Зло - Баграт Людмила - Страница 20

Я дивилася йому у вічі. Я не могла відвести погляд, навіть якби захотіла. Нарешті він знову заговорив:

– Мій батько був хронічним алкоголіком. Пиячив щодня, ніде не працював. Колись він, мабуть, був нормальною людиною, але про це я нічого не знаю. Мені відомо лише те, що він вчився на ветеринара, проте зустрів мою матір, одружився, кинув навчання і почав пиячити. Після весілля його життя перетворилося на одне велике свято. Не питай мене, чому він пив. Я не знаю. Я багато чого не знаю. Не знаю, як мігБог чи хто там у нас за це відповідає, дозволити, щоб у лоні моєї матері, цієї загадкової мовчазної істоти, зачалося життя. Не знаю, як від мого батька в неї народилася дитина з двома руками, двома ногами і однією головою, а не з крилами, перетинками між пальцями, рогами чи ще чимось. Не знаю, як моїй матері взагалі вдалося мене виносити – від п'яної вечірки до вечірки, коли в нашій квартирі збиралися всі алкаші району і робили з нею все, що їм заманеться. Проте вона виносила мене.

Мені йшов дев'ятий місяць, коли під час занадто запального святкування Нового року мого батька охопив раптовий напад люті, він накинувся на дружину. Друзі допомогли, але в неї, жорстоко побитої, почалися передчасні пологи. І тут батька осяяла геніальна думка: а чому б не згадати колишню практику? Пологи у кобил, свиней, корів. Його товариші занадто довго жили у законному шлюбі з білою гарячкою, щоб не сприйняти на ура таку чудову ідею. Розважатися, так розважатися!

Зі столу все скинули на підлогу, ноги жінці прикрутили залізним дротом, і наш великий ветеринар почав чаклувати. Мати померла під час пологів. Мене вирвали з її тіла. Через несамовиті крики жінки сусіди зателефонували до міліції. Та приїхала з подвійним запізненням – за звичкою і через свято. Та все-таки приїхала і почала вибивати двері.

Тієї миті батько зробив досить дивну річ. Чи то міліція його налякала, чи то сам факт, що я, недоношений і майже вирізаний з материнського тіла, все-таки був живим і несамовито волав про це всьому світові… Не знаю. Але він кинув мене. Просто швиргонув через кімнату у куток, туди, де валялося вщент розбите дзеркало. Звідти і подарунок. – Він гірко всміхнувся і пальцем погладив шрам. – Проте я вижив. Дивно, але вижив і тому вважаю, що ношу цей шрам з народження. Отаким я народився! – Ян підвівся, глянув на мене і, стурбований, швидко підбіг:

– Марго, крихітко, ну не плач, не плач, будь ласка! Що ж я, бовдур, наробив! Не треба було тебе лякати! – Він сів поруч, посадив мене на коліна і почав колисати, наче мале дитя. – Ідіот, дурень, як я міг! Мабуть, забагато випив. Марго, сонечко моє, кошенятко, ну заспокойся! Не треба плакати, це все вжепройшло, нічого такого більше немає, це в минулому. Не плач, кошенятко, не плач!

Він міцно притискав мене до себе, гладив коси, цілував щоки, руки, очі, щось розповідав тихим умиротвореним голосом. Не знаю, кому був потрібніший той дощ зі сліз: мені чи Яну, не знаю, кого він заспокоював швидше: мене чи себе.

Я плакала, немов у дитинстві. Гірко плакала через жорстокість і те, як легко вона шрамуе не тільки обличчя, а й серця. Плакала, бо не могла зрозуміти, навіщо, кому, для чого потрібен цей нестерпний біль.

Цілуй мене, Яне! Цілуй мене так, щоб я забула про всі ці жахливі речі, цілуй мене так, щоб ти сам про них забув. Обійми мене! Я хочу розчинитися в тобі, твоєму болю, твоїй ніжності. Я хочу жити тобою, блукати тобою, тривати в тобі вічність.

У двері наполегливо стукали. Господи, восьма година! Ну хто там іще? Будять людей в такий час! Де мій халат? Не знаю. Ну й чорт з ним! Відчиню у нічній сорочці!

– Хто там?

– Марго, це Сергій.

Який Сергій? Думати важко, так важко, краще вже подивлюся. Повернути ключ, зсунути засувку, натиснути на ручку. За дверима стояв хлопець. Світлочубий, блакитноокий, мила усмішка. У мене чудова пам'ять на обличчя. Це професійне.

– Ви мене пам'ятаєте?

– Аякже! Сергій Яновський. Ви допомогли мені вчора на базарі.

