Постріл - Рыбаков Анатолий Наумович - Страница 21

— Це правильно, — погодилась Елен, — я дуже скучила за тобою, Генкою, Славкою.

— Ми тебе рідко бачимо, — мовив Миша, зрадівши з того, що вона не помітила чи вдала, що не помітила його освідчення.

— Я циркова, гастролюю, — неуважно проказала Елен, оглядаючись, певно на когось чекаючи — Як тобі подобається наш номер?

— Сподобався. Але я віддаю перевагу два-Буш-два.

— Чому? — В її голосі забриніла грайливість, трохи поблажлива: для неї Миша був ще хлопчик, він відчував це.

— Мені це дещо нагадує, - відказав Миша.

— Я не знала, що ти так прихильний до спогадів дитинства.

— До деяких дуже, — мовив він твердо.

— Доводиться поновлювати номер, інакше він набридне публіці, — сказала Елен. — Ти міг би дивитися весь час одне й те ж?

— Міг би.

— Якщо на арені будуть твої знайомі, — засміялася Елен. — Та не в усіх глядачів знайомі актори. Тепер у нас новий номер і він потребував нового партнера, Серьожу. Він приєднався до нас, а не ми до нього, й тому він теж став Бушем.

— Самозванець! — засміявся Миша.

Підійшли Ігор і Серьожа — стрункий молодий чоловік з мужнім обличчям.

— Знайомтеся: Миша, Серьожа.

У Серьожиному рукостисканні Миша відчув цілковиту до себе байдужість. У супроводі уніформіста з'явився Валентин Валентинович.

— До вас, — сказав уніформіст, звертаючись до Елен.

— Я захоплений вашою чудовою роботою, — мовив Валентин Валентинович.

— Спасибі, — відповіла Елен, — і за квіти спасибі.

— Оплески й квіти — єдине, чим глядач може висловити свою вдячність, — вів далі Валентин Валентинович. — Кого я тільки не бачив… Німців, італійців… Але ніякого порівняння! Подвійне сальто на такій висоті — дивовижно!

Ігор, ігноруючи Навроцького, спитав Мишу:

— Чого ж ти не привів Генку, Славку?

— Вони не можуть сьогодні, наступного разу прийдуть.

— Давненько я їх бачив.

Пролунав настійливий дзвінок, за ним другий.

— Ідіть, сказала Елен, — а то ваші місця займуть.

24

У той час, коли Миша й Валентин Валентинович були в цирку, Зиміни збирались на дачу.

Ольга Дмитрівна зробила великий розгардіяш Микола Львович мав підозру, що вона весь тиждень шукала портфель: у домі все було зсунуто й пересунуто. Зараз вона намагалася впоратися з пакетами й пакетиками: в неї завжди було їх дуже багато. Люда, кидаючи з цього приводу іронічні зауваження, збирала пакетики у великі пакети та клунки. Її іронія здавалася Миколі Львовичу недоречною, але він мовчав. Люді явно не хотілося їхати. Чому? Невже цей пройдисвіт у лакованих штиблетах відіграє в її житті більшу роль, ніж вона намагається показати? Весь цей тиждень вона про нього анітелень, у домі він теж не з'являвся. І про портфель ані слова. Вони їй, щоправда, нічого не сказали. Але невже вона й справді нічого не знає?

— Як хочете, — сказала Ольга Дмитрівна, — а я візьму ще старе пальто. Я його вже не ношу, а бабусі в ньому буде зручно виходити в сад. Як подумаю, що вона там сама… Ми зовсім не уявляємо її життя.

Микола Львович перебирав папери. Папку, одержану сьогодні від Красавцева, він залишив на столі, на видному місці, скоса глянув на Андрія.

— З дому не виходь, почитай і лягай спати в Людиній кімнаті. Двері нікому не відчиняй, скажи — нема вдома.

— Гаразд, — буркнув Андрій.

За виразом його обличчя нічого не можна було зрозуміти. І все ж іншого виходу немає, треба перевірити Андрія. Якщо не Андрій, у чому він певен, тоді він застукає злочинців. План безпомилковий: якщо взяли ті документи, мають прийти й за цими.

Про свій план він не сказав дружині, не хотів її хвилювати. Й без того він сказав їй багато зайвого, створив у домі атмосферу недовір'я, підозрює Андрія, підозрює Люду. Як усе це жахливо: він сам руйнує найдорожче в своєму житті — родину. Хоч якими б були Людині стосунки з Навроцьким, вона не здатна придурюватися й брехати. Ні, ні, ні! Саме через те він учинить так, як поклав собі. На карту поставлено не тільки його службове становище, а й його незаплямоване ім'я, майбутнє його дітей.

