Марсові онуки - Казанцев Александр Петрович - Страница 12

Ліанові сіті дротяними загородами поставали на шляху, загрожуючи гострими колючками на гнучких стеблах.

Дорогу прокладав робот.

У вологому блискучому панцирі, він трощив сокирою зарості, як мечем.

Керн був похмурий і щось шепотів, може молитви.

Гаррі Вуд примушував себе дивитися на всі боки, пригадувати джунглі Амазонки, які він якось мріяв порівняти з лісами Венери.

Тепер він міг порівняти.

Зарості Венери схожі і дивовижно не схожі на земні. Якщо джунглі Амазонки прозвали «зеленим пеклом», якщо під склепінням дерев, що зрослися вгорі, там завжди зелена ніч, яку змінює чорна ніч із злими вогниками і лякливими звуками, то у венеріанському лісі було «червоне пекло». Темно-червоні туманні сутінки, низьке рухливе небо, голі стовбури без кори і сучків, що піднімалися просто з багнища, ні трав, ні квітів…

Угорі щось пролетіло зі свистом і лопотінням. Попереду чулося гарчання або гуркіт. Позаду, то наближаючись, то віддаляючись, щось клекотіло.

Гаррі примушував себе залишатися вченим, усе бачити, помічати, зараховувати до того чи іншого земного виду чи невідомої форми. Та свідомість була пригнічена безвихідністю. Крижана байдужість паралізувала мозок. Він лишався байдужий до ящірок з недорозвиненими крильми, якими вони користувалися, як кермом, зигзагоподібно і невловимо літаючи над водою, чи до крилатого ящера з зубастою пащею, що заплутався в колючих сітях ліан. Коли Гаррі жив на Землі, він ладен був віддати півжиття за те, щоб тільки поглянути на такий світ. Тепер він міг бачити, відчути, пізнати його, але… платив за це життям…

Він розумів, що на порятунок надії не було, і все ж шукав цю надію. Він уявляв собі росіян, командора Богатирьова, обачного інженера Доброва, запального Олексу… Що зроблять вони? Знижуть плечима, відлітаючи? Зітхнуть удавано? Невже має рацію шеф і всьому на світі пан — вигода?

До того ж пішов дощ. Він падав зверху грубими рідкими цівками. Скоро він перейшов у зливу і в яку зливу! Повітря перетворилося на водяний потік, що збивав з ніг. Драгва вирувала, стала озером, піднялася до колін.

Велетенські папороті гнулись від ваги струменів.

Подорожани, заощаджуючи кисень, не встигли одягнути шоломи. Їх мокре волосся липкими пасмами збилося на чолі. На щастя, за герметичні коміри вода не затікала.

Та дихати стало легше!

Злива принесла з собою кисень.

Дивна властивість людського організму пристосовуватися до різних умов! Людина живе навіть в Антарктиді, де температура знижується майже до — 90 °C, коли гине все живе. Вона переносить спеку, що викликає опіки. Вона може дихати на гірських верховинах, затримує дихання на кілька хвилин під водою, зазнає тиск у кілька атмосфер у кесонах, витримує удар електричного струму, що вбиває слона!..

Коли Гаррі вперше скинув шолом на болоті, він ледве міг дихати венеріанським повітрям. А потім… потім і він і Керн пристосувалися, навчилися дихати. Допомогло вчення йогів про дихання, яке вони обидва знали. Якщо дихати рідше, глибше і через ніс, організм краще засвоює кисень. І якщо альпіністи вдовольнилися на великій висоті малою часткою кисню, Вуд і Керн у венеріанському лісі обходилися ще меншою. А коли пішов дощ, дихати стало зовсім легко. Треба було тільки захищати рот і ніс від води, бо порівняно з дощем на Венері земна тропічна злива здалась би дрібним дощиком.

А навкруги гуркотіло, як під час землетрусу, коли розвалюються будинки і зсовуються гірські схили, змітаючи кам'яною лавиною все на шляху. Над головою блискали блискавки. Червоне пекло на мить ставало мертво-блакитним. І різкі тіні стовбурів лягали то вправо, то вліво, перші тіні, які бачили люди на Венері.

Затремтівши від нового удару блискавки, робот повідомив:

— Мої механізми в небезпеці. Занадто багато води тече зверху.

— О'кей! — з гіркою іронією відказав Керн. — Правильний висновок не тільки щодо механізмів.

Гаррі тільки за рухом Кернових губ зрозумів, що той сказав.

