Тореадори з Васюкiвки - Нестайко Всеволод Зиновьевич - Страница 119

Ой-йой! Як там облiгацiї або грошi, то, може, з них уже каша у водi розкисла. Ану треба глянути! Розстебнувши гудзика i вiдстовбурчивши кишеню, я обережно витяг пакуночок.

— Та ти що — таки дiстав? — здивовано вигукнув Павлуша. То ж вiн був певен, що я не дiстав, i заспокоював мене: «Дiдько з ним! Хай горить синiм полум'ям!» А воно, бач… Менi було страшенно приємне його здивування. Навiть кров у голову вдарила. Вже тiльки заради цього варю було пiрнути й зазнати всiх отих прикрощiв. Кращої похвали, нiж це Павлушине здивування, для мене не було.

Але скромнiсть не дозволила показати, що менi приємно. I я сказав: «Та!» — i махнув рукою, — мовляв, що ж тут такого?

— Ану, присвiти лiхтариком, — попросив я Павлушу i почав обережно розгортати пакуночок — газету, у яку було щось загорнуто. Мокра стара газета не стiльки розгорталася, скiльки вiдпадала м'якими, невагомими клаптями. Нарештi газета чи то розгорнулась, чи то розпалася, i ми побачили скрученi руркою якiсь папери, пописанi олiвцем. Я схилився нижче i прочитав на згинi:

Я пiдвiв очi на Павлушу. Павлуша теж уже встиг прочитати i хитнув головою.

То були листи. Фронтовi солдатськi трикутники. То були листи з фронту чоловiка баби Мокрини, що загинув, визволяючи Прагу, в останнiй день вiйни, в День Перемоги, дев'ятого травня сорок п'ятого року. Скiльки минуло вiдтодi, а в селi й досi часто згадували про цю незвичайну, таку, як казав мiй дiд, нефортунну загибель дядька Михайла Деркача. Розповiдали, що то був дуже веселий, дотепний, дуже хороший чоловiк. I завзятущий садiвник. То вiн насадив цей багатий сад перед вiйною, так i не скуштувавши його плодiв. А тепер деякi дерева вже й повсихали…

I те, що я мало не втопився, саме рятуючи фронтовi листи дядька Михайла, який загинув в останнiй день вiйни, i те, що зараз отам, попiд хатою саме солдати рятували людей, худобу i майно — все це набуло для мене якогось особливого змiсту. Я вiдчув себе так, наче я теж належу до армiї, наче я беру участь у справжнiй вiйськовiй операцiї i зараз зробив щось таке, що, може, робили на фронтi, щось гiдне бiйця. I гордiсть з цього радiсно залоскотала пiд серцем.

I я вже нi крапельки не шкодував, що пiрнув по тi листи. Тiльки подумав: «Бережи донечок наших…», а вони, бач: «Не гавкайте, мамо». I стало менi ще дужче жаль ту стару нещасну бабу Мокрину, яка сидiла зараз верхи на стрiсi i плакала, думаючи, що листи її чоловiка загинули, i може, згадуючи його i картаючи себе за те, що забула про них…

I жаль менi стало, що вона так наївно вiрила в бога, вважаючи, нiби вiн такий хороший i справедливий, а вiн, бач, бiльше за всiх чогось саме її покарав, бiльше всiх затопив, аж по самiсiньку стрiху, а невiрникiв, атеїстiв, дiда Салимона, наприклад, навiть не зачепив… Де ж справедливiсть?

I ще я подумав, що Павлуша виявився сильнiшим за бога, бо врятував мене не бог, а Павлуша. I треба завжди надiяться не на бога, а на друга.

Добре, що дядько Михайло олiвцем листи писав. Якби чорнилом, розповзлося б, а так висохне — i все.

— Ходiмо зразу їй оддамо, — сказав я. Ми пiдвелися.

