Малий і Карлсон, що живе на даху - Линдгрен Астрид - Страница 33

Панна Цап пильно глянула йому у вічі.

— Ні, — сказала вона з притиском, — є ще й паштет.

Малий не міг згадати, щоб йому коли так смакувала їжа.

Як приємно було сидіти втрьох і вечеряти! Та раптом панна Цап вигукнула:

— О господи, ти ж, Малий, ізольований, а ми затягли його сюди! — вона показала на Карлсона.

— Ні, ми його не тягли. Він сам прилетів, — сказав Малий.

Та все ж таки він стурбувався.

— А що, як ти, Карлсоне, захворієш тепер на скарлатину?

— Скар… скар… — муркотів Карлсон. Він напхав повен рот пирога і не міг і слова мовити, — скарлатину?.. Гей! До того, хто колись хворів на найважчу в світі булочкову гарячку й не вмер, ніщо більше не вчепиться.

— Не завжди, — сказала панна Цап і зітхнула. Карлсон ум’яв останню тюфтельку, облизав пальці й мовив:

— Звичайно, в цьому домі трохи сутужно з їжею, але з усім іншим тут добре. То, може, я теж тут ізолююсь.

— О господи! — вигукнула панна Цап.

Вона сердито зиркнула на Карлсона, потім на тацю, що була вже зовсім порожня.

— Не багато лишилося на таці після того, як ти приклався до їжі, — сказала вона.

Карлсон підвівся з ліжка і погладив себе по животі.

— Я вже наївся і встаю від столу. Але, бачу, крім мене, ніхто не встає.

Карлсон покрутив за гудзика на животі, моторчик загув, і він обважніло полетів до вікна.

— Гей-гоп! — гукнув він. — Доведеться вам посидіти без мене, бо я поспішаю.

— Гей-гоп, Карлсоне! — відповів Малий. — Тобі справді треба летіти?

— Нарешті, — буркнула панна Цап.

— Авжеж, мені треба поспішати! — гукнув Карлсон. — А то я спізнюся додому на вечерю. Гей-гей!

І він полетів.

Значна дама, що ходить і літає

Другого ранку Малий довго спав. Збудив його телефонний дзвінок. Він побіг до передпокою і зняв трубку. То була мама.

— Любий синку!.. Це такий жах…

— Який жах? — сонно спитав Малий.

— Та все те, що ти написав у листі. Я так хвилююся!

— Чого? — спитав Малий.

— Ти ж знаєш, — сказала мама. — Бідна дитино!.. Але завтра я вернуся додому.

Малий зрадів і миттю пробуркався. Хоч і досі не розумів, чого мама називає його «бідною дитиною».

Не встиг Малий покласти трубку, як телефон знову задзвонив. То нарешті з Лондона озвався тато.

— Як ся маєш, Малий? — спитав він. — А як Боссе й Бетан, чемні?

— Не думаю, — відповів Малий. — Та й не знаю, бо вони в лікарні.

Чути було, що тато схвилювався.

— В лікарні? Що це означає?

І коли Малий пояснив, що то означає, тато сказав так само, як і мама:

— Бідна дитино… Я завтра ж вернуся додому.

Розмова скінчилась, але відразу ж телефон задзвонив знову.

То був уже Боссе.

— Передай хатньому цапові та її старому лікареві, що вони кепсько розуміються на хворобах. Це не скарлатина. Ми з Бетан завтра будемо вдома.

— Ви не хворі на скарлатину? — перепитав Малий.

— Уяви собі, що ні! Тутешній лікар сказав, що ми випили забагато шоколаду з булочками. Тоді на тілі буває висипка, якщо організм надто чутливий.

— Типовий випадок булочкової гарячки, — сказав Малий.

Але Боссе вже поклав трубку.

Коли Малий убрався, він пішов до кухні сказати панні Цап, що тепер він більше не ізольований.

Вона якраз почала готувати другий сніданок. У кухні міцно запахло прянощами.

— От і добре, — мовила панна Цап, коли Малий розповів, що завтра всі мають вернутися додому. — А то мої нерви більше не витримають.

Вона завзято мішала кописткою в каструлі на плиті. Там у неї були якісь густі драглі, і панна Цап щедро посипала їх сіллю, перцем та іншими присмаками.

— Ось так, — приказувала вона. — Треба ще посолити, та поперчити, та додати всякого коріння, і тоді буде смачно.

Потім панна Цап стурбовано глянула на Малого.

— Ти ж сьогодні не чекаєш того плюгавого Карлсона? Хоч би я останні свої години тут мала спокій.

