Зло - Баграт Людмила - Страница 22

– Марго, облиш свої жарти! Ну чого ти сьогодні така розлючена? Я тебе образив?

– Я не розлючена, я налякана. Чекаю на тебе, а ти зник. Потім дізнаюся, що ти за сотні кілометрів від мене. В Харкові – гроза. Гримить так, що аж стеля здригається. Всі ці блискавки, холод, непроглядна темрява за вікном… А я сама… сам… Яне, коли ти повернешся?

– Скоро, рідна моя. Дуже скоро. Ти зараз у ліжку?

– Так.

– Вікна зачинені?

– Так.

– Вимкни світло. Час лягати спати.

– Не можу, Яне! Буде ж зовсім темно! Я не вимикатиму світло! Я… я… я і спати не хочу!

– Треба, крихітко, треба. Початок першої. Завтра в тебе важкий день. Не бійся темряви, я ж з тобою. Натисни на вимикач – і стрілою назад у ліжко. Тільки не клади слухавки. Зробила?

– З– з-зробила.

– Тепер вмостися зручніше, а я тебе колисатиму.

– Яне, ти з глузду з'їхав! Це коштуватиме тобі купу грошей. Ми вже й так довго розмовляємо.

– Не потерпай, зіронько, я забезпечений чоловік. Можу собі дозволити. Не думай про гроші. Я буду з тобою, доки ти не заснеш. Я так шкодую, що залишив тебе у Харкові. Марго, доле моя, це більше ніколи не повториться. Ти мені віриш?

Тиша і лише його дихання. Таке близьке, що, здавалося, я відчуваю його запах.

– Я бачу себе в твоїх очах, Яне. – Мовчанка. – А як ти мене колисатимеш?

– Казкою. Як усіх дітей, слухай!

«В одному темному-темному лісі жив собі старий вовк. Не злий, в принципі, звір. Корів із сільської череди не чіпав. Годувався переважно зайцями. Проте люди все одно його люто ненавиділи. Боялися, бо на вигляд він був справжньою потворою: великі гострі зуби, червоні очі, дірка замість носа. Огидна морда!

Одного разу селяни зібралися і вирішили вбити вовка, потвору, саме існування якої в їхньому лісі було образою краси і величности цього світу. Вони взяли міцні палиці, ножі, вила, ліхтарі, розійшлися в лісі довгим ланцюгом і почали заганяти здобич.

Наш вовк рятувався, як міг. Йому вдалося розірвати ланцюг переслідувачів, проте людей було забагато, а він вже був немолодим звіром. Поранений і втомлений, він вибіг до лісового озера, яке оточували високі неприступні скелі, кинувся на гостре каміння і почав дертися вгору, ризикуючи розбитися на смерть. Селяни припинили переслідування: потвора була приреченою, навіщо ж спокушувувати долю, видираючись на небезпечні скелі? Але вовкулаці якимось дивом вдалося дістатися до верхівки найвищої скелі, де він і впав знесилений, сходячи кров'ю і потом.

Ніхто не знав, що на тій високій скелі жила прекрасна зірка. Вона огорнула напівмертвого звіра своїм цілющим сяйвом, загоїла його рани і своїм теплом повернула життя у замучене тіло. Зірка навіть показала йому безпечний шлях додому, проте вовкулака залишився. Він не міг повернутися, бо закохався».

– Яне!

– Ш-ш-ш… Не перебивай!

«Він закохався у зірку до нестями, став слухняним і ніжним, як звичайний собака. Він не знав, навіщо зірка зцілила його, може, жаліючи, амо'через те, що вона була дивовижною і не могла не дарувати життя. Та його й не цікавили причини. Він просто кохав її, бо не кохати її було не можна, і радів, що вона не відштовхує його любові. Він залишився на скелі, щоб розповідати зірці казки, оберігати її, коли вона спить, і милуватися нею, милуватися, доки бачать його очі, доки б'ється його серце».

Я лежала, міцно притиснувши слухавку до вуха, і боялася пропустити бодай слово. Ян знав, що я не сплю, тому й далі говорив, а я слухала. Він називав мене найніжнішими, найпрекраснішими словами. А таких слів знав багато, і кожне з них нагадувало мені, скільки доброти і світла залишилося ще на цій землі. Його голос умиротворював, гладив, м'яко штовхав мене в обійми сну. Таким був Ян.