— Я отут-о, через горищне вiкно влiз, — розповiдав Павлуша. — Але по мокрiй стрiсi вгору не подерешся.

Павлуша провiв лiхтариком, освiтлюючи захаращенi рiзним мотлохом, заснованi павутинням кутки горища. О! За комином стояла драбина (он вона де!), а вгорi у стрiсi зяяла дiрка, через яку, певно, й вилiзла баба Мокрина.

— Ти давай лiзь, а я посвiчу, — сказав Павлуша.

— Нi, давай разом, — мовив я. Менi не хотiлось розлучатися з ним навiть на мить.

— Ну, давай, — не став вiн заперечувати. — Тiльки лiзь перший. Ти ж вiддаватимеш.

I ми полiзли.

Я перший.

Вiн за мною, присвiчуючи лiхтариком.

Я так несподiвано, мабуть, вигулькнув перед бабою Мокриною з тої дiрки у стрiсi, що баба злякано вiдсахнулась i швидко швидко захрестилася, примовляючи: «Свят! Свят! Свят!». Їй, певно, здалося, що то якась нечиста сила.

— То я, бабусю, не бiйтеся, — проказав я i простягнув їй листи. — Нате ось!

Вона не одразу роздивилася, що я їй даю, i не одразу взяла Тiльки мацнувши рукою, видно, зрозумiла, що то, i, схопивши, пiднесла до очей.

— О господи! О господи! — промовила розпачливо i знову заплакала. — Ой синку, ой як же це ти? О господи!..

I так жалiбно, так тужно вона це промовила, що в мене в самого защемiло в горлi. I я не мiг нiчого сказати.

Та й не довелося. Бо зовсiм близько позад мене почувся голос:

— Зараз, бабушка, зараз…

Я обернувся На стрiху пiднiмався по приставленiй з машини драбинi Митя Iванов. Корова вже була в машинi, бабинi дочки теж.

Уже розвиднiлося. Дощ припинився. На затопленi хати й дерева лягав туман. У бiлому серпанку все виглядало ще незвичайнiше.

Я раптом вiдчув, як замерз, як закоцюбли в мене ноги у мокрих штанях, як заклякли, задубiли руки. Вiд холоду аж болiло в грудях. Я вiдчув, що коли зараз якось не зiгрiюсь, то буде погано.

А там же в машинi мiй ватник. Вдягти, вдягти його швидше! Але як же Павлуша? Якщо я полiзу в машину по ватник, а вона рушить. Уже ж, здається, все забрали, оце тiльки бабу Мокрину знiмуть i їхатимуть. А Павлуша ж на човнi, вiн човна не кине. I машина переповнена. Крiм корови, пiдсвинка й курей, оно ще скiльки клумакiв, чемоданiв, ящикiв усяких…

Митя Iванов, обережно пiдтримуючи бабу Мокрину, вже допомагав їй спускатися по драбинi у бронетранспортер.

— А де пацан, га? Пацан де? — почувся раптом знизу стурбований голос старшого лейтенанта Пайчадзе. Я мусив подати голос.

— Та я тут! — цокаючи зубами, якомога веселiше гукнув я. — Ви їдьте, їдьте! Я на човнi поїду, з Павлушею.

Спершу я це сказав, а вже потiм усвiдомив, що цим самим одрiзав собi шлях до ватника i хтозна тепер, як зiгрiюсь. «Але там, мабуть, зараз однак ватника i не знайдеш за тими клумаками», — заспокоїв я себе. I щоб не було вже нiяких сумнiвiв i вагань, зразу сунувся вниз — спускатися назад на горище. Павлуша, який терпляче стояв на драбинi нижче мене i все чув, але нiчого не бачив, крiм моїх мокрих штанiв, не встиг зорiєнтуватись, i я трохи сiв йому на голову. Та вiн навiть слова менi не сказав, а просто одразу став спускатися.

Через горищне вiкно ми перебралися в човен.