Та не встиг Малий щось відповісти, як за вікном хтось заспівав радісним голосом:

І на підвіконні вродився Карлсон.

— Гей-гоп! Ось прилинуло ваше ясне сонечко, тепер будемо бавитись. Гей-гоп!

Та панна Цап благально звела до нього руки:

— Ні, ні!.. Все, що завгодно, тільки не бавитись!

— Ну звичайно, спочатку ми поснідаємо, — мовив Карлсон і злетів з підвіконня. Панна Цап уже накрила стіл собі й Малому. Карлсон сів на стілець і взяв ножа та виделку.

— Ну, починаймо! Давайте сніданок.

Він приязно кивнув панні Цап.

— Ви теж можете поснідати з нами. Візьміть собі тарілку й сідайте до столу.

Він принюхався.

— А що ви нам дасте?

— Доброї прочуханки, — сказала панна Цап і почала ще дужче мішати в каструлі. — Принаймні тобі її треба було б дати. Але в мене так болить усе тіло, що, мабуть, я сьогодні не здужаю бігати.

Аж ось панна Цап висипала своє вариво в миску й поставила на стіл.

— Їжте, — мовила вона. — Я поснідаю потім, бо лікар сказав, що мені треба їсти в тиші й спокої.

— Атож, — кивнув Карлсон, — там десь у коробці є сухарі, і ви погризете собі їх, коли ми поснідаємо. Візьмете скоринку і з’їсте в тиші й спокої.

Він спритно наклав собі на тарілку чималу купку пудингу. Зате Малий узяв тільки ложку. Він завжди боявся їжі, якої ще не пробував. А такого пудингу Малий ще зроду не бачив.

Карлсон почав мостити з пудингу вежку і вал навколо неї. Поки він споруджував свою фортецю, Малий обережно скуштував і… ох! Йому забило дух, на очах виступили сльози, а в роті запекло, немов вогнем. Але ж панна Цап стояла й очікувально дивилася на нього, тому Малий мовчки проковтнув той пудинг.

Карлсон глянув на нього з-за своєї вежі й запитав:

— Що з тобою? Чого ти плачеш?

— Я… я згадав щось дуже сумне, — затнувся Малий.

— Ага, — мовив Карлсон і жадібно накинувся на свою вежу. Він засунув до рота першу ложку, та враз зойкнув і зайшовся слізьми.

— Що таке? — спитала панна Цап.

— Мабуть, отрута… Але вам видніше, чого ви сюди намішали, — сказав Карлсон. — Мерщій несіть пожежну помпу, бо в мене горлянка горить!

Він витер сльози.

— А ти чого плачеш? — спитав Малий.

— Я також згадав щось дуже сумне, — відповів Карлсон.

— А що саме? — поцікавився Малий.

— Оцей пудинг, — відповів Карлсон.

Проте їхня розмова не сподобалась панні Цап.

— Майте сором! Тисячі дітей на світі хтозна-що дали б, аби скуштувати такого пудингу.

Карлсон засунув руку до кишені й витяг записника.

— Можна попросити адресу хоч двох таких дітей?

Але панна Цап тільки щось буркнула і не дала жодної адреси.

— То, мабуть, цілий рід якихось малих ковтачів вогню, які тільки те й роблять, що ковтають полум’я та сірку.

Тієї миті в сінях пролунав дзвоник, і панна Цап пішла відчиняти.

— Ходімо подивимось, хто то, — сказав Карлсон. — Може, то хтось із тих ковтачів вогню прийшов сюди, аби хтозна-що віддати за вогненну кашу панни Цап? Тоді треба пильнувати, щоб вона не продешевилась… А то віддасть за безцінь так багато коштовної отрути.

Він побіг до сіней, і Малий за ним. Вони стояли позад панни Цап і, коли та відчинила, почули, як хтось сказав:

— Моє прізвище Пек. Я з Шведського радіо і телебачення.

Малий похолов. Він обережно виглянув з-за сукні панни Цап і побачив, що перед дверима стояв якийсь чоловік, мабуть, один із тих вродливих, розумних і до міри затовстих чоловіків у розквіті сил, яких, за словами панни Цап, повно на телестудії.

— Може, я маю честь бачити Гільдур Цап? — спитав пан Пек.

— Це я, — відповіла панна Цап. — Але я заплатила й за радіо, й за телевізор, тож ви дарма прийшли.

Пан Пек приязно всміхнувся.

— Я не по гроші. Ні, я з нагоди тих привидів, ту ви писали… Ми залюбки передамо ваш виступ.

Панна Цап почервоніла. Вона не могла й слова вимовити.