Зло - Баграт Людмила - Страница 14

Я знаю, знаю, чого ти хочеш. Твоє жадання не можна не зрозуміти. Я відкриваю себе. Відкриваю кожен куточок свого тіла – хай він стане морем твого сяйва, кожну кровоносну судину – хай вона перетвориться на річку твоїх променів. Я чекаю. Моє чекання – це запрошення. Я – відчинене вікно. Це – угода, місяцю, це справжня угода. Я заплачу, скільки хочеш. Мені байдуже. Все одно без любови моє життя – дрібна монета. Бери мене, місяцю! Бери мою беззахисність, пий мою пристрасть, роби зі мною, що забажаєш, лише…

Веди мою любов! Веди її до мене! Я віддаю себе. Я кличу.

Я вигнула спину різким рухом і розвела ноги, відкриваючись. Мене охопив нестерпний біль. Я палала, як зірка, і падала, падала, падала…

Частина II

Ранок. Дякувати Богові, я прокинулась! Який страшний сон. Було так боляче. Насниться ж… А що я робила? Щось пила? Голова – як чистий листок паперу. Ані думок, ані спогадів.

Я відчула м'який дотик чогось пухнастого. Алі зазирав мені в очі і заспокійливо муркотів. Моє славне кошеня. Такий хоч кого заспокоїть. Проте спати більше неможна. Треба їхати в університет. У мене ж сьогодні зустріч з деканом, може, якось допоможе з роботою? Шукаю вже третій місяць, і все дарма. Щодня одне й те само: «Вибачте, вакантних місць немає. Вибачте, працівники такого профілю нам не потрібні. Добре, що хоч «вибачте», а то могли б відверто сказати: «Та йди ти під три чорти зі своїми мовами!» Що ж робити? – Шукати, шукати! Ану, геть з ліжка!

Я опустила ноги на килимок – теплий, чорний, пухнастий, як мій Алі. Чорний, сірий і рожевий – кольори моєї кімнати. Вони заспокоюють. На стінах – дивні картини вугіллям. Дивні, а мені подобаються. Вони теж заспокоюють. Дають надію своїми назвами: «Побачення», «Зустріч», «Двоє»… Наче щось обіцяють. Я звично подумала, що, може, сьогодні це «щось» справдиться. Може. До мене у цій квартирі мешкав божевільний художник. Малював просто на стінах. Проте як гарно малював – граційно, душею, пристрастю. Він раптово зник, не заплативши господині за місяць, через що вона досі скаржиться дільничному міліціонеру. Інколи мені здається, що цей хлопець просто пішов через одну зі своїх картин до іншого світу і тепер живе там, час від часу спостерігаючи за мною зі стіни. Я винайняла квартиру, бо вона мені одразу сподобалася, Алі також. Коти вміють відрізняти хороші місця від поганих. Це було хорошим – затишне, привітне, якесь живе. Платня не зависока. Дешево і сердито – п'ятий поверх, ліфт не працює, гарячої води нема. Але я й не до такого звикала.

На макіяж вистачило двадцяти хвилин – багаторічне тренування. Я одягнулася, приготувала собі каву, нагодувала Алі і побігла до трамвайної зупинки. Отак і живеш день у день. Розум шукає роботу, серце шукає кохання, а надії не вистачає ані на перше, ані на друге.

Ранок був сонячним. На вулиці – саме пекло. Я уявила, на що перетвориться місто вдень – велика пательня. Я вже відчувала себе грудочкою масла. Така спека, це сонце… Неможливо.

В університеті все, як завжди: бурхлива діяльність, чужі обличчя, голоси, думки. Щоб зійти сходами, треба обрати правильний потік людей, пробити собі до нього шлях і лише потім покірливо промарширувати до потрібного тобі поверху. Неприємна процедура.

На кафедрі теж нічого не змінилося: всі поспішають, усім ніколи, наше гасло: допоможи собі сам. Я підійшла до секретаря, щоб перевірити графік прийому відвідувачів, але виявилось, що декана нема, і коли він буде, – невідомо. Ну що ж… Чекати? Почекаємо.

П'ятнадцять хвилин, тридцять, сорокп'ять… Япростояла годину і зрозуміла, що далі так не можна: сонце безжально палило шкіру, коси – тоненькі гарячі дротики, одежа прилипла до тіла. В голові гуде. Ще трішечки – і я зомлію. Цікаво, хоч хтось озирнеться, коли я впаду на підлогу, чи мене залишать лежати посеред коридору? Останнє найправдоподібніше, тому я вирішила на перевіряти реакцію тих, що поруч. Мені були потрібні сутінки і прохолода.

