Зло - Баграт Людмила - Страница 5

Коли я прийшла додому, з'ясувалося, що мене не було понад півгодини. Мама чула, як я виходила, і почала непокоїтися. Я мовчки відпустила Ричарда і повернулася до неї. Мій голос був спокійним і якимось сонним:

– Мамо, там на гойдалці дівчина. Вона висить на мотузці і… і гойдається собі.

Мама здивовано глянула на мене:

– Що? Марго, про що ти?

– Там дівчина. В неї синє обличчя, визирни з вікна, сама побачиш.

Мама підійшла до вікна, і я почула, як вона не зойкнула, а якось здивовано охнула, потім швидко повернулася до мене, її обличчя було блідим, проте, хоч як дивно, виглядало молодшим, бо страх розгладив на ньому усі зморшки, а очі здавалися такими великими, палкими і яскравими, як два зелених смарагди. Мама була надзвичайно вродливою в безодні свого страху. Наступної миті вона заговорила. Швидко і діловито.

– Марго, сідай. Негайно. Як ти почуваєшся? Я хотіла спати.

– Дякую, добре.

– На ось випий…

Мама дала мені склянку. Я механічно почала пити і чула, як вона тим часом розмовляє з батьком, а потім телефонує. Не минуло й півгодини, як у дворі зібралися всі, хто тільки міг, – міліція, невідкладна допомога, сусіди. Я не пішла, я вже все бачила. Мама повернулася з лікарем, він оглянув мене, кілька разів про щось запитав. Я почувалася чудово. Відповідала розумно, проте всіх непокоїло те, що я не плакала. Тому мені зробили укол.

Але я не хотіла плакати, бо вже казала вам, не відчувала жалю чи суму. Я не відчувала нічого, окрім огиди, а від огиди не плачуть. Прийшов слідчий, теж ставив запитання. Я все йому розповіла. Все, проте ні слова про Чорного Незнайомця. Я побоювалася, що тоді уколів побільшає. Кмітлива дівчинка. Міліціонер розмовляв з моїми батьками у вітальні. Всі були такі приголомшені, що й не помітили, як я з'явилася у дверях і почала прислухатися до розмови.

Дівчину звали Оленою. Вона зустрічалася з хлопцем з нашого будинку. Як звали – не пам'ятаю. Він був тихою, спокійною і привітною людиною. Його всі любили, бо він умів ремонтувати майже все і завжди допомагав сусідам. Не пиячив, не бешкетував, учився на слюсаря. Проте у скоєному підозрювали саме його.

До самого вечора всі ставилися до мене уважно та запобігливо, наче до невиліковно хворої. Я почувалася чудово, жартувала, сміялась і не розуміла, чому всі так дивно за мною спостерігають, чому всі хочуть, щоб я плакала.

Днів зо три я не виходила на вулицю, бо дуже багато спала, а решту часу, позіхаючи, тинялася квартирою. Цікаво, я не бачила снів. Ніяких. Я так багато спала, але не бачила нічого. А, може, сни все-таки були, проте мій мозок забороняв мені запам'ятовувати їх. Цензура просто вирізала усі кадри. Я не плакала, я багато думала. Тим часом хлопця вже схопили. Це справді скоїв він. Вони того вечора добряче погуляли, випили, проте дівчина, навіть у такому стані, не хотіла чогось там робити. Не питайте мене, чого саме, я тоді такого не розуміла. Вони посварилися, і він її повісив. Версія криміналістів дуже проста.

Проте тільки я знаю, що сталося насправді. Правда завжди складніша, тому в неї так важко повірити. Там був Чорний Незнайомець. Він заволодів душею цього хлопця і зробив те, що йому подобалось.

Одного ранку я нарешті вийшла у двір, постояла коло під'їзду, разок з'їхала з гірки, попорпалася в піску і раптом знов почула той монотонний поскрип. Я підвела очі.

На гойдалці був хлопчик. Він гойдався зосереджено, з обличчям людини, яка не бавиться, а виконує тяжкий обов'язок. Перед моїми очима гойдалася дівчина на мотузці, потім хлопчик, а потім знов дівчина. Я подумала, що Олена теж хотіла гойдатися так, як він. Але прийшов Чорний Незнайомець і забрав її. А хто завадить йому прийти ще раз і забрати цього хлопчика? Ту дівчинку у червоному сарафані? Мене? Хто наважиться стати йому на перешкоді, коли його ніхто не бачить, крім мене? Мені стало так сумно, так сумно, що я заплакала. Це був справжній водоспад сліз, я плакала і не могла зупинитися. Мене відвели до мами, яка обняла мене і дала можливість вилити мій смуток. Я плакала за Олену і за її хлопця, за хлопчика, який був тоді на гойдалці, і за всіх інших.

