Приватне життя феномена - Гуцало Євген Пилипович - Страница 96

Багато легенд складено про лебедину любов та лебедину вірність, а про любов лебедя до земної жінки майже немає. Ми також не станемо складати такої легенди, бо не хочемо вірити в достовірність яблунівських пліток, поговорів, обмовлянь. А тільки скажемо, що з поверненням Хоми з-за океану лебідь став сам на себе не схожий. Сипне хазяйка пшениці чи гороху, а лебідь не їсть, лиш дивиться зажуреними очима, сурмисто вигинаючи прекрасну шию. А коли побачить грибка маслючка в сінях чи на подвір’ї, то так уже високо витягує вгору дзьоба, наче сонце в небі хоче дзьобнути. І голосно шипить, наче погрожує.

—  Чого ти, лебедику, гніваєшся, що Хома повернувся? — допитувалась Мартоха.

Лебідь тупцяв лапами по землі й знову шипів.

—  Як побачить мене, то весь час шипить, наче свариться,—- сказав Хома.

Бував по світах, усякої дивини чоловік набачився. І автомобільну цивілізацію бачив, і медичне обслуговування собак за океаном, і свинарський комплекс, що виготовляє масові партії забійного гарматного м’яса для найгарячіших точок планети. Навіть мало свою смерть не побачив у тому «кадилаку», в який підкладено міну. А виявляється, що найдивовижніша дивовижа чекала на Хому не десь у так званому вільному світі, а вдома!

—  Люди всяке плещуть про тебе й про лебедя,— мовив Хома,— та я не вірю їм.

—  Ще б пак! Під замком стільки висидіти!

—  Але якийсь і справді він чудний, цей лебідь. Либонь, не байдужий до тебе, еге?

—  Не казав, не знаю,— зніяковіла Мартоха. їй, звісно, солодко лоскотало пиху, що сподобалась лебедеві, бо жінка завжди дорожить чужою увагою — і чоловічою, і лебединою.

—  Ой, Мартохо, чи не хитруєш ти? Але ж і хитрого лиса можна зловити!

—  Я не отой циган, що сонцем крутить.

А що лебідь не переставав гороїжитись проти Хоми, все покрикував, усе крила сердито попускав донизу, все гнівно шию витягував догори, то грибок маслючок мусив сказати:

—  Де це видано, щоб мене та з мого двору виживали? Поки вештався по тій Америці, в хаті інший хазяїн появився.

—  Не май зла в серці до лебедя, Хомо. Звикне до тебе, помиритесь.

—  Яз лебедем не сварився, то й не збираюсь миритись. Ти диви, який скажений!

—  Лебідь не скажений,— заперечила Мартоха.— Він такий ніжний, як плавлений віск!

—  Як плавлений віск? — похмуро перепитав грибок маслючок.

—  Еге, як плавлений віск,— повторила Мартоха, не вловлюючи грози в голосі чоловіка.

—  Може, ти хочеш, щоб я з дому пішов?

—  А чого тобі з дому йти? — не втямила.

—  Тобі, Мартохо, хоч сова, аби з другого села?

—  Схаменися, цюцю босий, не толочи проса. Порівняв лебедя з совою!

—  Еге ж, неспроста Яблунівка язиками плеще. Значить, жінко, вибирай: або я, або лебідь!

Стояли на обійсті перед Мартохою — розгніваний Хома, аж золоті жуки йому з очей прискали, й розгніваний лебідь, у якого дикий клекіт виривався десь із глибини грудей. Жаль було Хоми, з яким стільки пережито й звідано горя та щастя. Жаль і лебедя, який утішив Мартошину душу в самотності. Обох жаль — і Хому, й лебедя!

—  Обох вас вибираю, Хомо,— сказала.

—  Або я, або лебідь,— уперся старший куди пошлють, наче отой лапоть, якого скільки не вари, а він усе догори.— Ні своє хазяйство, ні тебе не збираюсь ділити навіть із лебедем.

—  І скупий же ти, Хомо! В тебе копійка скаче, а карбованець плаче. Ти останньої сорочки не знімеш і не віддаси.

—  Я, Мартохо, чужого не хочу, а свого не попущу, бо коли чуже візьму жменькою, то чорт моє візьме міркою. А твій лебідь який? Вилікувала, доглянула, а він так оддячив? Не дороге йому своє латане, а закортілось чужого хапаного. Хай собі летить до Чорного моря, а не вештається по Яблунівці, поки йому яблунівські парубки не перебили крил і ніг.

Еге, неспроста, видать, село гомоніло про лебедя та про Мартоху! Мудрій та красивій птиці і пояс цнотливості не завада.

