Тореадори з Васюкiвки - Нестайко Всеволод Зиновьевич - Страница 34

З за куреня лунали добре чутнi голоси Книша и Бурмила. Їх не було видно. Вони, мабуть, сидiли бiля вогнища — курився синiй димок.

— Нехорошо це… — докiрливо говорив Бурмило — Нехорошо…

— Цить уже — «нехорошо!» Моральний кодекс найшовся менi! А ятери вночi хто ставить?

— Та що ти! Двiєчко ятеркiв якихось гнилих, ледь живеньких. Туди й риба не йде. Щоб я бога не бачив!

— Нiчого-нiчого! За це теж Радянська власть по голiвцi не гладить.

— Але ж… Так то ж зовсiм iнше…

— Ну, якщо ти така цяця, то качай отсюдова, не мiшайся! Щоб я тебе тут i не бачив! Сьогоднi вночi я це зроблю — й квит! I дивись менi!

— Та гаразд уже! Тiльки хоч зараз iди звiдси, бо понаїдуть отi юннати з стариком! Кому це нужно!..

Я схопився за весло.

— Гребiмо звiдси — вiн зараз пливтиме.

Добре, що човни нашi в обидва боки однаковi — що носом пливти, що кормою (корма теж загострена). А то б ми не розвернулися — вузько. Та й не встигли б. А так натиснули ми — i заднiм ходом у стружку чимдуж, до острова Переекзаменовки. I тiльки вже як добряче замаскували човна в очеретах попiд берегом свого острова — одхекались i прийшли до тями.

Так он воно що! Значить, то вночi Бурмило був, ятери ставив А ми трохи не повбивали один одного.

Але що ж сьогоднi вночi робитиме Книш на Високому островi?! Що навiть Бурмило його одговорював. Певно ж, не в цурки-палки гулятиметься!

— А може, вiн хоче глобулус викрасти й за кордон передати? — каже Кукурузо.

— А вiн хiба секретний?

— А що ж ти думав, може, й секретний. В усякому разi, крiм глобулусу, на цьому островi красти нiчого. Не жабiв же.

Невже глобулус?..

I раптом я згадав…

Це було мiсяцiв пiвтора тому. Я поїхав з мамою на базар. Вона просила помогти пiдвезти їй кошики.

Базар у нас у райцентрi, дванадцять кiлометрiв вiд села. Ранiше туди човнами по рiчцi їздили. А тепер бiльше на велосипедах. Швидше.

Поїхали ми. Мама на «Українi», я на своєму «Орльонку». Не люблю я базарiв, та що поробиш.

Одвiз я кошики, збираюся назад їхати. I тут бачу — Книшиха. Торгує у ряду, де продають насiння, сушенi трави та рiзнi «спецiї». На дашку рундука, за яким вона стоїть, пришпилено портрет космонавта Поповича.

Добре поставленим базарним голосом Книшиха вигукує:

— А кому льобулi. кому льобулi? Двадцять копiйок пучечок! Кому льобулi? Чиста льобуля! Сто процентiв вiтамiнiв! Усi вiтамiни! А! Б! В! Г! Д! Бiльш не купите нiде! Навались, у кою грошi завелись.

Її оточують покупцi. Торгiвля йде повним ходом.

— Як чайок заварювать, — пояснює Книшиха якiйсь молодицi. — Од бешихи крепко домагає… Од перестрiту… Од… — шепче щось молодицi на вухо.

— Ну?! — здивовано-радiсно каже молодиця, — Дайте три пучечки.

— Уступили б трохи, тьотю… Дорого, — торгується iнша молодиця.

— Дорого — мило, дешево — гнило, моя дорогенька! Не можу менше… — i вже Книшиха замакiтрює голову якiйсь лiтнiй дачницi. — Можна й у борщ… Смакота! Берiть, дама, не пошкодуєте. Чоловiк вам ноги цiлуватиме!

I знову завелася дзвiнкоголосо:

— Ану — водорiсть! Цiлюща водорiсть для всього! Смачна приправа для холодного й гарячого! Можна в чай! Можна в горiлку! Можна сушить! Можна варить! Можна для дальньої дороги! Їжа космонавтiв! — тицьнула вiдстовбурченим великим пальцем угору, на портрет Поповича. — Тридцять копiйок пучок! Український женьшень!

Покупцi посмiхалися, але брали.

Я придивився, чим вона торгує. То були пучечки якоїсь сушеної трави, а може, й справдi водоростi. Але те, що це не глобулус, i сумнiву не було. Глобулус же, як казав Фарадейович, — мiкроскопiчна одноклiтинна водорiсть, i мати такий вигляд не мiг аж нiяк.

Розказав я тодi про це Явi, подивувалися ми заповзятливостi й базарному талантовi Книшихи («От людей обдурює змiюка!»), а потiм i забули. Чим тiльки не торгують на тих базарах! Це ж тобi не в магазинi.

А тепер я згадав. Може, й справдi Книш на глобулус зазiхає.

— В усякому разi, — рiшуче сказав Кукурузо, — ти собi як хочеш, а я сьогоднi вночi…

Кукурузо не договорив. Раптом з плеса долинула дзвiнка пiсня:

Голоси були хлоп'ячi й дiвчачi — бадьорi пiонерськi голоси. Здавалося, що плавнями просто по водi й болоту крокує через очерети веселий пiонерський загiн. Ми здивовано перезирнулися — що таке? Потiм рвонулися й побiгли на берег — туди, звiдки видно було плесо. Але нiчого не побачили — заважав очерет.

Ми швидко видряпалися на стару вербу, пiд якою стояв курiнь. Це було найвище дерево на островi. I тодi побачили: з стружки на плесо випливали, наче лебiдi, бiлi човни. У човнах сидiли пiонери — в бiлих майках, у бiлих панамках, з червоними галстуками. В першому човнi стояв на весь зрiст стрункий високий юнак у бiлих штанях, без майки, але теж з червоним пiонерським галстуком. То був, мабуть, вожатий. Пiд бронзовою шкiрою його випиналися могутнi мускули. Здавалося, цей юнак зiйшов просто з фiзкультурного плаката «Готуйся на значок ГПО!»

Та от пiсня скiнчилася, i вожатий вигукнув:

— Друзi, пропоную на цьому островi зробити зупинку! Як ви вважаєте, товаришу штурман? — схилився вiн до маленького вилицюватого хлопця з насупленими бровами, що сидiв на кормi.

— Тiльки так! — дуже серйозно вiдповiв хлопець. Всi чомусь засмiялися.

— Тодi держiть курс на острiв, штурмане! — в тон йому сказав вожатий.

— Тiльки так! — повторив хлопець, i знову всi засмiялися.

Але на хлопця це не справило нiякого враження. Вiн i бровою не повiв.

Один за одним човни пристали до берега. I враз острiв нiби перетворився на пiонерський табiр: смiх, крики, бiганина. Хтось бив м'яча, хтось уже хлюпався у водi, хтось ловив сачком метеликiв. Серед пiонерiв ми побачили й кiлькох васюкiвських юннатiв, але вони були не з нашого кутка, ми їх знали погано. Ми сидiли на деревi, не знаючи, що нам робити, — чи показуватись, чи нi. Та довго вагатися нам не довелось. Якась висока цибата дiвчинка натрапила на курiнь i вигукнула:

— О! Дивiться! Тут хтось живе!

Всi збiглися до неї. Пiдiйшов i вожатий. Смаглявий прудкий хлопчина з фотоапаратом через плече шмигнув у курiнь i одразу ж вискочив, тримаючи в руках електричний лiхтарик.