Ви подумаєте, що це божевілля. Проте це не так. Я все розуміла і, повірте, не хворіла. Чи можна вважати хворою людину, яка любить свою хворобу, жити без неї не може, мріє, щоб та охопила її повністю і більше ніколи не відпускала ? Коли Ян був поруч, я знала, що це сон. Коли Яна не було – реальність. Принаймні, спочатку все виглядало саме так. Мене не дивувало, що сни були такими реальними, що в них я пам'ятала кожну деталь мого справжнього існування, що я взагалі пам'ятала, що це сон. Такі незвичайні речі мене зовсім не турбували. Не забувайте, щойя була непростою.

Тиждень без Яна був одним з найдовших в моєму житті. Щодня я займалася своїми справами, розв'язувала свої проблеми чи принаймні намагалася їх розв'язати і думала про Яна. Щоночі божевільна метушня тривала: я бігала у пошуках роботи, телефонувала в кадрові центри, продивлялася об'яви у газетах і знов-таки думала про Яна.

Ви спитаєте: як я могла шукати щось чи телефонувати кудись уночі? Все дуже просто: я жила далі в своїх снах, точніше, в тому світі, куди вони мене переносили. У світі, який відрізнявся від нашого одною-єдиною людиною – архітектором Яном Володимировичем Соколи.

Насправді існувало все, що я бачила у снах: кафе і ресторани, навчальні заклади і підприємства, вулиці і магазини. Збігалося все – літера до літери, колір до кольору. Існували люди, з якими я зустрічалася і розмовляла, такі самі, як у моїх снах: обличчя до обличчя, прізвище до прізвища, ім'я до ім'я. Ці світи були б братами-близнюками, якби не Ян. Ви розумієте? Його не було на цій землі, як я про себе називала нашу реальність. Я могла приходити до нього лише вночі, через браму снів. В нашому світі його не існувало.

Я перевіряла. Енциклопедії і довідники: архітектор Соколи Я.В. науці невідомий, телефонні й адресні книги: такий у нас не мешкає, метричні архіви: такий у нас не народжувався, такий в нас не вмирав. Не мешкає, не народжувався, не вмирав, не існує. Чотири гострих цвяхи у віко моєї труни.

Людина або є, або її немає. Середнього не дано. Можна спробувати обдурити саму себе, а можна дійти одного-єдиного висновку…

Я майже змирилася з думкою, що Ян – витвір моєї уяви, та й це нічого не змінювало, бо, хоч як крути, а він залишався моїм витвором, і відмовлятися від нього я не збиралася. Та згодом почало коїтися щось таке, що я… Гаразд, усе по порядку.

Весь тиждень я чекала на Яна. Він телефонував щодня, вибачте, щоночі (чи кожного сну?), але його голос тільки роздмухував вогнище мого суму за ним, за його присутністю. Я намагалася тримати себе в руках, але результати пошуків Яна в нашому світі приголомшили мене і повільно штовхали в обійми депресії.

Четверговим вечором я поверталася до гуртожитку після чергового і вже останнього відвідування Центрального архіву, службовець якого, доведений до розпачу моїми розпитуваннями, несамовито проревів мені в самісіньке обличчя, розмахуючи копією довідки з бази даних:

– Нема, нема в Харкові ніякого Соколи Я.В.!!! Й не було! Ви чуєте! Є десятки інших Соколи, але архітектора Яна Володимировича не існує і не існувало!!! Я перевірив все, що можна було. Аж до революції. Чи, може, ви мені запропонуєте пошукати серед даних перепису населення дореволюційного Харкова??! Божевільна! Геть звідси, і щоб я тебе тут більше ніколи не бачив!

Я сумно блукала безлюдними вулицями. Сутеніло. Є десятки інших? Навіщо мені інші? Мені потрібен Ян. Один на два світи.

Краєм ока помітила якийсь рух біля стіни одного з будинків. Не зовсім впевнено наблизилася до темного предмета (жужмо чорної тканини? грудка землі? клубок вовни?), який знов поворухнувся, цього разу помітніше, і швидко покотився до моїх ніг. Від несподіванки я зойкнула, відскочила, і тої ж миті збагнула, що своїм останній припущенням майже влучила в ціль. Уважніше придивившись до істоти, яка самовіддано терлася пухнастим боком об мої черевики, я відчула слабкий поштовх у грудях.