Коли поїзд підходив до Лосиноостровської, Микола Львович раптом сказав дружині:

— Зовсім забув! Директор просив терміново підготувати доповідну записку. Треба повертатися додому. Їдьте без мене.

— Але ж, Колю… — тільки й змогла відповісти приголомшена Ольга Дмитрівна.

— Будь ласка, благаю тебе!

Люда здивовано дивилася на них, не розуміючи, що відбувається.

Поїзд гальмував, наближаючись до платформи.

Микола Львович дістав цигарки, приготував сірники, встав і рушив до виходу.

У тамбурі він закурив. Коли поїзд зупинився, вийшов на платформу, змішавшись з натовпом пасажирів, підняв комір плаща, перейшов на іншу платформу й через хвилину-дві сів у поїзд, що йшов на Москву. Розклад він вивчив точно.

У Москві, на Арбаті, він зійшов з трамвая на одну зупинку раніше своєї; повільно пішов протилежним боком вулиці, все ще з піднятим коміром; зайшов у ворота свого будинку, коли звідти посунула юрба з кінотеатру «Арбатський Арс», — Микола Львович свій приїзд розрахував так, щоб потрапити до кінця сеансу. Змішавшись з юрбою, він пересік двір, кинув погляд на вікна своєї квартири — вони були темні. Із задвірка він увійшов у під'їзд чорного ходу, зійшов сходами й відчинив двері.

Не вмикаючи світла, пройшов через кухню до їдальні. В тьмяному світлі, що сіялося з вікон сусіднього корпусу, побачив папку на столі, на тому ж місці.

Микола Львович прочинив двері до Людиної кімнати. Андрій спав.

Отже, Андрій ні при чому.

У потемках Микола Львович зняв пальто, повісив на вішалку, глянув на годинник: ще тільки пів на десяту. Ну що ж! Зачекаємо!

25

З цирку вони доїхали до Арбатської площі на «Аннушці» (так називали москвичі трамвай «А») і по Арбату пішли пішки.

Шнира й Паштет побігли вперед. Миша й Валентин Валентинович повільно простували вулицею.

Від зустрічі з Елен Миша чекав іншого. Чого саме — не знав. Ішов з надією. Якою — теж не міг сказати.

Дівчинка, до якої ще рік тому він був поблажливий, тепер була поблажлива до нього — думка, образлива для юнака, котрий вважає себе мужчиною.

Заглиблення в особисте Миша завжди розцінював як обкрадання суспільного. Тепер цій формулі було завдано удару: думка про Елен не полишала його.

— Цирк — прекрасне видовисько, — говорив між тим Валентин Валентинович, — але багато в чому перебільшує. Ефекту досягають маніпуляціями, глядач сприймає їх за щиру правду. На манежі чоловіки здаються Аполлонами, жінки — Афродітами, а за лаштунками… Таке розчарування… Я не кажу про Елен Буш, вона справді красуня, це робить честь вашому вподобанню.

— Чому моєму? — спохмурнів Миша.

— Мені здалося, що у вас до неї особливе ставлення…

Миша зупинився, визивно спитав:

— Як ви смієте так говорити? Яке, власне, вам діло?

Вони стояли один проти одного.

Гаразд, стерпимо, візьмемо себе в руки, він покарає Мишу, коли викраде Елен, отоді цей ідейний хлопчик поскаче. Усьому свій час.

— Перепрошую, Мишо, я поводився як хам, визнаю. Але злого умислу не було, повірте. Я ставлюсь до вас якнайкраще, якнайдоброзичливіше. А за панібратство ще раз перепрошую.

Вони рушили далі. Миша похмуро мовчав.

— Ви гніваєтесь, — мовив Валентин Валентинович, — ви маєте рацію. У вашому віці це трепетно, серйозно, а ми, старики, — скоти й циніки. Мені соромно за себе, повірте… Хочете поїхати зі мною на перегони? — раптом запитав він.

— Мене це не приваблює.

— Шкода. Коні — моя пристрасть. У цьому я дещо тямлю. Гравець! Атож, граю в тоталізатор. Це ганебно, я знаю, за азартну гру в тоталізатор виключають з партії, але я безпартійний, більше того, я обиватель. Уявіть собі! Обиватель також ганебно, але в кожного своя доля. Ви комсомолець, ідейний хлопець, а я рядовий радслужбовець, одержую невеликий оклад, мізерні проценти…