Тореадори з Васюкiвки - Нестайко Всеволод Зиновьевич - Страница 91

З таким теж не встругнеш.

— А головне — кiбернетика, — авторитетно сказав Стьопа Карафолька. — Наука зараз на гранi створення електронного мозку — машини, яка повнiстю замiнить людський розум.

«Тебе першого треба було б замiнити к бiсовому батьку машиною, щоб не задавався! — подумав я. — Якби менi навiть сто мiльйонiв давали, я б його у напарники не взяв».

— А все-таки… — несмiливо промовив Антончик Мацiєвський. — Кiбернетика… Лазери-шмазери… Я розумiю… Але… От ви менi скажiть, що з людиною робиться пiсля смертi? От жив-жив чоловiк, все вiдчував, думав, мрiяв… I от раптом умер i — нема… Нема нiчого! От як це може бути, щоб не було нiчого? Повинно ж щось бути. От навiть за законами фiзики. Нiщо з нiчого не з'являється. Нiщо без слiду iiе 'щезає, а просто переходить в iншу форму… Закон Ломоносова. Залiзно! От кожен з вас вiрить, що от вiн умре i нiчого вiд нього не буде? Нiчого вiн не буде вiдчувати, думати нiколи. От скажiть менi! Тiльки чесно!

— Ану тебе з твоїми розмовами! Найшов про що балакати — про смерть! Тьху! Замовкни! — обурено замахав руками на нього Карафолька. Стьопа Карафолька, незважаючи на те, що вважався серед нас найосвiченiшим i найрозумнiшим, бо був перший вiдмiнник у класi, не терпiв, просто не виносив розмов про смерть. Одразу починав тюкати, тьхукати i махати руками. Вiн дуже любив своє життя i здоров'я. Навiть коли вiн чхав, то завжди сам собi казав тихенько: «Будь здоров, Степане!» I розмови про смерть, мабуть, вважав небезпечними для себе — наче той, хто говорить, тим самим може наврочити й напсувати його дорогоцiнному життю i майбутньому довголiттю.

Проте Антончик на Карафольчинi прокльони особливої уваги не звернув.

— Нi, от серйозно, — сказав вiн. — От коли за законами фiзики нiщо не щезає, то чому не можуть думки, розум, почуття… ну, оте, що називають душею… чому не може вого перейти у форму привида? Пiсля смертi тiла. Га? Хiба це не науково? Хiба це суперечить науцi? Га?

Всi пороззявляли роти i перезирнулися.

— Я читав, що у Англiї є офiцiйно зареєстрованi привиди, — вiв далi Антончик. — Точно. Сам у журналi читав. «За рубежом». У самiсiнькому Лондонi. I в iнших мiстах. Живуть у старовинних замках i регулярно з'являються. От як це пояснить? Га?

— Так то ж… то ж при капiталiзмi, — заперечив Коля Кагарлицький. — У них i бог єсть. Теж офiцiйно. Так що з того!

— А от легенда про Горбушину могилу, — не здавався Антончик. — Живе ж вона в нас у народi. Скiльки вже рокiв… Рокiв триста, не менше. I кажуть же, що бачили люди, i не раз…

I тут менi стрельнуло!

О!

— Хлопцi! Iдея! — сказав я. — Чим отак язиками ляпати, пропоную перевiрити легенду про Горбушипу могилу. На власнi очi пересвiдчитися, правду чи неправду балакають. Пiти вночi в п'ятницю й перевiрити.

Хлопцi знову пороззявляли роти й перезирнулися. Ту легенду про Горбушину могилу кожен знав змалечку.

То була страшна легенда. Начебто давно-давно, ще за козаччини, повертаючись iз турецького походу, стояли бiля нашого села у долинi кошем запорожцi. Сотня сотника Горбушi. I сталася тодi дивна рiч. Несподiвано щез уночi мiшок золотих дукатiв, уся казна козача, всi скарби, всi трофеї, з важкого походу везенi. Скарбником у запорожцiв був старий козарлюга Богдан Захарко. Сотник Горбуша звинуватив його у крадiжцi. Хоч як клявся старий Захарко, хоч як божився, присягався всiм святим на свiтi, що не винен, але довести нiчого не змiг. I наказав сотник Горбуша скарати Захарка на горло. Зiтнули старому скарбниковi сиву козацьку голову. I тут-таки й поховали. Рушила сотня далi на Запорожжя.

