Малий і Карлсон, що живе на даху - Линдгрен Астрид - Страница 31

Малий ледве спромігся видушити з себе:

— Ні, Карлсоне, то не сачок.

Тоді Карлсон зиркнув униз на своє кругле тіло, побачив свої сині штани і збагнув, що він уже більше не привид із Васастаду, а просто Карлсон.

Він трохи незграбно і зніяковіло приземлився перед Малим.

— Ну, що ж, — сказав він, — лихо може статися з кожним, навіть з найкращим у світі. Ось вам приклад… Але це дурниця, не варто й згадувати.

Панна Цап сиділа бліда як стіна й дивилася на нього. Вона хапала ротом повітря, як викинута на берег рибина. Та врешті вона спромоглася на кілька слів:

— Хто… хто, о господи, хто ти такий?

І Малий відповів майже скрізь сльози:

— Це Карлсон, що живе на даху.

— А хто… хто такий Карлсон, що живе на даху? — важко дихаючи, спитала панна Цап.

Карлсон уклонився:

— Вродливий, і розумний, і до міри затовстий чоловік у розквіті сил… уявіть собі, що це я і є!

Карлсон не привид, а просто Карлсон

Того вечора Малий ніколи не забуде. Панна Цап сиділа на стільці й плакала. Карлсон стояв трохи осторонь і був майже засоромлений. Ніхто нічого не казав, усі були прибиті горем.

«Ось від чого людина сивіє», — подумав Малий, бо так часто казала його мама. Тоді, як, наприклад, Боссе приносив за раз три двійки, або як Бетан скиглила, що хоче мати кожушок, саме коли татові треба платити за телевізор, або як Малий шпурляв камінням на шкільному подвір’ї й розбивав вікно — тоді мама зітхала й казала: «Ось від чого людина сивіє».

Отак Малий почувався тепер. Ох, яке все на світі погане! Панна Цап гірко плакала. І чого! Тільки того, що Карлсон не привид.

— Пропала моя програма з привидами, — мовила вона й сердито зиркнула на Карлсона. — А я вже ходила і сказала Фріді, що…

Панна Цап затулила обличчя руками й так заридала, аж годі було вчути, що саме вона сказала Фріді.

— Але ж я вродливий, і розумний, і до міри затовстий чоловік у розквіті сил! — пробував потішити її Карлсон. — Я можу піти й побути в тій скриньці… хоч би разом з малявкою, чи як!

Панна Цап відтулила обличчя, глянула на Карлсона й пирхнула:

— Вродливий, і розумний, і до міри затовстий! А що тут особливого? Таких повно на телестудії!

Вона сердито й неприязно роздивлялася на Карлсона. Маленький товстун, неначе хлопчисько, хоч скидається на дорослого…

— А хто це, власне, такий? — спитала вона Малого.

І Малий відповів їй правду:

— Мій приятель. Я з ним граюся.

— Отож я й бачу, — сказала панна Цап і знов зайшлася слізьми.

Малий був здивований. Мама й тато видумали собі, що як хто-небудь побачить Карлсона, то почнеться жахливе життя, всі накинуться й захочуть показати його по телевізору. А ось людина, що справді побачила його, сидить і плаче, бо вважає, що Карлсон ні на що не потрібний, коли він не привид. Те, що він має моторчика й може літати, не справило на неї враження. Карлсон саме піднявся вгору зняти з лампи привидів одяг, але панна Цап глянула на нього ще сердитіше й сказала:

— Господи, ті діти все тепер мають — і моторчики, і всякі дурниці. Скоро вони літатимуть на місяць раніше, ніж підуть до школи.

Панна Цап лютувала дедалі дужче, бо тепер вона врешті збагнула, хто вкрав її булочки, і ревів за вікном, і писав на стіні в кухні попередження. Отак розбестили дітей! Дали їм мотори, щоб вони літали собі й збиткувалися з старих людей! Усе те, що вона писала до телебачення за привидів, — просто хлоп’ячі витівки! Вона не може більше бачити цього малого, товстого негідника.

— Гайда додому… ти, як тебе звати?

— Карлсон, — відповів Карлсон.

— Це я вже чула, — люто сказала панна Цап. — Це прізвище, а як тебе на ім’я?

— Мене й на ім’я Карлсон, і на прізвище Карлсон, — мовив Карлсон.

— Не сердь мене, бо я вже й так сердита! — сказала панна Цап. — Я хочу знати, як тебе кличуть. Як тебе батько гукає?

— Шибеником, — задоволено сказав Карлсон.

