Зло - Баграт Людмила - Страница 26

Сергій зніяковів:

– Ви що, знайомі?

Час втрутитися.

– Ні. Вчора ми випадково зустрілися на книжковому ярмарку. От і все.

Його зелені очі дивилися на мене, лукаво посміхаючись: «Все? Невже? Багато ж ти забула! Дівоча пам'ять, так?»

Він поплескав Сергія по плечу:

– Браво! Знімаю капелюха. Вперше ти мене здивував! Вона – бездоганна. Справжній витвір. Ну ж бо, познайом нас скоріше!

Сергій поволі відходив від несподіванки. Він хитнув головою, ніби відганяв обридливу муху, і звернувся до мене:

– Марго, дозволь тебе познайомити з моїм батьком, Костянтином Володимировичем Яновським. – Він криво всміхнувся і додав:

– Одним з найвідоміших юристів нашої країни. Сказати б, перша скрипка.

Найвідоміший юрист похитав головою:

– Не слухайте його, Марго. Він перебільшує важливість моєї персони, щоб таким чином применшити її. Старий, як світ, прийом. Це все юнацький нігілізм, криза віку і…

– I проблема батьків і дітей, – підхопила я.

Так, він справді адвокат. Фахівець з промов.

Тим часом Сергій далі механічно говорив, немов гучномовець на вокзалі:

– Тату, це Марго. Перекладач за фахом. Професійно володіє п'ятьма мовами. І взагалі, надзвичайно обдарована людина.

Яновський старший безсоромно зміряв мене поглядом:

– Я помітив.

Він подав мені руку. Я відповіла на привітання з одною лише думкою: «Тільки б не цілував, тільки б не цілував!» Дякувати Богові, він обмежився потиском, але потім не відпустив руку, а тримав у своїй, допитливо зазираючи мені в очі:

– Ви давно знайомі з моїм сином? – Великий палець його руки плавно ковзнув по моєму зап'ястку, зробив м'яке коло, нігтем провів стежинку по долоні… Я висмикнула руку. Вийшло не дуже ввічливо, проте не тільки я тут грала не за правилами.

– Не дуже. – Рішуче підвівшись, я звернулася до Сергія:

– Дякую за каву. Дуже смачно. Вже пізно, ти не проведеш мене додому?

Сергій стурбовано глянув на мене:

– Я скажу Ігорю, щоб вивів машину.

Його батько підняв руку заперечним жестом:

– Не треба, синку. Я сам відвезу Марго.

О, ні, ні, ні! В жодному разі! Не можна! Не припустимо!

Я подивилася на Сергія у пошуках підтримки, але він залишив це питання на мій розсуд. Остання відчайдушна спроба:

– Не треба, Костянтине Володимировичу! Я залюбки пройдуся пішки. Тут не далеко. Я не люблю машин. Мені… мені в них погано. Морська хвороба.

Усмішка в погляді. Старий Лис! Все він розуміє! Читає людей, немов книжки. Раптом він підійшов до мене і обійняв за плечі. Його запах, його тіло. Так близько, так небезпечно близько! Господи, тільки б не знепритомніти!

– Я все розумію. У молодих свої таємниці. Мені було дуже приємно з вами познайомитися, Марго. Я пишаюся Сергієм. На нього звернула увагу дивовижна дівчина.

Я вивільнилася з його обіймів. Яке полегшення і… розчарування? Ностальгія за втраченим? Не знаю.

– Мені теж дуже приємно. До зустрічі, Костянтине Володим…

– Для вас просто Костянтин. Домовилися?

– Гаразд.

Я вже виходила з кімнати, як він мене гукнув:

– Марго!

Не обертайся! Вдай, що не почула! Не дивись на нього!

Повільний поворот голови. Він сидів у кріслі, де ще хвилину до цього сиділа я. Лікті на колінах, одна рука охопила іншу, стиснуту в кулак, підборіддя відпочивало на цьому вузлі міцно сплетених пальців, нижньої частини обличчя майже не видно, самі лише очі. Задумливий погляд, наче його власник щось прораховує.

– Відвідуючи сина, не забувай про батька, дівчинко!

Нічні вулиці. Темні прямокутники будинків з жовтими вогниками вікон. Раніше світло вікон вночі завжди наводило на мене смуток: там на когось чекають, вікно ж моєї кімнати – мертве око. Ніхто не чекає на мене біля лампи, ніхто не скаже: «Здрастуй!», коли я прийду. Так було раніше. Тиждень тому. Але не тепер. Тепер у мене є Ян.

