Тореадори з Васюкiвки - Нестайко Всеволод Зиновьевич - Страница 124

Прокинувшись, я побачив, що бiля лiжка сидить на стiльцi Яришка i читає журнал «Барвiнок».

У хатi було сонячно, аж очi слiпило, годинник на стiнi показував без чвертi десять, i я зрозумiв, що то ранок.

Яришка зразу вiдклала журнал i скочила з стiльця:

— О!.. Любий бгатику! Загаз будеш снiдати.

Вона в нас не вимовляє лiтеру «р»

За мить Яришка вже ставила на стiльцi передi мною молоко, яєчню, сир i хлiб з маслом.

Я збагнув, що в хатi нiкого немає, всi на роботi, i їй доручено доглядати мене.

— Будь ласка, любий бгатику, їж! — сказала вона солодким голосом.

Я насторожився.

А коли вона втретє сказала «любий бгатику» («Любий бгатику, спегшу пгоковтни таблетку»), це вже мене зовсiм збентежило.

«Любий бгатику!» Вона нiколи мене так не називала. Вона завжди казала на мене «загаза чогтова», «так тобi й тгеба», «щоб ти гозбив свою погану могду…» I раптом — «любий бгатику!»

Кепськi, виходить, мої справи. Може, й зовсiм безнадiйнi. Може, я вже й не встану. Тому-то всi такi нiжнi до мене: i батько, i мати, i дiд… I весь час заспокоюють — видужуєш, мовляв. А я…

Бач, сплю весь час. Значить, нема в органiзмi сил, енергiї для життя. Отак засну й не прокинуся бiльше. От голову навiть пiдняти вiд подушки не можу. Пiдведусь, сяду на лiжку, i йде обертом голова, аж нудить…

Я глянув на сир, на яєчню i згадав слова дiда Салимона, якi вiн любив повторювати: «їжа — джерело життя. Доти живеться, поки їсться i п'ється. Добре кушай i будеш, як бугай».

— Яришко, дай iще шмат хлiба з маслом, — сказав я тихим глухим голосом.

— Тю, ти ж iще цього не з'їв?!

— Жалко? — з гiрким докором глянув я на неї. — Може, я… Може…

— Та що ти, що ти! Будь ласка! — вона побiгла на кухню, вiдремiзувала вiд буханки величезну партику, намазала в палець масла i поклала на стiлець. Писнула i побiгла за пiч смiятися.

Я зiтхнув. Нiчого, нiчого! Дивись, щоб на кутнi не засмiялася, як я… як мене вже не буде…

Яєчню з тим першим шматком хлiба я вмаламурив досить швидко i легко.

А от тарiлка сиру, щедро политого сметаною, i партика хлiба, принесена на моє прохання Яришкою, пiшли туго. Пiвтарiлки я ще сяк-так виїв, а далi почав давитися. Набивши повен рот сиру I хлiба, я жував-пережовував ту жуйку по кiлька хвилин i не мiг проковтнути. Ремигав, як той старий вiл.

Уже й молоком запивав, i рiзко смикав назад головою, як це робить завжди мати, ковтаючи таблетки, та все марно — не ковталося. «Ну, все! — з жахом подумав я. — Уже й їсти не можу. Не приймає органiзм iжi. Все! Капець менi! Кришка!»

Я безсило вiдкинувся на подушку.

Лежав i прислухавсь, як усерединi в мене щось булькало, бурчало й переливалося. То гуляли в порожньому животi одинока яєчня, трошечки сиру й молока. Гуляли, не в змозi порятувати слабiючого органiзму.

Кольнуло у боцi!.. I нога затерпла, мабуть, кров туди вже не доходить… I рука лiва якась безсило млява. Це ж там серце близько… Видно, серце вже вiдмовляється працювати…

О! Диха-iи вже важко. Уривчасте якесь дихання. I пальцi на руках уже посинiли, здається, одмирають. Ех, жаль — нема Павлушi. Хотiлося б з ним попрощатися. Не встигну, мабуть…

З-за печi визирнуло лукаве Ярищине око. Вона смiялася. Вона й не уявляла, як менi зле. Вона думала, що я придурююсь.

Треба їй якось довести, що це не жарти, що менi таки погано, що, може, це останнi мої хвилини… Я не мiг помирати пiд її хихикання.

— Яришко, — ледь чутно промовив я. — Iди сюди.

Вона вийшла з-за печi.

— Яришко, — зiтхнув я i замовк. Вона пiдiйшла ближче. Личко її стало трохи серйознiшим.

— Яришко, — вдруге зiтхнув я i знову замовк. Я мусив сказати зараз щось незвичайне, щось значуще, благородне й велике, що говорять тiльки перед смертю.

— Яришко, — сказав я нарештi тихо й врочисто. — Вiзьмеш собi мiй велосипед… Я дарую тобi його… I заплющив очi.

— Ой! — верескнула вона радiсно. — Ой! Пгавда?! Ой! Сегйозно?! Ой бгатику мiй! Який ти хогоший! Ой! Дай я тебе поцiлую.

I її губенята мазнули мене по щоцi бiля носа. Я одвернувся до стiни, бо вiдчув, що от-от заплачу.

Ми з Яришкою найчастiше сварилися саме через той мiй велосипед. Вона хотiла на ньому кататися, а я не хотiв, щоб вона каталася. Я вважав, що вона ще соплива, щоб кататися на дорослому велосипедi. Тiльки в перший клас пiшла в цьому роцi. До педалей ще навiть не дiставала. Але однак примудрялася їздити — просовувала праву ногу крiзь раму i, звиваючись черв'яком, навстоячки крутила педалi. Ця її спритнiсть тiльки дратувала мене. Таке потворне катання було, на мою думку, образою для велосипеда.

I взагалi кому хочеться, щоб на його велосипедi хтось катався! Це завжди неприємно, завжди противно. Велосипед — це щось дуже особисте, близьке, заповiтне. Це ближче, по моєму, за сорочку, за штани, за що хочеш…

I зараз, подарувавши велосипед Яришцi, я вiдчув, що мої рахунки з життям майже зведенi.

Я чув, як вона, забувши вiд щастя про мою хворобу, вже витягала Вороного iз сiней надвiр. I вiн жалiбно деренчав i дзвенiв. Цi звуки шматували моє умираюче серце. Так востаннє тужливо iрже вiрний кiнь, навiки прощаючися з козаком.

Я витягся, як мрець, склав на животi руки i приречено втупився у стелю.

Я ждав приходу смертi.

Годинник на стiнi невмолимо одцокував хвилини.

Але несподiвано замiсть смертi прийшла медичка Люба Антонiвна.

Грюкнувши дверима, вона зайшла в хату i швидким кроком наблизилась до мого лiжка.

Поклала руку менi на лоба, потiм узяла за пульс.

I все це, не кажучи нi слова, мовчки, зосереджено, строго.

Я завмер в безнадiйному чеканнi.

Скiнчивши слухати пульс, вона пiдняла менi сорочку, схилилася i приклала маленьке холодне вухо до моїх грудей. Вона завжди вислухувала хворих просто так, вухом, без всякого лiкарського причандалля.

I, тiльки вислухавши мене, вона сказала нарештi весело:

— Молодець, козаче! Все гаразд! Скоро будеш здоровий.

I ляснула мене долонею по пузi.

— Еге! Гаразд! — буркнув я. — Оно вже й їсти не можу. Органiзм не приймає. I голова крутиться, пiдвестися несила.

— Що? — вона здивовано глянула на тарiлки, що стояли на стiльцi. — А це хто снiдав?

— Та я ж бачите… —зiтхнув я.