Панна Цап кивнула головою.

— Знав твій батько, як тебе прозвати.

Карлсон погодився з нею.

— Еге ж, змалку я був страх який шибеник. Хоч то було дуже давно, а тепер я найчемніший у світі.

Проте панна Цап далі не слухала його. Вона сиділа тихо, задумано й починала трохи заспокоюватись.

— Так, так, — врешті озвалася вона, — принаймні одна людина зрадіє всьому цьому.

— Хто? — спитав Малий.

— Фріда, — гірко мовила панна Цап. Потім, зітхнувши, встала й подалася до кухні витерти воду та прибрати балійку.

Карлсон і Малий раді були, що лишились самі.

— Як люди можуть побиватися через такі дурниці! — сказав Карлсон і здвигнув плечима. — Я ж їй нічого не зробив.

— Ні, тільки хіба що трошки подратував її. Але тепер ми будемо дуже чемні.

Карлсон відразу погодився.

— Звісно, ми будемо чемні. Я ж завжди найчемніший у світі. Але я хочу мати якусь приємність, а то я не граюся.

Малий замислився: яку б його приємність зробити Карлсонові? Але той сам придумав її. Він кинувся до шафи.

— Стривай, я бачив у шафі гарну річ, як там ховався.

Він вийшов звідти з пасткою на мишей. Малий узяв її в бабусі і привіз із села додому.

— Бо я так хотів би спіймати мишу і приручити її! — пояснив він мамі.

Але мама сказала, що, хвалити бога, в міських квартирах немає мишей, принаймні в них немає. Малий розповів про це Карлсонові, але той заявив:

— А раптом звідкись та візьметься миша. А раптом, щоб потішити твою маму, сюди тихенько закрадеться несподівана мишка.

Він розповів Малому, як було б добре, коли б вони спіймали несподівану мишку. Тоді Карлсон забрав би її на дах до своєї хатки, миша наплодила б мишенят, і поступово вони розвели б мишачу ферму.

— І тоді я дам до газети оголошення, — заявив Карлсон: — «Якщо вам треба мишей, телефонуйте просто на Карлсонову мишачу ферму».

— Авжеж, і тоді миші будуть і в міських квартирах, — задоволено мовив Малий і показав Карлсонові, як наставляти пастку.

— Тепер, звісно, в пастку треба покласти шматочок сиру або шкірочку з сала, а то миша не прийде.

Карлсон засунув руку до кишені і витяг звідти клаптик шкірочки.

— Добре, що я приберіг її з обіду, хоч спочатку хотів викинути на смітник.

Він наштрикнув шкірочку на гачок і поставив пастку Малому під ліжко.

— Ось так! Тепер мишка може прийти, коли собі схоче.

Вони майже забули про панну Цап. Аж ось у кухні щось забряжчало.

— Начебто вона готує вечерю, — сказав Карлсон, — бо стукнула сковородою.

І справді, з кухні невдовзі запахло дуже смачними тюфтельками.

— Вона вминає тюфтельки, що лишилися з обіду, — сказав Малий. — О, як я хочу їсти!

Карлсон кинувся до дверей.

— Мчімо до кухні! — гукнув він.

І справді, Карлсон відважний, подумав Малий, коли насмілюється поткнутися туди, проте й сам не хотів пасти задніх. Тому обережно подався слідом за Карлсоном.

А той був уже в кухні.

— О, здається, ми якраз устигли на вечерю!

Панна Цап, що стояла біля плити й мішала тюфтельки, лишила сковороду й рушила назустріч Карлсонові. Вигляд у неї був загрозливий.

— Геть! — закричала вона. — Геть звідси!

У Карлсона опустилися кутики рота, і він насупився.

— Я не граюся, коли ви будете такі сердиті. Я теж хочу тюфтельок. Хіба ви не розумієте, що я зголоднів, цілий вечір удаючи привида?

Він підлетів до плити і схопив із сковороди тюфтельку. Та це вже було занадто. Панна Цап заревла й кинулась на Карлсона. Вона схопила його за комір і вишпурнула за двері на чорний хід.

— Геть! — крикнула вона. — Гайда додому і більше сюди не потикайся!

Малий був страх який розгніваний. «Як можна так ставитись до мого любого Карлсона?» — розпачливо думав він.

— Фе, які ви недобрі, — сказав він мало не крізь сльози. — Карлсон мій приятель і повинен бути зі мною.

Більше він нічого не сказав, бо відчинилися двері і з’явився Карлсон. Він теж був розгніваний.