Тореадори з Васюкiвки - Нестайко Всеволод Зиновьевич - Страница 47

Якби цього вечора якийсь злодiй забрiв у наше село, вiн мiг би спокiйнiсiнько, не криючись, пiдряд виносити все з хат i, не кваплячись, вантажити на вiз чи що у нього там було б… Дома, в хатах, не тiльки не лишилося живої душi — навiть собаки збiглися з усього села до клубу i влаштували тут свої собачi вечорницi.

Та що там казать, коли навiть стосемилiтня баба Триндичка, прапращурка нашого зоотехнiка Iвана Свиридовича, про яку дiд Салимон казав, що вона «вже почала другий вiраж», що в неї скоро знову рiзатимуться зуби й що вона нiколи не вмре; до якої приїздили аж з Києва, щоб дiзнатися, чого це вона так довго живе[1] баба Триндичка, яка вже тридцять рокiв не виходила з двору, нiколи не була в кiно i не те що в клуб, а й у церкву вже не ходила, — ота сама Триндичка i то причалапала на нашу виставу.

— О! Я ж вам казав! — на весь зал радiсно вигукнув дiд Салимон. — Уже ходити вчиться. Скоро й гопки пiде…

За це баба Триндичка пiд загальний регiт мовчки вперiщила дiда Салимона костуром по спинi.

Але стривайте, стривайте…

Дзень! Дзень! Дзень-ь-ь-ь! — По серцю рiзонув третiй дзвiнок.

В залi гасне свiтло.

— Ану! Ану! Ану! — кишкає нас (тих, хто не повинен бути на сценi у першiй явi) Галина Сидорiвна.

Завiса iз скреготом розсувається (вона у нас, як той цепний собака, — на залiзних кiльцях по iржавiй дротинi бiга).

Все!

Почалося.

Тепер подiтися нiкуди.

— Я запросив вас, панове, щоб… — чути вже городничеський голос Стьопи Карафольки.

Я стою за лаштунками, заплющивши очi i притискаючи до грудей кулаки, i шепочу: «Все буде гаразд! Усе буде гаразд! Усе буде гаразд!» Як заклинання.

Ех, дурний я, що не вивчив жодної молитви! А мене ж баба вчили! Як би зараз згодилося! Хоч я й пiонер i не вiрю, звичайно, але… Отаке в мене було, коли я вперше зважився стрибнути в вершечка верби у рiчку! Я стояв на суковi i дивився вниз, а серце моє вже давно одiрвалося i, вискочивши з грудей, летiло у воду, а я все ще стояв, вчепившися руками в гiлляку, i не мiг одiрватися, а памороки менi забивало, i в животi тенькало, i… Але нi! То були iграшки, а не переживання. Я з радiстю стрибнув би зараз не те що з верби, а телевiзiйної київської вежi, аби тiльки…

— Гга-га-га! — гримонув реготом зал. От бiсiв Карафолька! У нього вже й на репетицiях смiшно виходило…

«Ну нiчого, спокiйно, спокiйно! Все буде гаразд! Все буде гаразд!.. От як зараз зарегочуть — все буде гаразд!..»

— Гга-га-га!

«Ну, от! А я, дурний, боюся!..»

Все ближче, ближче, ближче…

От уже зараз, зараз…

Як тiльки Карафолька скаже… О!.. О!.. О!..

«Так i ждеш, що зараз розчиняться дверi i — шасть…»

У мене всерединi щось клацнуло, я сiпнувся всiм тiлом i разом з Явою вискочив на сцену.

— Надзвичайна подiя! — одчайдушне гаркнув Ява.

— Несподiвана новина! — одчайдушне гаркнув я.

— Що? Що таке? — сполошилися всi, хто був на сценi. Вийшло дуже переконливо. Зал завмер.

— Непередбачена справа, — гаркнув я. — Приходимо в готель…

— Приходимо з Петром Iвановичем у готель, — перебиваючи мене, гаркнув Ява.

В залi мертва тиша.