Робот же автоматично збільшив підсилювання і вигукнув, перекривши венеріанський грім:

— Потрібен дах.

— Який тут, у біса, дах, — верескнув Керн, — коли ми не в кращому становищі, ніж люди кам'яного віку в дні всесвітнього потопу!

— Кам'яний вік… кам'яний дім… кам'яне склепіння… грот, печера, — послідовно відбив робот фази свого мислення.

— Браво! — відгукнувся Керн. — Віддав би частину майбутніх прибутків за найпаскуднішу печеру в світі.

— Шукаю печеру, — доповів робот. — Увімкнув радіолокатор. По азимуту сімнадцять виявив скелі з виїмкою.

— Йдіть, шановний Джоне, поступаюсь керівництвом! — прокричав Керн.

При спалахові блискавок видно було сріблясту спину робота, який, махаючи сокирою, прокладав шлях у вказаному напрямку.

Вуд ледве витягав ноги з липкої грязюки, насилу підіймався на корені, зісковзував з них у пузирчасту воду.

Керн владно взяв Вуда під лікоть:

— Не будьте прочитаною газетою на панелі, хлопче! Нам лишилося покладатися тільки на бога та на робота.

Вуд не відповів. Він зосередив усю увагу на тому, щоб триматися на ногах.

Робот точно вивів астронавтів до скель, з яких каскадами, пінячись і б'ючи фонтанами, бігла вода.

Знайдене радіолокатором заглиблення виявилося гротом. Люди вже не могли йти. Виконуючи наказ, робот втягнув їх по слизькому камінню в печеру.

Вуд і Керн упали на кам'яну підлогу.

Вуд бачив, як трохи піднявся на лікті Керн, як підповз до робота й став протирати його ганчіркою.

Робот байдуже стояв, повертаючи голову вправо і вліво. Він, виконуючи закладену в нього програму, накопичував враження, запам'ятовував їх, опрацьовував, готував висновки. Він був позбавлений людських слабкостей.

Гаррі подумав про це і всміхнувся. Що сказала б Мері!

Дощ ущухав, повітря було вологе, а в роті пересохло.

— Хотілося б перевірити, — зауважив Керн, викручуючи ганчірку, — скільки пощастило нам пройти по цій чужепланетній липкій тванюці.

Робот реагував:

— Пройдено дві і три десятих милі зі швидкістю шістдесят дві сотих милі на годину. Падаюча зверху вода затримала нас на сорок сім хвилин.

– І затримає ще, — додав Керн, ховаючи ганчірку в роботову спину і зачиняючи залізні дверці.

Робот почав лічити можливі втрати часу в дорозі.

Гаррі Вуд втомлено слухав його, дивуючись і його методичності, і в той же час бідності його фантазії. Машина використовувала запас одержаних вражень, та на більше вона була не здатна. Проте і можливих, на її погляд, перешкод було досить, щоб імовірність не спізнитися до відльоту ракети, полічена електронним мозком, становила всього 1,74 шансу зі ста.

Гаррі Вуда нудило. Та, коли він дізнався про висновки машини, йому стало ще гірше. Даючи вихід внутрішньому протестові, він сказав:

— Ваш робот телепень! Він не враховує, що росіяни підуть нам назустріч.

Керн розреготався:

— О, наївний варваре! Він не знає елементарних законів взаємин вовків чи людей, що, зрештою, одне і те ж. Проте, щоб відповідь була переконлива, ми задамо питання втіленню залізної логіки і холодного розуму.

— Запитуйте хоч у птеродактиля, — втомлено відмахнувся Вуд.

Він сидів тепер на кам'яній підлозі, уткнувшись мокрою головою в коліно, його морозило.

— Шановний Джоне, — звернувся Керн до робота, — прошу вас, полічіть, скільки шансів, що росіяни відповідно до норм поведінки людей, зафіксованих у вашій електронній пам'яті, залишать свою ракету і, ризикуючи всім, підуть через протоку й джунглі до нас на допомогу.

— О'кей, — байдуже відгукнувся робот і став вираховувати.

Злива майже стихла. Повз печеру бігли каламутні струмки, по воді пливли зірвані гілки і чи то риби, чи то ящірки.

Було жарко й задушно, парило. Калюжі, з яких стриміло коріння дерев, начебто димились, від них здіймався туман. Робот клацнув і розміреним голосом мовив:

– Імовірність того, що російські комуністи наважаться подати допомогу, ризикуючи не повернутися на Землю, дорівнює семи і трьом десятим, помноженим на корінь квадратний з мінус одиниці.