Тореадори з Васюкiвки - Нестайко Всеволод Зиновьевич - Страница 63

Що ж до дядечка з цигаркою, то, як нам Валька потiм сказала, був портрет знаменитого артиста Станiславського, який органiзував у Москвi театр, всесвiтньовiдомий МХАТ. I для акторiв вiн був таки справжнiм богом, добрим, усмiхненим i радiсним, бо створив дуже хорошу систему Станiславського. Що то за система. Валька, на жаль, толком не могла пояснити, бо сама не знала, але сказала, що нею й досi користуються в усьому свiтi.

Але то було потiм, а зараз, поки ми з Явою роздивлялися, Валька дуже толково i жваво, наче це не з нами, а з нею сталося, розказувала про нашi пригоди i про iсторiю з годинником. Оскiльки Максим Валер'янович був її знайомий i вона почувала себе з ним вiльно, ми цiлком передовiрили розповiдать їй i тiльки iнодi всiавляли окремi слова. Максим Валер'янович слухав дуже уважно i серйозно.

Нарештi Валька скiнчила.

I тiльки тодi Максим Валер'янович усмiхнувся.

— Так-с, панове громадо, — весело сказав вiн. — Сюжет ясний… Без вини виннi… Злодiї мимоволi… Буває, буває… Але впадати у розпач не треба. Якщо вiн справдi артист i якщо вiн у Києвi — ми його з-пiд землi викопаєм, а знайдем. Те, що ви його по фотографiях у фойє не вiдшукали — ще нiчого не значить. Вiн може бути й приїжджий. У нас же зараз на гастролях i Московський драматичний iменi Пушкiна, i Львiвський iменi Заньковецької, i Запорiзький iменi Щорса. Шукати є де. Але, друзi мої дорогi, доведеться вiдкласти це на завтра… Оцi двi панi, — вiн показав на свої ноги, — дуже в мене примхливi. Вiдмовляються багато ходити, хоч ти їх рiж! Особливо оця — Лiва Максимiвна. Ще з Правою Максимiвною можна якось домовитися. А ця як упреться — з мiсця її не зсунеш. Я їм у пiдмогу й третю даю, — вiн кивнув на товсту сукувату палицю з вирiзьбленою собачою головою на держаку, — все одно комизяться. Ранiше як завтра зранку я їх нiяк не умовлю вирушити в дорогу. Та й сьогоднi вже пiзно, скоро початок вечiрнiх спектаклiв, а пiд час спектаклю для актора, крiм сцени, не iснує нiчого. Турбувати його не можна… Значить, план такий: завтра вранцi ми з вами iдемо на… кiностудiю. Авжеж на кiностудiю… У мене там невеличка зйомка. Я тiльки й можу зараз грати в нерухомих епiзодах у кiно. Так-от, на кiностудiї ми влаштуємо штаб оперативної групи по розшуку нашого царя. I з одного боку, використовуючи молодi творчi сили (тобто прудконогих молодих акторiв), а з другого боку — диво двадцятого сторiччя — телефон, ми розгортаємо бойовi дiї… I годинник знаходить свого господаря.

Вiн це так впевнено сказав, що у мене в цю мить не було вже жодних сумнiвiв — все буде гаразд. Я мимохiть усмiхнувся. I Ява всмiхнувся, I Валька всмiхнулася. I братик Миколка всмiхнувся теж.

I менi захотiлося сказати Максимовi Валер'яновичу щось приємне, щось хороше. Я провiв поглядом по фотографiях i сказав:

— Це ви стiльки ролей зiграли! От здорово!

Максим Валер'янович якось лукаво усмiхнувся, нiби зрозумiв моє бажання.

— Та трошки зiграв, панове, зiграв… Що зiграв, те зiграв… — вiн окинув оком стiни, завiшанi фотографiями, потiм зупинив погляд на великiй фотографiї Київського оперного театру. — А оце, друзi, найсвятiше для мене мiсце. Тут я вперше в життi був у театрi, вперше побачив сцену, акторiв. Тут вперше розсунулася перед моїми очима театральна завiса.

