Постріл - Рыбаков Анатолий Наумович - Страница 12

На підвищенні, що зручно правило за естраду, молодий чоловік недбало й віртуозно перебирав клавіші піаніно.

Продираючись між тісно розставленими столиками, Юра привітався до Елен та Ігоря Буш, котрі сиділи в гомінкій молодій компанії.

— Хто це? — запитав Валентин Валентинович, коли вони нарешті втиснулися між стіною та чиїмись спинами й сіли до столика, роздобутого з великими труднощами Навроцьким.

— Знаменита циркова пара — Елен Буш та її брат Ігор.

— Звідки ти її знаєш?

— Знайомий, — загадково відказав Юра, але не втримався й додав: — У неї втелепався Миша Поляков.

Валентин Валентинович звів брови:

— Гарненький хлопчисько, але для такої королеви?! — Він спохмурнів. — Мені не подобається твій Миша Поляков.

— Мій?! Я його сам терпіти не можу. А ви хвалили, вам дуже сподобався.

Не звертаючи уваги на докір, Валентин Валентинович вів далі:

— У нього надто важкий погляд. Навіть дивно в такому юному віці. Я не люблю, коли на мене так дивляться.

На естраді небритий поет у подертих сандалях босоніж, завиваючи, читав вірші про те, як прекрасно бути дикуном, ходити по Африці голяком з однією лише бамбуковою палицею… «И бей по голове бамбуковой палкой…» — це при зустрічі з ворогом. «Ее тихонько оглоушь и делай с нею все, что хочешь…» — при зустрічі з жінкою.

— Так, мій друже, — сказав Валентин Валентинович, — ми чесні трударі і, як хтось сказав, повинні стояти над колотнечею.

— Це сказав Ромен Роллан.

— Молодець Ромен Роллан! Гарно сказав! Однак…

Він задумався, помішав ложечкою в чашці і з гіркотою узагальнив:

— Однак дехто, начебто недурні інтелігентні люди, все ще в полоні станових забобонів. Революція їх нічого не навчила. Я не все схвалюю в нашій дійсності. Більше того, я не згоден з нею в ряді питань. Але, мій друже, погодься, що станові забобони — це міщанство.

— Про кого йдеться?

— Розумієш, для декого слово «агент-заготівельник» звучить несолідно, занадто по-плебейському… Якийсь там агентик…

— Хто може так мислити у наш час?

— Коротко кажучи, банальна історія — я закохався, — зізнався Валентин Валентинович.

— Без взаємності?

— Допускаю.

— Цього не може бути. Що вас турбує?

— Ну, хоча б різниця у віці. Мені двадцять п'ять, їй сімнадцять.

— Мій тато старший за маму на двадцять років.

— Іще одне: їй треба вчитися.

— Нехай вчиться, хіба це заважає?

— Слухай-но, про кого це ти? — запитав Валентин Валентинович.

— Про ту, в яку ви закохані.

— Хто вона?

Юра здивовано глянув на Валентина Валентиновича:

— Думаю, що Люда…

— Вгадав. А як ти вгадав?

— Це зовсім неважко вгадати. В неї багато хто закохується.

— А вона?

— Ні в кого.

— А ти в неї не закоханий?

— Був, — визнав Юра, — але потім набридло: Снігова королева з принципами. Гарне взагалі дівчисько, вродливе, а от якесь дуже самотнє.

— Невже? При таких батьках?

— Можливо, саме в батьках уся суть, — відповів Юра. — Вони несучасні.

— У якому розумінні?

— Таточко знає три мови, мати — дві.

— Ти маєш рацію, мій друже, це занадто.

— І при всьому тому, — вів далі Юра, — дивовижна дитячість, інфантильність. Дотепер влаштовують ялинку, ви подумайте! І веселяться, мов діти. Таточко стоїть на табуреті, прикрашає, матуся потай готує подарунки, вранці їх знаходять під ялинкою, усі в неабиякому захопленні — їх, бачите, підклав Дід Мороз… В отакі ігри вони досі грають, і не тільки на різдво, а й за будь-якої нагоди…

Валентин Валентинович повільно смакував каву, помішуючи її ложечкою, задумливо поглядав у зал. Його погляд затримався на Елен Буш.

— Красуня оточена циркачами, я їх пізнаю по обличчях.

— Атож, мабуть.

— Один до неї дуже уважний.

— Це її брат.

— Ні, брат же той, блондин, ти з ним привітався.

— Атож.

— А я маю на увазі шатена, бачиш, такий кремезний хлопець. Втім, усі вони дужі хлопці. Боюсь, що шанси нашого Миші душе маленькі.