Після того, як я по-справжньому виплакалась, я досить довго хворіла. Цілий місяць погано спала, прокидалася вночі, мене морозило, я тремтіла і плакала через слабкість, яка робила мене такою безпомічною, такою беззахисною. Щоночі поруч зі мною були двоє: мама і Ричард. Мама розповідала, що коли я уві сні починала неспокійно крутитися чи стогнати, Ричард ще тісніше тулився до мене і заспокійливо муркотів. Я одужала, і пам'ять, мій власний анестезіолог, подарувала мені забуття, проте одне залишилось незмінним: я вже ніколи не гойдалася на гойдалках, навіть не підходила до них.

Подорослішавши, я раптом зрозуміла, як сильно ненавиджу школу. Вона була і залишається для мене осередком обмежень, приписів, системних дій і одного великого колективного «Я», яке намагалося стерти індивідуальні риси учнів, так, як стирають з дошки уже непотрібний текст.

Мені було тринадцять. Я повернулася додому після чергового порожнього побачення, де спершу були танці, потім немилосердне знущання з гітари, пісні про кохану дівчину та жорстоку зраду, а закінчилося все веселою грою під народною назвою «пляшечка». Вдома, навіть не роззувшись, я пройшла у кухню, взяла з шафи пляшку вина (у нас вино стоїть на полиці шафи, його не ховають), налила собі келих і почала пити. Проте воно не діяло, сльози покотилися по щоках, за комір светра. Мама мовчки спостерігала за мною, а тоді запитала:

– Доню, щось сталося?

– Мені так боляче…

– Де?

– Я не знаю, у серці, всюди, мене наче побили.

– Не розумію.

– А що тут розуміти? – мій голос зірвався. – Я намагаюся бути такою, як всі. А мені кажуть: «Будь простішою, не відштовхуй від себе людей, не думай, розслабся і пливи за течією». Але я не можу, я не можу більше! Мамо, чому мені так боляче? Вони насолоджуються життям у якийсь дивний спосіб, якого я не можу зрозуміти. Вони наче збираються в великому клубі підлітків, але коли я намагаюся туди пройти, то відчуваю, що навколо нього огорожа з колючого дроту. І щоразу, коли я граю у звичайність, я всім тілом зачіпляюся за цей дріт, проте він крає не тільки моє тіло, а й моє серце, всю мене, а ще… ще в мені щось бунтує, щось опирається цій простоті і безтурботності, яку пропонує клуб. Мені так боляче. Мамо, чому мені не подобається бути з ними?

Мама сіла на табуретку поруч зі мною й уважно подивилася мені у вічі. В її погляді був виклик.

– Боже мій, хіба ж можна отак силувати себе? Півроку втискуватися у шкіру, з якої вже давно виросла чи яка взагалі не на тебе скроєна. Я впевнена, Марго, ти вже знаєш відповідь на своє запитання. Проте щоб мати її, тобі неодмінно треба було катувати себе мало не до смерті? Бідолашна дівчинка, це так ти себе навчаєш? Жорстока, я сказала б, садистська школа. Ти справді хочеш бути такою, як всі?

Я не розмірковувала. Цю відповідь я знала вже давно. Піднявши голову, я зустріла її погляд, виклик до виклику.

– Ні.

Мама всміхнулася:

– О, тепер я впізнаю мою Марго. Оце так погляд! Тоді чому ти силувала себе увесь цей час?

– Вони вимагали, щоб я була такою, як усі.

Мама розпачливо стукнула долонею об стіл.

– Брехня! Дурна, боягузлива брехня від початку і до самісінького кінця. Спробуй ще раз!

Я глибоко вдихнула. Ну, давай, Марго, постарайся хоч цього разу не збрехати.

– Гаразд. Я не була впевнена, чи вистачить мені сил на те, щоб обстояти свою несхожість з іншими. Набагато легше було б…

Мама здивовано звела брови.

– Відколи це нам подобаються легкі рішення?

Я на мить замислилася і повільно, слово до слова, відповіла:

– Мені подобаються правильні рішення, правильні для мене.

– І що ж, для тебе правильно і далі втікати від самої себе?

Вона нахилилася до мене через стіл, взяла мої руки у свої, міцно стиснула.

– Марго, ти вже не підліток. Ти вже доросла і не така, як всі, ти – інша. Може, це й сумно, але Бог щось мав на увазі, коли створював тебе, і, я гадаю, це «щось» – не проста і звичайна доля. В цьому я впевнена. Я відповім на твоє запитання. Тобі боляче тому, що ти посварилася з самою собою, вигнала справжню Mapro і поставила на ЇЇ місце шаблон, що на нього усі очікують. Озирнися, твоє «я» стоїть за тобою, як ображена тінь. На твоєму місці я обійняла б її і попросила вибачення. Вона – найцінніше, що в тебе є.