Мальви - Іваничук Роман - Страница 36

— Ахмет добрий, Ахмет не мстивий. Але Ахмет і не залізний. А тому на друге літо шукай інших чабанів і не приходь сюди більше!

З шатра вийшла німа Фатіма, вона дивилася на брата і розуміла його біль. Очі її сповнилися зла й ненависті, вона завила, підбігла до Марії і показала на степ, а в горлі булькотіли невисловлені прокльони.

Сахнулася Марія і зрозуміла, що чужа вона тут, що не можна їй залишатися далі в Юсуфовому коші — за братову кривду Фатіма жорстоко помститься. Тож певно мовчала всі ці роки тільки тому, що бачила його любов...

Вибралися у Мангуш на другий день. Крізь гіркоту і образу, заподіяну Фатімою, пробивалася в матері радість, що так усе закінчилось. Славний він хлопець, Ахмет, але ж не потурначитись до кінця дочці полковника Самійла. Та й грошей уже, здається, вистачить. Може, восени... Аби лиш хан не відмовив. А тут ще втішна чутка донеслась до неї: казав Юсуф, коли зароблене брала, що чув він від ашугів, буцімто козацький сердар Хмель-ага з двома полками козаків розбив іспанців у Франції. Кажуть, сам французький король його запросив. Хмель-ага... Та це ж Хмельницький, генеральний писар реєстрового війська. Той самий Богдан, що гостював колись у Самійла. Господи, невже воскресає козацтво?..

Дома розповіла про це Стратонові і ще раз просила вірного друга:

— Ти ж чуєш, підводять голови козаки, десь брязкає козацька зброя... Кет-худу можна підкупити, він і на тебе присвідчить, що ти мусульманин, їдь із нами. Продай хату і за ті гроші...

— Військо, що наймитує, то не оборона народу, Маріє, — відповів Стратон, махнувши безнадійно рукою. — Чужу правду, чужі скарби захищає за плату. То вже чужинецькі слуги, а не характерники запорозькі. Користі гречкосіям від них мало...

— Але звідки ти можеш знати, що те військо не покине найми і не піднесе ще раз шабель за свій люд?

— Два полки — за люд? Бридня. За народ, на якого з усіх боків насіли сотні полків ворожих? Заворушаться, і — розітруть їх. Минулася козацька слава, Маріє. І не повернеться більше. Та ти подумай тільки: ляхи, турки, литва, татари... Не дадуть воскреснути. А ще тепер, коли такий хан іде на престол...

— Не чула про нового хана, — роздратовано перебила Стратона Марія і замовкла: на порозі стояла Мальва, вона водила то на Стратона, то на Марію збудженим гарячковим поглядом.

— Який хан? — спитала, ступивши крок до кімнати. — Який хан?

Стратон поблажливо глянув на Мальву, яке, мовляв, ще і їй до цього діло, і продовжував:

— Султан настановив Іслам-Гірея. Нині, кажуть, в'їжджати має в Бахчисарай. О, то не Бегадир і не Мухаммед. В цього тверда рука. В полоні польському нагострив розум, під Азовом — меч. А все на неї, на ту Україну, гай, гай...

— Він не буде воювати Україну! — скрикнула Мальва, і сторопіли старі.

Марія кинулась до дочки, що це з нею: горять шаленою радістю очі і таке дивне говорить, наче марить.

— Стратоне, ой Стратоне, щось пороблено дитині!

Стратон дотулився долонею до Мальвиного чола, вона відвела його руку і повторила спокійно:

— Іслам-Прей не буде воювати Україну.

Ще мить стояла непорушне, потім метнулася і вибігла з хати. Не чула, як кликала мама.

...У вузьких бахчисарайських вулицях стовпилося народу — ніде голці впасти. Ашлама-дере і Маріям-дере забиті натовпом, хлопчаки повилізали на дахи, до палацу і близько не підпускають озброєні сеймени. Хан в'їжджатиме з заходу від Ексі-юрту. Побігла Мальва назад, у Салачик, зіп'ялась крутими стежками попри циганські хатки на плато і помчала туди, де менше народу. Спустилися вниз біля невольничого базару, стала край самої дороги, і вже ніяка сила не могла її виштовхнути звідси.

— Їдуть, їдуть! — прокотилося довгою вулицею, і впало серце в Мальви на саме дно грудей і там завмерло. З-за повороту виїхав загін кінних воїнів, закованих у лати, а слідом два вершники у дорогих шатах.