— Шанси… — Юра презирливо закопилив губи. — Аскет, як усі вони… «Кохання можливе лише на спільній ідейній основі». Яка ж може бути спільна основа з циркачкою? Вона навіть не комсомолка.

— Ти ж сам сказав, що він у неї закоханий.

— Тайкома, всупереч власним переконанням.

— Так, мій друже, — сказав Валентин Валентинович, — я вже мав нагоду сказати тобі: цигарки «Іра» не все, що лишилося від старого світу. Лишилися людські пристрасті… — Він підніс палець. — Вікопомні, неминущі пристрасті; важливо не бути їхнім рабом… Я повинен працювати, повинен творити своє майбутнє, але й мені хочеться спокою, затишку, дбайливої жіночої руки. З тринадцяти років я заробляю на свій шматок хліба, я пережив світову війну, громадянську, втратив батьків, мене шпурляло, мов тріску, я стомився. Але, — він розвів руками, — в цій родині кілька поколінь носили формені інженерські кашкети. А я? Я простий агентик. У мене немає навіть родоводу. В коней є родовід, а в мене нема. Який родовід може бути в агентика? Він виникає з нічого, постачає! Хіба порядні батьки дозволять своїй дочці побратися з людиною, котра виникла з нічого?

Юра стенув плечима:

— Батьки! Хто на це зважає?

— Я зважаю! — вигукнув Валентин Валентинович. — Я щодо цього консерватор. Я хочу не сімейних чвар, а сімейної злагоди.

— Ольга Дмитрівна до вас прихильна, як на мій погляд, вдячна за той випадок у дворі, сказав Юра, — вона добра й ділить людей тільки на хороших і поганих. Середини нема. Вас вона напевне віднесла до хороших.

— Вона — можливо. А Микола Львович?

— Атож, перед ним якось торопієш, і все одно Ольга Дмитрівна головна. А Люда ще головніша.

— Так, все складно, дуже складно, — задумливо проказав Валентин Валентинович, — і все-таки… І все-таки ти мене підбадьорив. Так, так, уяви собі: ти подав мені надію.

— Що ж, — мовив Юра, мені це вельми приємно чути.

— І я тобі скажу, чим ти подав мені надію, — вів далі Валентин Валентинович, — але передусім вибач мені, не ображайся, я рішуче не поділяю твоєї іронії.

— Іронії?

— Ти зневажливо відізвався про ялинку в Зиміних, а я, наприклад, на цьому виріс, мій друже. Ялинка — це моє дитинство. В мене защеміло серце, коли ти заговорив про це.

— Ви мене не так зрозуміли, — намагався виправдатися Юра. — Колись і в нас влаштовували ялинку, але Люда виросла з цього, а її батьки й поготів.

— Ні, голубе, — похитав головою Валентин Валентинович, — не треба кривити душею; в цьому випадку ти піддався нашому прозовому часу: ялинки нині не в моді. Ти не встояв перед цим, а Зиміни встояли… І це викликає до них ще більшу симпатію й шану, якщо хочеш.

— І мені вони подобаються… Я просто хотів…

— Прикрашають ялинку, — перепинив його Валентин Валентинович. — Це прекрасно, так людяно. Грають — це чудово! Ти ходиш зі мною на перегони — невже тільки заради виграшу?

— Ну що ви! — Юрине обурення прозвучало не дуже натурально.

— Мене на перегонах захоплює передусім видовище. Люблю коней, їхній біг!.. — правив своє Валентин Валентинович. — Тоталізатор для мене не гроші, а саме гра, азарт, ризик, радий виграшу, навіть мізерії… І подарунки під ялинкою копійчані — а скільки радощів! Сюрприз, несподіванка, знак уваги…

Поета, котрий завивав про Африку, змінив інший, в сорочці навипуск, у личаках, онучах; читав щось про село, тихо, задумливо. Що саме читав, не було чутно.

Валентин Валентинович глянув на Юру.

— Можеш зробити мені послугу?

— Яку?

— Так друзям не відповідають. Якщо друг просить зробити послугу, йому відповідають: будь ласка, яку завгодно!

— Будь ласка, яку завгодно! — усміхаючись, повторив Юра.

Валентин Валентинович вийняв з внутрішньої кишені піджака пласку коробку, обтягнуту сап'яном. У її заглибленнях виблискували інструменти для манікюру: ножички, щипчики, пилочки.

Милуючись набором, Валентин Валентинович сказав:

— З Парижа, останнє досягнення косметичної техніки. Хочу презентувати Ользі Дмитрівні. Але як це зробити?