Минув час, сотник Горбуша повернувся у цi мiсця i купив цю землю, заклав маєток, збудував палац i став жити на всю губу. I грошей у нього було — як гною. Вiн пускав їх на вiтер, щодня бенкетуючи, п'ючи й гуляючи з мiсцевим панством. Бо то ж вiн сам викрав тодi той скарб запорозький i закопав серед темної ночi у долинi пiд вербою…

Та не принесли щастя сотнику Горбушi краденi козацькi дукати Не минулося йому злодiяння. Темними горобиними ночами став з'являтися йому привид безневинно страченого скарбника Захарка. У довгiй бiлiй сорочинi, без голови, пiдходив вiн до Горбушиного лiжка i схилявся, простягав руки, чи то погрожуючи, чи то благаючи про щось. I такий сiрашний був той безголовий привид, що Горбуша схоплювався з лiжка i бiг свiт за очi, аж поки не падав знесилений. На ранок його знаходили десь далеко в степу подряпаного, закривавленого, ледь живого.

I наказав Горбуша розкопати Захаркову могилу, спалити прах, а попiл вистрiлити з гармати, щоб розвiявся по вiтру. Сподiвався, що те врятує його вiд жахливих нiчних видiнь, оджене дух Захарка. Почали розкопувати могилу.

Розкопали — голова Захаркова є, а тiла нема. Пополотнiв сотник Горбуша, аж сiпатися почав. «Копайте! — кричить — Копайте, поки не знайдете!»

Сiм днiв i сiм ночей безперестанку копали джури. Викопали величезне ямище метрiв стр завширшки, метрiв двiстi завдовжки Але тiла старого скарбника так i не знайшли. А на сьому нiч на днi ями раптом роззявилося, зануртувало джерело, виповнилась яма водоiо i утворилось озеро, яке так i зветься — Захаркове.

Ще дужче спохмурнiв, здичавiв пiсля того согник Горбуша, ще бiльше пив, заливаючи мед-вином жах у своєму сердi. Та однак темними горобиними ночами з'являвся йому безголовий привид скарбника i простягав руки. I Горбуша зривався й бiг свiт за очi. I от одного разу пiсля такої ночi джури знайшли його на березi Захаркового озера пiд вербою, де колись закопав вiн крадений скарб, мертвого i… без голови. Пiзнали його тiльки по сорочцi та по шраму на плечi вiд турецької шаблi. А голову, як не шукали, нiде знайти не могли. Так його без голови й поховали. I збудували над його могилою каплицю. А невдовзi сам собою спалахнув маєток сотника Горбушi i згорiв дотла. I оскiльки був Горбуша нежонатий i нiяких родичiв не мав, земля його одiйшла в казну. I лишилася вiд Горбушi тiльки ота каплиця на сiльжькому цвинтарi. Вона самотньо стояла серед порослих травою могил — старезна, замшiла цегляна каплиця з повибиданими ще рокiв, мабуть, двiстi тому вузесенькими вiкнами, з напiвпрочиненими iржаво-залiзними дверима, яких уже нi зачинити, нi розчинити, бо на пiвметра вросли в землю… I як тiльки починає сутенiти, бiля каплицi вже не побачиш живої душi. Люди обходили її десятою дорогою, бо казали, що те мiсце нечисте. Начебто щоп'ятницi (бо саме у п'ятницю був страчений Захарко) рiвно опiвночi з'являвся бiля каплицi бiлий привид без голови. То приходив до Горбушi старий скарбник нагадати про себе. I з-пiд землi чувся стогiн i приглушений крик жаху. Горбуша i в могилi не знав спокою, мучився, спокутував свiй грiх.