Максим Валер'янович задумався на хвилинку:

— Давно це було, да-авненько! Як це не дивно, але можете менi повiрити: я був тодi зовсiм маленький хлопчик, набагато менший, нiж ви. Ми тiльки приїхали тодi в Київ з Харкiвщини, i мати моя поступила прибиральницею у цей театр. I от якось вона вперше взяла мене на виставу. Пам'ятаю, давали тодi «Травiату». Опера Вердi. Знаєте? Сидiв я в прожектерськiй ложi бiля самої сцени (мати попросила освiтлювача, щоб вiн мене пустив туди). Видно було все i чути чудово. Я сидiв i не вiрив, що це не сон, не казка, що я бачу на власнi очi. У останнiй, четвертiй дiї, коли Вiолетта помирає, я настiльки захопився, так повiрив, що вона справдi i страждає i вмирає, що раптом обурився негiдною, як менi здалося, поведiнкою партнерiв Вiолетти, Альфреда та його батька старого Жермона. Жiнка, можна сказати, конає, а вони, мерзотники, спiвають на повний голос. Неспроможний стриматися, я закричав: «Цитьте! Не спiвайте! Вона ж умирає. Хiба можна». Освiтлювач, що сидiв бiля мене, аж iз стiльця з'їхав з несподiванки. Добре, що оркестр в цей час гучно грав, а Жермон з Альфредом щосили тягли свої арiї i нiхто не почув мого щенячого виску. Обiйшлося тiльки тим, що освiтлювач вкатав менi доброго потиличника i викинув у коридор. Так я остаточної смертi Вiолетти тодi й не побачив. Але захворiв театром на все життя. I як не билася потiм мати, як не намагалася зробити з мене людину (а людина, за її'розумiнням, це значить чиновник), нiчого з того не вийшло. Не прослуживши й двох рокiв, полишив я таки «присутственнi мiсця», закинув на найвищу тополю Бiбiковського бульвару свого чиновницького кашкета з гербом i найнявся в трупу Кручинiна статистом, тобто артистом, що грає без слiв, у юрбi, в масовках, i навiть iменi його у афiшах нема… Було це в театрi Бергоньє на Фундуклеївськiй вулицi. Тепер це вулиця Ленiна, а театр iменi Лесi Українки.

Максим Валер'янович розпалився, очi в нього вже блищали, щоки горiли маково. Я завжди люблю слухати спогади старих людей про минувшину. I чим це пояснити, що розповiдi навiть про незначнi подiї виходять у них цiкаво?.. Якби це вiдбувалося зараз, — мабуть, було б зовсiм не цiкаво. А коли слухаєш, як про це розкачує хтось спогади, — цiкаво.

— Ех, публiко моя дорога, то було, як перше кохання, отi першi мої роки служби в театрi. Мабуть, нiхто так серйозно не ставився до своєї роботи, як я. Нiхто так ретельно i стiльки часу не гримувався, як я. Нiхто так не хвилювався перед виходом на сцену, як я. Хоч виходив я у натовпi всього на хвилину, i жодного слова не говорив, i глядачi мене навiть не помiчали. Але менi здавалося, що всi дивляться на мене. Потiм дали менi зiграти невеличку роль. Роль була малюпусiнька, як горобиний нiс. Я виходив i казав: «Графиня захворiла i прийняти вас не може». Повертався i йшов. I все. Але я був переконаний, що в цих словах головна iдея п'єси. I я казав цi слова таким голосом, наче сповiщав про кiнець свiту. Вперше весь зал дивився на мене i слухав мене. Передати це почуття неможливо. Тим бiльше, що моїми словами закiнчувалася перша дiя. Завiса опускалася, i в залi вибухали оплески. Здавалося, що аплодують саме i тiльки менi…