—  Або я, або лебідь,— утретє повторив грибок маслючок.— Якщо тобі цей лебідь дорогий, то я таки знайду дорогу до французької горлодерки. А перед тим ще й до сільради напишу.

—  Про що напишеш? — сполотніла жінка, почувши про французьку горлодерку і про сільраду.

—  Напишу, що до тебе лебідь у прийми пристав. А товаришеві Венеційському напишу, що лебідь живе без прописки. Та й безпаспортний він птах, його прописати не можна.

Замислилась Мартоха гірко. І Хому жаль, і лебедя шкода. Обоє стоять перед нею, переживають, обоє ревнують: кого вибере? Та, видно, ведмедя не налигаєш, правду кажуть... Хома буває злий, мов муха в спасівку, візьме й напише до сільради чи самому товаришеві Венеційському, а то, не роздумуючи, смиконе до французької горлодерки, аж смуга ляже. Одрізаного не приставить, отож десять раз одміряй — і ні разу не відріж.

—  Хомонько мій золотий! — щиро мовила жінка, падаючи чоловікові на груди.

Й коли білий гордий лебідь побачив, що Мартоха впала на груди грибка маслючка, обіймаючи його в нападі любові, то зашипів гнівно й голосно, в горлі йому заклекотіли ревнощі. Бо, звісно, хіба він міг не любити жінку, що врятувала, вилікувала й доглянула? Жінку, яку тепер обіймав чоловік — ну що з того, що законний? Хіба до законного не ревнують закохані чужі чоловіки і, як бачимо, навіть птиці?

Білий лебідь дрібно переступив ногами червоними, крила його розложисто гойднулись, і вже велика й красива птиця бігла по споришевому моріжку, вже й злетіла над городом у повітря. Так довго не літавши, лебідь уже, здавалося, міг і розучитись у гурті свійських гусей та качок, із якими зазнайомився на яблунівських ставах. Та не розучився, горе й сліпі ревнощі повернули йому майстерність вільного польоту.

Лебідь, кружляючи, злітав усе вище й вище, аж поки піднявся мало не до фіалкової хмари, що завмерла над хатою грибка маслючка.

—  А що, коли зараз кинеться сторчголов донизу? — злякано сказала Мартоха.—- Коли лебідь губить лебідку, то вбиває сам себе... Ти, Хомо, як отой скупий, що збирає, а чорт калитку шиє.

Лебідь літав високо над Яблунівкою, черкаючи крильми фіалкову хмару. Грибок маслючок ізблід.

—  Ти, лебедю,— прошепотів,— на чужий коровай очей не роззявляй.

—  Ой, лебедику мій, лебедику! — заломлювала руки Мартоха до неба.

—  Чує кіт у глечику молоко солодке, та морда коротка,— шепотів Хома.

Та лебідь не кинувся заради Мартохи сторчголов на землю, не загинув на її подвір’ї, щоб серце в жінки облилось кров’ю від жалю й співчуття, щоб душа її здригнулась від саможертовності такої великої любові. Може, там, у небі, у вільному прекрасному польоті згадалась білому гордому лебедеві його вірна подруга лебідка, що чекає не дочекається, може, згадався йому виводок малих лебеденят, які також не діждуться батька? Хто відає! А тільки втямив, либонь, птах, що має співати свою лебедину пісню не для земної жінки, що має назавжди викинути її образ зі свого лебединого серця. Він прощально курликнув. Те курликання Мартоха вловила не так вухами, як єством чутливим. Курликнувши, лебідь полинув над Яблунівкою в синю далечінь, усе віддаляючись і віддаляючись, аж поки зовсім зник, розтанув... Може, полинув у плавні Дунаю, може, в гирло Дніпра чи пониззя Дністра, де водяться такі самі прекрасні птахи, від яких він відбився через випадкове каліцтво.

—  Лебедику мій, лебедику! — не приховувала свого горя Мартоха.

—  Так, як вода умила,— бубонів грибок маслючок, радий, що переміг у цьому поєдинку з лебедем,— Був там, де тепер нема, шукай вітра на облозі.

—  Усе тінь минуща, одна річ живуща,— журилась Мартоха.

—  Були і в кози роги, та стерлись,— бубонів Хома.

Хай одне радіє, а друге журиться, хай. Та ми знаємо,

що завжди Мартосі пам’ятатиметься лебідь, завжди мари- тиметься лебедине піднебесне курликання, завжди здаватиметься, що немає в світі чистішої й святішої любові над чисту й святу любов лебедину!

РОЗДІЛ ШІСТДЕСЯТ ШОСТИЙ,

у якому розгадуються всі таємниці, котрі досі ховалися за сімома замками, а також розказано про останню зустріч із основоположником естетики рухомого мистецтва