Мальви - Іваничук Роман - Страница 46

— Дай драгоманам, хай слово в слово перепишуть людською мовою, — сказав до Сефера Газі і повернувся знову до Хмельницького. — Чим ти заручишся, гетьмане, в тому, що чистосердечні твої помисли і наміри?

— Подай мені свою шаблю, хане, — відказав Хмельницький. Він узяв з рук Іслам-Гірея карабелу, поцілував лезо і рік: — Клянусь творцеві всієї видимої й невидимої тварі, що все, чого прошу в його ханської милості, роблю без підступності і зради. Коли ж кажу неправду, то допусти, боже, щоб ця шабля відділила мою голову від тіла.

— Тяжка клятва, — мовив хан, — але закликаєш ти в свідки свого бога. Залиш мені своїх достойних аманатів153, гетьмане.

— Хане, одного мого сина замордував бузувір Чаплинський. Другого залишаю тобі заложником, — хрипко вимовив Хмельницький, і біль зсудомив його обличчя.

Іслам-Гірей вдоволено хитнув головою і на знак згоди плеснув долонею по стегнах.

— Сказав пророк, хай благословить його аллах; дружба з мудрим — це користь вірі. Що ж, Іхмеліскі, я згоден на спілку з тобою. Та до війни я ще не готовий. Але дозволяю свому перекопському беєві йти тобі на допомогу з ногаями.

Хан показав рукою на сановників, що стояли збоку, Хмельницький приглянувся до них і аж тепер упізнав обличчя Тугай-бея. Очі в гетьмана просвітліли, він вклонився ханові і його достойникам.

Наступного дня козаки пили на радощах посеред майдану перед ханськими палацами. Був великдень, другого квітня.

Хмельницькому ж — не до великодня. Чорно зажурений сидів у кімнаті старого вірменина Аветик-оглу, і здавалось йому, що в нього відняли руки. Його сокіл — Тиміш — у ханському дворі, і життя сина залежить від першої битви з коронним гетьманом Потоцьким. А там — або перемога, і воля народові, і воля синові, або ж ще темніша ніч на Україні і кайдани галерного гребця на руках Тимоша.

Козаки святкували великдень. Виносили з крамниць вино, цідили глечиками, гомін і регіт вривалися у вікна ханських кімнат.

— Гяури святкують — свій байрам, — доповіли слуги ханові.

Іслам-Гірей велів викотити козакам три бочки вина і зарізати п'ятнадцять баранів на знак милості.

А тоді закурились вогнища, захмеліли голови козацькі і покотилася над чужою тісною землею широка, як дикі степи, могутня, як води на Дніпровських порогах, — пісня:

Ой що ж бо то та за чорний ворон,

Що над морем крякає,

Ой що ж бо то та й за бурлака,

Що всіх бурлак скликає!

І вдарилась пісня туманними дитячими спогадами і материнським болем і тільки що відчутою тугою в серце жінки, що стояла за мушарабіями на Соколиній башті.

— Хто ви, звідки ви тут узялись? — шептала Мальва-Соломія материнською мовою, притулившись чолом до самшитової решітки, не помічаючи єхидно підозріливих очей євнуха, що стояв за колоною внизу.

— Звідки ви тут узялись так пізно?!

Розділ сімнадцятий

Засвіт встали козаченьки

В похід з полуночі!.. Українська народна пісня

Сімсот річок і чотири — всі в Дніпр упали, а одна річка, сама невеличка, Дніпрові всю правду сказала... Та й повіяв вітер низовий на рямини кедрові, на вітрила персові і розніс славу про козацьку розправу та по всьому великому світу.

Ой що ж то за Хміль?

Шугала козацька пісня над бистрими ріками, над тихими морями і за тридев'ятими землями, та не про той хміль, що по тичині в'ється, а про славного Хмельницького, що над Жовтим Бродом з ляхами побився і до схід сонця, як ще не світало, вражою кров'ю умився!

Завмер на мить світ — а догулював він, задиханий і стомлений, тридцятилітній кривавий танець, чекаючи останнього акорду, — завмер у подиві й тривозі: хто сколихнув повітря незнаною визвольною музикою, звідки новий музика взявся?

Хмельницький? Який — Хмельницький?