— Слава Іслам-Гіреєві! Слава Сеферу Газі! — закричала юрба, тільки Мальва мовчала і широко розплющеними очима дивилася на тих, кому віддавали хвалу. Один — старий рідкобородий дід із поморщеним байдужим обличчям і заплющеними очима — зрідка розклеплював повіки і презирливо глипав на народ, другий... Хіба це він? Ні, не він... Зовсім незнайома людина сиділа у різьбленому дерев'яному сідлі, одягнута в голубий кафтан, в соболиній шапці з двома султанами.

Почет наближався, і вже тоді, коли ось-ось мав пройти біля Мальви, хан повернув голову, вийняв із-за вишитого золотом гашника133 жменю монет і гордо кинув людям. Тоді впізнала: це був той самий лицар, якому вона колись напророкувала ханство, тільки набагато старший, недоступний, суворий. Мальві здалося, що він зупинив на ній погляд, вона подалася вперед, та її відтіснили комонні сеймени, людські спини закрили перед нею процесію.

Довго не стихав гомін у столиці, ховалося сонце за ротонди Ексі-юрту, верталася Мальва до Мангуша. З опущеною головою, поникла, зів'яла. Мрії, що плекалися й росли роками, що набиралися райдужних кольорів, раптом зблідли, знебарвніли, стали такими бідними, як ця мідна монета, що потрапила в долоню Мальви з рук щедрого хана. Стискала її в кулаці, поглядала на неї і тихо опустила у вапнянисту пилюку.

Вдома чекали її сплакана мати і похмурий Стратон.

— Де ти була? — спитали разом.

— Там... хана зустрічали...

— Ти бачила його?

— Так, — сказала тихо і безутішно заплакала.

Марія вклала Мальву в постіль, голова її горіла: не інакше — хтось урік дитину. Прикладала до її чола холодний рушник, бідкалася. Стратон довго сидів мовчки, не міг угадати, що за причина Мальвиної недуги, та певен був — не від уроків. Увечері промовив:

— Ось що, Маріє... Якщо ти вже твердо вирішила вертатися на Україну, то не відкладай. Біда біду знайде, поки сонце зайде... Іди до хана. Новий цар на початку свого владарювання завжди щедріший, ніж тоді, коли оговтається. А мало в тебе грошей — додам.

«З ким ти будеш, Ісламе?» — запитували пронизливі вузькі очі Сефера Газі молодого хана, який увійшов у зал дивану.

Іслам-Гірей спинився напроти високого крісла, оббитого оранжевим сукном, із вишитим золотим півмісяцем на спинці, і чекав ритуалу коронування. До хана підійшли чотири беї, кожний тримався за ріг широкого пухкого войлока. Зверхньо і поблажливо, мов на дорослого сина, поглядав на Іслам-Гірея найбагатший у Криму ширінський бей Алтан, некоронований хан улусу. Запобігливими очима пасли нового хана яшлавський і баринський беї. Холодний, гордовитий, ніби зовсім байдужий до всього цього, що тут відбувається, стояв володар Перекопу ногаєць Тутай-бей з Мансурових. Навіть поглядом не нагадав Іслам-Гіреєві, що це він передав через свого салердара Мемета юк грошей для Сефера Газі.

Іслам-Гірей поволі і проникливе придивлявся до облич своїх вимогливих радників, зупинив погляд на Тугаєві, і просвітліли ханські очі. Ні, не для підкупу тратив золото перекопський бей. Цього воїна — саме воїна, а не бея, — він знає ще з того часу, коли командував відбудовою Ор-капу. Подумав у цю мить Іслам: якщо йому колись стане необхідно рахуватися з цими чотирма наріжними стовпами ханства, то він шукатиме дружби не з підступним Ширіном, не з боягузливим Барином, не з убогим Яшлавом, а з Тугай-беєм, з Мансурових, який вродився у сідлі, а не на м'яких перських килимах.

Хан ступив на войлок, беї піднесли його, взявшись за чотири ріжки, і винесли на оббите шовком крісло, вигукуючи:

— Коп! Іаша134!

Мовчки дивилися на церемонію ханські зброєносці-сеймени і їхній ватажок Сефер- Газі, що стояли за троном.

Беї чекали поклону хана.

Напружились мускули на Ісламовому обличчі, ще дужче випнулися вилиці і виголена борода. Він не підвівся для поклону, оперся головою на спинку трону і простягнув назад руку до Сефера Газі. Той підійшов, маєстатичним жестом подав ханові сувій паперу, Іслам розгорнув його і повільно — слово за словом — прочитав перший свій ярлик:

— «Великого улусу правого і лівого крила благородним беям, муфтіям, кадіям і шейхам повідомляю цим ярликом: од нині я великої орди, великої монархії, столиці кримської, незліченних ногаїв, гірських черкесів — великий цезар.