Я пройшлася коридором, проте всі аудиторії були зайняті. Залишилася лише одна. Я відчинила двері і полегшено зітхнула: вікон нема, сонця нема, спеки нема. Кафедральна бібліотека. Тиша, прохолода. Поодинокі лампи створювали загадкову атмосферу. В кімнаті панували сутінки. Я узяла з полиці першу-ліпшу книжку, впала в крісло, заплющила очі і почала нею обмахуватися.

Як добре! Ні запаху спітнілих тіл, ні гамору сотень голосів, ні яскравих фарб. Зачинені двері відокремлювали мене навіть від настирливого гулу чужих думок, який наелектризував повітря в коридорі.

Я саме збиралася задрімати, коли почула, що до кімнати хтось зайшов. Мабуть, бібліотекар. Зараз прожене геть.

Але це був не бібліотекар. Високий, кремезний чоловік розгублено озирався навкруги, наче заблукав, що, до речі, досить часто траплялося з людьми в нашому університеті. Чорна сорочка, чорні штани. Я подивилася на свій одяг і всміхнулася – чорна блуза, чорна спідниця. Звичайний збіг.

Він помітив мене, спершу завагався, потім якось дивно кивнув сам собі і впевнено попрямував до мого крісла:

– Послухайте, я вже другу годину бігаю по цьому божевільному закладу, і все марно. Хоч те, що мені треба з'ясувати, – справа п'яти хвилин. Та всі люди у цьому університеті або не хочуть нічого слухати, або сахаються мене, як потвори. Я знаю, що не красень. – Він підійшов до мене ближче. – То давайте, здригайтеся від огиди, шоковано тремтіть, а я почекаю, доки ви заспокоїтеся і зможете відповісти на моє запитання.

Ого! Нічого собі промова! Спершу я майже не прислухалася до його слів – так мене вразив вираз розчарування і болю на його обличчі і, чого вже приховувати? – саме обличчя. Обличчя живої, справді живої людини, зовсім не схоже на теперішні: частково – колажі з журналів моди, частково – м'яка, аморфна маса. Цього чоловіка природа вирубувала з граніту берегових скель, вирубувала наспіх, грубою сокирою, але з такою жагою, так несамовито, що тепер кожна його риса, кожен відрух дихали первісною магнетичною силою. Такі обличчя створюють на віки.

Проте зараз чоловік був у розпачі. З його слів я зрозуміла лише те, що до цієї кімнати він дістався у стані, подібному до мого, – майже непритомний від метушні, що тут панувала.

– …тому не треба себе стримувати навіть задля елементарної ввічливости. Я вже звик.

Боже мій, він досі говорить!

– Вибачте, не розумію, про що ви.

– А-а-а, то вам допомогти? Згоден, освітлення тут справді не дуже. – Він нахилився (яка гнучкість для таких розмірів!), ухопив настільну лампу і підніс її собі майже до самого обличчя. – Я про це, люба моя, про це. Так краще?

Мені перехопило подих. Він… Та він… Він бездоганний. Така гармонія у кожній рисі, така завершеність! Великі, якоїсь дивовижної форми очі (щось східне?), ніс з помітною горбинкою, що надавало йому схожости з орлиним дзьобом, тонкі ніздрі, широке перенісся. Брови виказують погорду і наполегливість, губи обіцяють ніжність, підборіддя застерігає, що його власник – емоційна і пристрасна людина, губ…

Марго, прокинься! Уже впродовж десяти хвилин відбувається щось важливе, а ти занурилася у фізіогномію. Як він з тобою розмовляє? Що він собі дозволяє? І ти йому все подаруєш?! Тобі що, байдуже?

Ні. Мені не байдуже, проте що він має на увазі? Я ніяк не можу второпати, про що він… А! Ось про що! Тепер ясно.

В нього був шрам. Досить великий. Він ішов від правого ока, зміївся через усю щоку і тонким білим павутинням обвивав шию, зникаючи під сорочкою.

– Ой, ну ж бо! Заради чого такі зусилля? Чи ми такі жалісні? Мені не потрібно вашого співчуття, мені необхідна інформація.