– Еге ж, тільки спершу мало не вбив. Мабуть, добряче вас налякав, бо ви так раптово від мене побігли, що залишили вашу сумочку. Як необачно! – Він простягнув мені пропажу.

Яке полегшення! Світ знову набув кольору, форми, чітких обрисів. Знову стеля – вгорі, підлога – внизу, стіни – пообіч. Я мало не застрибала на радощах:

– Дякую, дякую, дякую вам, Сергію!!! Ви й не уявляєте, що для мене зробили. Що ж ви стоїте на порозі! Проходьте, будь ласка, вибачте за розгардіяш, такі ранні гості. Вчора я була у відчаї. Я й не сподівалася, що сумочку повернуть. А там же – гроші і досить цінні речі.

Сергій якийсь час совався, вмощуючись зручніше. Моє улюблене крісло. У цього хлопця є відчуття комфорту. – Ви так погано про мене думали?

– Чого ж про вас? Аби я знала, що сумочку знайдете саме ви? На таку удачу я й не розраховувала! Просто неймовірно. Ще кілька таких вчинків з Вашого боку – і я повірю в любов до ближнього.

Він якось сумно глянув на мене:

– А ви втратили цю віру? Коли?

Я зніяковіла.

– Облишмо! Це занадто серйозне запитання для восьмої ранку. Ви п'єте каву?

– Краще чай.

– Зараз приготую. Індійський влаштує?

– Цілком. Вибачте, що затримую… – Який він милий!

– Ну що ви, Сергію, це – найменше, що я можу зробити для вас, щоб хоч якось віддячити.

Я підвелася. Треба швидше вжити якихось заходів з приводу мого зовнішнього вигляду. Де ж той бісів халат? Я відчинила шафу. Так, моя піжама. Чорна, шовкова. Я подивилася на свою сорочку. Синя, шовкова. Чи врятує ситуацію такий обмін? Мабуть, так, бо в піжамі все-таки більше тканини. Переодягнуся у ванній. Я взяла піжаму, чайник і повернулася до Сергія.

– Я миттю.

Він гукнув мене коло дверей:

– Марго, ви плакали?

Я застигла:

– Чому ви так вирішили?

– На ваших щоках – доріжки сліз.

Ну просто-таки дитяча безпосередність!

– Так, я плакала уві сні. Часом буває…

– Це через сумочку чи…? – Він знов подивився на мої зап'ястки.

Хороший хлопець, але цього разу не вгадав. Ні вголос, ні подумки. Неправильні припущення. Та й навіщо йому правда?

– Так, Сергію, через сумочку. Ви взагалі не звертайте уваги на мій зовнішній вигляд. Я – не з ранішніх пташок.

Виходячи, почула закінчення фрази:

– Якби ж я міг.

Може, здалося?

Ми снідали. Сергій сьорбав чай, я – каву.

А з ним затишно. Дивно, але він нагадує Дмитра. Хоч, на перший погляд, вони зовсім різні. Дмитро – смаглявий, кароокий, середній на зріст, полюбляє шокувати обивателів ультрамодними зачісками, сережкою у вусі, шкіряним одягом, що облягає тіло. Мріє написати Диявола шматком вугілля з пекла. А що ви хочете? Богема… Сергій – світлий, високий, худорлявий. Такий ввічливий, такий щирий, чому ж вони схожі? Може, через те, що Сергій намагається піклуватися про мене, як рідний брат. Цікаво, чи він справді почувається моїм братом? Сподіваюся, що так, бо якщо розраховує на щось більше, то… Шкода хлопця. Жодного шансу.

– Дурне запитання, я знаю, і все ж таки, про що ви думаєте, Марго?

Спробувати бути з ним щирою, як він зі мною?

– Я думаю про вас, Сергію. Про те, як добре ви до мене ставитеся, і про те, що, хоч це огидно, але Ваша доброзичливість будила в мені лише підозри. Мабуть, я захворіла на паранойю великих міст. Спостерігаючи за вами, я думала, як все-таки важко вірити у винятки. У мене ніколи не було друзів серед чоловіків. Знаєте, я думала, що це неможливо.

– Хто знає? Може, ви маєте рацію.

О, ні! Тільки цього бракувало. Треба змінювати тему.

– Чим ви займаєтеся, Сергію?

– Я – скрипаль. Закінчив у цьому році академію. Тепер шукаю роботу.

– О, тоді ви – мій колега.

Він подивився здивовано.

– Ви теж займаєтеся музикою?

Я розсміялася:

– Ні. Я мала на увазі – пошуки роботи.