«От ми молодцi! Ну ж ми молодцi! Все гаразд!» — промайнуло у мене в головi. Я переможно дивлюсь у залу, бачу десятки очей, спрямованих на мене… I…

— Е! — гекаю я, перебиваючи Яву (я добре знаю, що повинен зараз сказати «Е». Але далi… Нiби враз хтось у вухо менi — ххху! — i все з голови моєї через друге вухо — фiть! — i голова моя стала порожня-порожнiсiнька, як дiрка. I жодного в нiй словечка. Не те що там з ролi Добчинського, а взагалi жодного — наче я теля i не знаю людської мови. Тiльки оте «е» в головi и зосталося i лунко перекочується там, об череп стукаючись.

— Е! — гекаю я ще раз. I дивлюсь на Яву. А вiн дивиться на мене. I я раптом розумiю, що вiн теж… Що й у нього все з голови — фiть! — i нема…

— Е! — гекаю я втретє. I дивимось.

— Е! — гекаю я.

— Е! — гекає Ява.

I знову дивимось… У залi вибухає регiт. Всi думають, що так i треба.

Ондо й баба Триндичка розтягла у посмiшцi свого беззубого рота, i нiс у неї торкається пiдборiддя, i обличчя стає сплюснутим i вдвiчi меншим, нiж звичайно (скiльки-то рокiв вона не смiялася!)

— Га-га-га! Го-го-го! Гу-гу-гу!.. — реве зал.

Кузьма вистромив голову iз суфлерської будки i, широко роззявляючи рота, по складах пiдказує, що менi говорити. Здавалося, глухий зрозумiв би його. Вже й городничий Карафолька пiдказує, i поштмейстер Сашко Гузь. У першик рядах уже теж зрозумiли, i навiть хтось iз публiки, почувши Кузьму, й собi почав пiдказувати.

Я чую окремi слова, але вони розбiгаються, як неслухнянi вiвцi, i я, мов отой невдаха-пастух, не можу зiбрати їх докупи. Якби в мене зараз спитали навiть: «Як твоє прiзвище?» — я, мабуть, не змiг би сказати.

А в заднiх рядах все ще регочуть, думаючи, що так треба по п'єсi. I крiзь регiт чути чийсь вигук: «От молодцi! Ну й молодцi!»

Це вже занадто!

Бiльше витримати я не можу.

Я рвонувся з мiсця i, збивши по дорозi якусь декорацiю, кинувся iеть зi сцени…

Я бiг по безлюдному селу навмання, не розбираючи дороги, i вiтер свистiв у моїх бакенбардах.

I тiльки коли я опинився за селом, у верболозi, Над рiчкою, я впав на траву i качався, i стогнав, i землю гриз вiд ганьби, вiд сорому, вiд горя. А коли через кiлька хвилин перший приступ вiдчаю минув, я побачив, що поряд зi мною качається, стогне i землю гризе мiй друг Ява — Бобчинський.

Ми не сказали один одному нi словами глянули одич одному в вiчi i тiльки тепер зрозумiли, що ми наробили. Ми не тiльки провалилися самi, знеславили себе на все сели. Ми провалили весь «Ревiзор» Гоголя. Таку п'єсу провалили! Бо як ви вже знаєте, хоч якi неголовнi герої Бобчинський i Добчинський, а так побудована ця генiальна п'єса, що без них нi тпру нi ну — нема ходу п'єсi нiякого. От ми зараз втекли, а там все зупинилося. Навiть уявити важко, що там дiється… Скандал… Панiка… Бо ж не можуть дiзнатися городничий Карафолька та всi iншi чиновники, що в готелi живе Хлестаков — Кагарлицький, якого треба прийняти за ревiзора. Сказати це повиннi були ми, Бобчинськии i Добчинський Крiм нас, нiхто цього зробити не може. Нiхто. I вмерла п'єса. Нема п'єси. Розгублено стоїть на мiсцi талановитий Карафолька, не знаючи, що робити. I всi iншi персонажi стоять, як у тiм'я вдаренi. А за сценою, так i носа ни показавши, страждає ще талановитiший Коля Кагарлицький. Ах який же вiн був Хлестаков на репетицiях! I де ж у нього те бралося… А ранiше таке ж тихе i непомiтне було! Ми його й за хлопця не мали. Нi тобi з верби у воду стриб; нути нi тобi з рогатки вiкно вибити. Носа у книгу впхне а сидить пiд грушею нищечком. А на сценi таке виробляв, що аж-аж… I тепер нiхто цього не побачить.