! Уяви собі, Малий, що ти з своїм класом приходиш у Скансен, дивишся на звірів і читаєш таблички, наприклад: «Білий ведмідь», «Лось», «Вовк», «Бобер», «Карлсон»…

— Цить! — сказав Малий.

Боссе пирхнув.

— «Карлсон. Годувати цього звіра заборонено». Уяви собі такий напис. Ото Карлсон буде сердитий!

— Ти дурний, — сказав Малий. — Дурний як пень!

— Але ж ти добре знаєш, Малий, що без тебе ми не можемо поїхати, — сказала мама.

— Можете, — заперечив Малий. — Ми з Карлсоном будемо вдвох господарювати.

— Ха-ха-ха! — засміялася Бетан. — І затопите цілий будинок, еге ж? Та повикидаєте у вікно всі меблі.

— Ти дурна, — сказав Малий.

Цього разу затишку не вийшло. Хоч Малий був дуже чемний і лагідний хлопчик, та часом робився впертий. Ось і тепер він затявся, як камінь, і не здавався ні на які вмовляння.

— Послухай, синку… — почав тато.

Далі він не доказав, бо саме клацнуло вічко в дверях, що крізь нього вкидали пошту. Бетан метнулася від столу, навіть не попросивши дозволу: вона ж бо сподівалася листа від котрогось із своїх патлатих хлопців. Тому вона й поспішилася перша до сіней. І справді, на килимку перед дверима лежав лист, але не до Бетан і не від патлатого хлопця… Навпаки. Лист був до тата від дядька Юліуса, що взагалі не мав на голові жодної чубини.

— Обідати треба в затишку, — сказав Боссе. — Отже, хай тоді не приходять листи від дядька Юліуса.

Дядько Юліус був татів далекий родич і раз на рік приїздив у Стокгольм до свого лікаря та відвідати Свантесонів. Дядько Юліус не хотів мешкати в готелі, вважав, що це надто дорого. Хоч грошей він мав, як полови, а проте завжди трусився над ними.

У Свантесонів не дуже раділи, коли приїздив дядько Юліус. А найменше радів тато. Але мама щоразу казала:

— Ти в нього, властиво, єдиний родич, і мені його шкода. Треба бути ласкавим до сердешного дядька Юліуса.

Та по кількох днях гостини сердешного дядька Юліуса, коли він то ганив її дітей, то вередував їжею, то нарікав геть на все, в мами з’являлася між бровами зморшка, і вона ставала дивно тиха, так само, як і тато, відколи дядько Юліус переступав їхній поріг. Боссе і Бетан майже ніколи не сиділи дома, поки в них жив дядько Юліус.

— Тільки Малий трохи ласкавіший до нього, — часто казала мама.

Але навіть Малому ввірвався терпець. І останнього разу, коли дядько Юліус гостював у них, Малий намалював його в альбомі і підписав малюнок: «Він дурний».

Дядько Юліус випадково побачив альбом і сказав:

— Кінь у тебе вийшов не дуже гарний!

Авжеж, йому все було не дуже гарне. З дядька Юліуса гість був нелегкий, що правда, то правда, і коли він нарешті пакував свою валізку й вирушав назад у Вестергетланд, Малому здавалося, ніби весь дім раптом розквітає і лунає веселою мелодією. Всі робилися дотепні й жартівливі, ніби сталося щось справді приємне, і тільки тому, що сердешний дядько Юліус покидав їх.