Гей, а чи не знали його досі? То ж чия слава три роки тому прогриміла від Дюнкерка до Сарагоси, коли-то граф де Брежі154 склав кондиції з королем Владиславом про службу козацького полку у французького генерала Конде? Тоді старий дипломат сам подивляв хоробрість запорожців і воєнний талант Хмельницького, тепер же сполохав його самостійний похід козацтва в спілці з татарами на Польшу, і він запропонував французьку допомогу королеві.

Той самий Хмель! Подався габсбурзький дипломат Франц Лізоля до цісаря намовляти його, щоб узяв при цій нагоді Польшу під свій протекторат; вождь англійських індепендентів Олівер Кромвель привітав гетьмана України з перемогою над католиками; причаївся претендент на польський престол семигородський князь Юрій Ракочі; венеціанці потирали вдоволено руки: Польша муситиме вступити у війну з Туреччиною.

А Хмельницький, йдучи з-під Жовтих Вод на Корсунь з шарлатовими корогвами, послав гінця з листом до Олексія Михайловича: «Зичили бихмо собі самодержця — господаря такого своїй землі, яко ваша царська вельможність, православний християнський цар». І відповідь отримав через севського воєводу Леонтьєва, обнадіяв цар. Переможна пісня лунала над розбурханим світом, досягнувши кримської землі.

— Що ж то за Хміль? — загомоніли сеймени при ханському дворі, зашепталися купці на ясир-базарі, засичали єзуїти на Ермене-маале. Тільки Іслам-Гірей мовчав, ніби не відаючи того, що перекопський ор-бей Тугай крокує поруч із Хмельницьким по Україні з шістьма тисячами ногаїв.

Шістнадцятилітній аманат Тиміш Хмельниченко перебував у Чуфут-кале на правах знатного бранця, очікуючи листа від батька. Перемога чи знову невдача, полковницький бунчук чи кайдани галерного гребця? Юному лицареві, що виріс у сідлі, вмів стріляти з рушниці з-під черева коня, а з лука — правою і лівою рукою, вузькою була караїмська фортеця, обступлена з усіх боків глибокими проваллями, вузькою була печера, в якій мусив мешкати, непривітними й чужими здавались понурі караїми, що жили, наче кроти, в кам'яних норах і насторожено придивлялись до нового поселенця.

Від батька вістка не приходила. Одного квітневого ранку незвичний гамір почувся біля входу в підземелля, до гетьманича долинуло настирливе «Темиш, Темиш!», мешканці печерного міста чогось домагалися у вартових, і в їхніх викриках вчувалася погроза. Тиміш підійшов до виходу, вартовий сеймен затримав його і наказав не виходити. Тільки ввечері, коли караїми спали, вартові покликали Тимоша і, тихо крадучись, провели його через східну браму фортеці. Ханський заложник опинився вночі у знайомому будинку старого вірменина Аветик-оглу, в якого недавно зупинявся Хмельницький.

Господар розповів Тимошеві новину, яка вже встигла облетіти світ: батько переміг під Жовтими Водами. А міг був і не дізнатися. Звитяга козацького війська мало що не освятилася кров'ю гетьманського сина. Реєстрові козаки, з якими вийшов проти Хмельницького молодий Потоцький, перейшли на бік гетьмана, скаравши на смерть старшин-зрадників Івана Барабаша та Ілляша Караїмовича. Вістка про вбивство потомственого караїма — переяславського полковника Ілляша — дійшла до Чуфут-кале, і караїми зажадали крові за кров.

У перший день свого перебування на Ермене-маале Тиміш побачив, що і тут нема для нього безпеченства. Польські єзуїти в чорних сутанах снували по вулицях, вечорами зупинялися перед вікнами Тимошевої світлиці, викрикуючи прокльони, вранці Аветик-оглу побачив на огорожі намальовані квачами чорні хрести. Старий порадив Тимошеві, щоб він просив у хана притулку за огорожею його палацу. Але відповіді від хана гетьманич не отримав.

Врешті надійшов лист від батька. «Дорогий мій сину, — писав гетьман, — милістю божою зацне військо Запорозьке розбило лядських окрутників, та анахтемський аспид ще не вбитий — війна тільки починається. Попроси хана, щоб зволив прийняти тебе в своїх покоях, і скажи йому, що здобич, яку отримали татари під Жовтими Водами, нічого не значить перед тією, яку вони матимуть, якщо борзо прийдуть з великим військом. Дотепер ми мали справу зі слугами, віднині валкуватимемо з панами — розкішними і багатими».