Сергій щохвилини поправляв на мені свій піджак, вкутав щільніше, то піднімав, то опускав комір. Я відчувала, що йому кортить щось сказати, проте він вагався. Допомогти хлопцеві?

– Твій батько – дуже цікава людина, Сергію. – Він гірко всміхнувся:

– Та невже? Не знав його з цього боку. Для мене він… складний.

– Був би простим, не був би цікавим.

– Так. Мабуть, ти маєш рацію. Але сьогодні він був якимось… дивним.

– Може, втомився? – Стара зручна брехня.

– Може.

Мій гуртожиток. Я повернулася до Сергія:

– Спасибі тобі, Сергію. Спасибі за чудовий день. Давно так не відпочивала.

Він узяв мою руку, погладив, потерся об неї щокою. Дитина, яка він ще дитина… Зупини це, Марго! Зупини, доки не пізно!

– Сергію, мені треба йти.

– Коли я тебе знов побачу?

– Я зателефоную. Неодмінно. Розумієш, я не знаю, коли звільнюся. Це залежить від того, яких успіхів я досягну в пошуках роботи і взагалі…

– «І взагалі, Сергію, я більше не хочу з тобою зустрічатися». Так?

– Ну, якщо ти хочеш це почути…

Він вхопив мої руки, стиснув:

– Ні. Не хочу. Я… боюся це почути.

Я зітхнула:

– Тоді облишмо це. Я повертаю тобі твій піджак. Ось! Дякую. Ти повертаєш мені мої руки. Залюбки подарувала б, проте вони мені ще знадобляться. На добраніч!

– Марго! Можна тебе поцілувати?

Пауза. Я зустрілася з ним поглядом. Дивовижні очі – лагідні, глибокі, ніжні. Кинути б до цієї зеленої прірви 20 років цинізму, жорстокости, зневажливої байдужости завзятого гравця до всіх і всього, і заграло б у них яскраве полум'я небезпеки, на яке без зайвих роздумів летять такі відчайдушні і необачні метелики, як я.

– На добраніч, Сергію! – Я відвернулася від нього і пішла до гуртожитку.

Поцілунок Яна – розжарене залізо, що примушує кипіти мою кров. Його губи – це мої губи, його рот – мій рот. Світ почав повільно обертатися навколо мене. Швидше, ще швидше, доки довколишні предмети не перетворилися на єдиний барвистий вихор. Нарешті Ян відпустив мене, але я втратила рівновагу і почала падати. Така слабкість у ногах, в голові поморочиться. Ян підхопив мене, притулив до себе і знову почав шукати мої губи, цілуючи плечі, шию, щоки. Люди вже розійшлися, потяг рушив на запасну колію, а ми все ніяк не могли відірватися один від одного.

Ввічливе покашлювання. Я затарабанила Яна по спині, щоб хоч якось привернути його увагу до літнього чоловіка, який очікувально завмер на відстані трьох кроків від нас. Він помітив, що моє калатання не давало жодного результату, і вирішив спробувати сам.

– Гм… Яне Володимировичу! Яне Володимировичу! Я пригнав машину, як ви просили. Вибачте, що відволікаю вас від… гм… справ, але я поспішаю. Ось ключі. Ваша красуня на стоянці перед вокзалом. Другий ряд. Четверте місце.

Нарешті Ян помітив незнайомця:

– Здоров, Миколаїч! Як життя? Той зміряв мене поглядом:

– Гірше, ніж у вас, Яне Володимировичу!

Ян від душі розсміявся.

– Дякую тобі.

– Завжди радий, Яне Володимировичу! Ну, я піду. Такому гріх заважати. – Миколаїч кивнув нам і швидко пішов. Ян повернувся до мене, обережно провів пальцем по губах, торкнувся підборіддя, нахилився так близько до мого обличчя, що тепло його чорних віч рум'янцем запалало на моїх щоках, і нарешті промовив:

– Здрастуй, зіронько, я повернувся.

Я сховала обличчя на його грудях, з насолодою вдихаючи запах Яна – терпкий парфум, гіркий тютюн, солоний піт, солодкий подих – і прошепотіла:

– Я скучила.

Ян занурився в моє волосся, почав пестити вухо, спустився до шиї…

– Ні, Яне! Облиш! Годі! Ми вже з годину тут стоїмо! Дивись, як усі на нас витріщилися. Мабуть, б'ються об заклад, скільки ми ще протримаємося.

– Ну той що? Хай заздрять!

– Яне!

– Гаразд, гаразд. – Проте він все-таки поцілував мене. В кінчик носа.