Тореадори з Васюкiвки - Нестайко Всеволод Зиновьевич - Страница 14

Тiльки… чим же пригощатимуть, що ж їстимуть бiднi астронавти, як ми з Явою вивернули к лихiй годинi той термос? Помруть, бiдолахи, з голоду, не долетять до Марса…

— Глобулус — одноклiтинна мiкроскопiчна водорiсть, — захоплено говорить Фарадейович, — i неозброєним оком ви його, звичайно, не побачите.

«Ой здається, i озброєним теж…» — тремтить моє серце.

— Сьогоднi ми його, так би мовити, посiємо, потiм почнемо пiдгодовувати… вiн почне швидко розмножуватися, i тодi ви побачите…

«Побачите-побачите… якщо буде, що сiяти… О лишенько, нащо ми полiзли, нащо ми чiпали той термос?»

Зараз Фарадейович одкрутить кришку i… I буде страшний «пшик», як каже дiд Салимон. Бардадим перший захихикає — я його знаю.

I кого, кого ми пiдводимо! Людину, перед якою ми («гангстери'») нiмiємо вiд захоплення i стаємо смирними, як овечки, людину, що, як спитати «Кого ти найдужче любиш?» — стоїть у нас на третьому призовому мiсцi (пiсля мами й тата), а то й частенько виходить на друге й навiть на перше (коли тато «Ану скидай штани, лобуряко!», а мама: «От пожди-пожди, я тобi вуха пообриваю!»). Правда, та любов була прихована, платонiчна, здалеку; Фарадейович про неї, може, й не догадувався, бо справи мав бiльше з отими бардадимськими старшокласниками, якi нас («А киш, малявки!») на гарматний пострiл до нього не пiдпускали. Але тим бiльше…

Фарадейович одгвинчує кришку i урочисто говорить:

— Увага, товаришi-громадяни, ви-ли…

Ми з Явою блискавично перезирнулися.

— Гой!

— Вой!

Спершу з кущiв вилетiв наш двоголосий зойк, за ним одразу — ми.

— Стiйте! Не лийте!

Ви пам'ятаєте, у спектаклi «Ревiзор» Гоголя є наприкiнцi нiма сцена, коли всi застигають у рiзних позах iз роззявленими ротами? Так-от точнiсiнько така сцена вiдбулася й зараз. На якусь мить, звичайно. Перший отямився Фарадейович.

— Що? — здивовано запитав вiн.

— Ми… — сказав Ява i глянув на мене.

— Ми… — сказав я i глянув на Бардадима.

— Ми… — повторив Ява i теж глянув на Бардадима. — Ми… тiльки вам можемо… по секрету…

Фарадейович усмiхнувся.

— По секрету, так по секрету. Я люблю секрети.

Вiн одiйшов з нами вбiк i схилився, наставляючи вухо.

I ми, перебиваючи один одного, пошепки виклали у це вухо геть чисто все. Пiд кiнець Ява сказав:

— А тепер скажiть усiм… Хай нам надають… по западному полушарiю… Ми згоднi.

Фарадейович якось дивно скривився i протягнув:

— Он воно що… Гаразд…

Потiм рiшуче рушив до гурту юннатiв. Ми, заклавши руки за спини, як арештанти, допленталися за ним.

— Так-от, товаришi-громадяни, — сказав Фарадейович. — Цi молодi люди (ми опустили голови) пропонують спершу добре змiцнити греблю, очистити плесо, а вже тодi…

Ми стрепенулися, не вiрячи своїм вухам. Фарадейович схилився до нас i шепнув:

— Гадаю, того, що лишилось, вистачить.

Потiм випростався i вголос промовив:

— Думаю, вiрно пропонують вони, га?

— Вiрно! Правильно!

— Очистить! Звичайно! — почулися голоси.

— Секрет! — через губу процiдив Гришка Бардадим i ляснув по потилицi своїми граблями спершу мене, потiм Яву.

Та ми навiть i не вiдчули. Ми глянули один на одного i засмiялися.

А коли юннати полiзли укрiплювать греблю i розчищати озерце вiд ряски, ми з таким азартом взялися допомагати, що вода аж зануртувала, закипiла навколо нас.

Раз у раз ми кидали на Фарадеиовича палкi, захопленi погляди. От же ж людина! От людина! Скажи вiн нам зараз: «Пийте, хлопцi, озеро!» — Їй-право, вихлебтали б до дна!

Незабаром озеро уже чисте — анi рясочки. Всi вилазять на берег.

Фарадейович нахиляє термос, i тоненькою цiвочкою; ллється в озеро прозора рiдина (що, як виявилося потiм, I було «поживним середовищем», в якому був глобулус). Ллється i дзюркоче. Ллється i дзюркоче. Той дзюркiт здається нам чарiвною музикою.

— Скажiть, будь ласка, — несмiливо питає Ява, — а який вiн буде? Коли прийметься?

— Який? Бачите оце плесо? Воно буде переливчасто-смарагдове, як… як шовк. Уявляєте?

Ми закивали головами, хоч я, чесно кажучи, не дуже собi це уявляв.

— А який же хоч вiн на смак? — почувся позад нас голос Бурмила (ми ще ранiше побачили його скуйовджену голову, що визирала з «президентi», але нам було не до нього).

— Як вам сказати, — обернувся до Бурмила Фарадейович. — Сам-то я не куштував. Але думаю, що схоже на салат.

— На салат? Скажiть! Виходить, пiд «столичну» саме враз. Люблю салатики… Дасте хоч покуштувати з першого врожаю'

I вiн хрипло зареготав.

— А чому ж, будь ласка, — так щиросердно вiдповiв Фарадейович, що Бурмило зразу знiтився:

— Та нi, я жартую. То я так, посмiяться… для смiху.

Менi навiть здалося, що вiн почервонiв. Я глянув на нього i подумав: «Невже оцего шпигун? Живий шпигун? Тю! Якийсь абсолютно не схожий. У жодному фiльмi не було подiбних шпигунiв, щоб червонiли. У жоднiй книжцi детективнiй.»

Але Явi я нiчого не сказавше наважився.

Того дня у селi тiльки й балачок було, що про глобулус.

Куди не поткнешся.

— Чули? Фарадейович з учениками водорiсть на Високому островi вирощує. Особливу якусь.

— Кажуть, корисна — страх! Вiтамiнiв багато. Самi вiтамiни.

— А що ти думаєш — космонавтiв тобi макухою годуватимуть.

— Авжеж, для них що е найкращенького придумають.

— Вiтамiн на вiтамiнi сидить i вiтамiном поганяє.

— А по-моєму, найбiльше вiтамiнiв — у горiлцi.

— Кажуть, сам Попович приїде подивитися на той «глобус».

— …а як на нiч обличчя ним намастити — на двадцять рокiв помолодшаєш.

— Усмiхатися частiше треба — тодi помолодшаєш. А ти лаєшся вiд зорi до зорi.

— I взагалi, кажуть, дуже поживна Всi сто процентiв засвоюються органiзмом. Одходiв нема нi на копiйку.

Сказав своє слово про глобулус, звичайно, i мiй тато Я й не сумнiвався, що вiн скаже. Мiй тато — страшенний «любитель преси», як вiн сам каже. Без газети або журналу я його, здається, нiколи й не бачив, їсть — читає, iде кудись — читає, телевiзор дивиться — теж читає. З газетою в руках так i засинає.

I щодня за вечерею вiн проводить для нас iз мамою таку собi полiтiнформацiю — розказує, що цiкавого вичитав за день. Отож я вiд нього й про гiтлерiвськi архiви на днi озер у Австрiї та Чехословаччинi дiзнався, i про шпигунiв з аквалангами, i про все iнше. Стiльки всього цiкавого, як мiй тато, нiхто в свiтi, по-моєму, не знає (хiба, може, Стьопа Карафолька). I той глобулус (вид хлорели) був для нього як насiння.