Приватне життя феномена - Гуцало Євген Пилипович - Страница 13

І я походив слоном так, як велів священний обов’язок. Порятунку не було — вже наступним ходом тури по вертикалі я мав оголосити мат у партії, що тривала хвилин, може, двадцять, хоч мені ці двадцять хвилин здавались вічністю.

На переніссі в німецького офіцера бісеринки поту обернулись на краплину, яка, зоставляючи фосфоричний слід, поволі наближалась до горбинки. Ніздрі роздимались і опадали, наче крильцята метелика, що ніяк не зважиться на політ. Не такий уже він був профан у шахах, щоб не втямити неминучість своєї поразки.

Крижані очі хлюпнули холодом вічної мерзлоти. Це були очі ката і вбивці, мародера й гвалтівника. Це були очі надлюдини, народженої фашизмом і вихованої антикомуністичною істерією. Тонкі брови, схожі на вусики протипіхотної міни, затремтіли. Я не відводив погляду. Боковим зором помітив, що права рука його в лікті зігнулась,— і вже наступної миті сліпа цівка «вальтера» погрозливо блимнула перед моїм обличчям.

Хотілось крикнути: «Стріляй, гаде!» Проте вуста не розмикались, наче замуровані.

Погляди наші схрестились, як мечі, і в цьому поєдинку перемога була на моєму боці, бо фашист скліпнув і, поклавши зброю до бокової кишені зеленого френча, обома руками став згортати фігури до шахівниці. Згорнувши й замкнувши шахівницю, випростався над столом, сягнувши високим форменим кашкетом до низької дощатої стелі, обмальованої квітами.

й нарешті обізвався.

— Тобі повезло, чоловіче,— сказав чистою українською мовою, бездоганно вимовляючи слова. Й повторив багатозначно:—Тобі поталанило сьогодні так, як може поталанити тільки раз у житті.

По-солдатському карбуючи крок, гітлерівський офіцер подався до дверей. Спина в нього була пряма, як ствол зенітки. В порозі нагнувся, щоб не вдаритись, і зник у темряві сіней. Двері зостались напіводхилені.

Мене як поставило стовпом, так і тримало. Чому я не біг у сільраду, чому не бив тривогу, щоб скликати яблунівців — хай би ловили ворога, поки далеко не втік, поки не накоїв біди. Гаразд, що я вмію грати в шахи, а коли хтось інший зроду не тримав фігур у руках? Та його ж чекає нагла смерть від фашистської кулі!.. А коли не один цей офіцер, а кілька, а цілий загін раптом появився у колгоспі «Барвінок»?

Якась аномалія таки сталася з часом у Яблунівці. Спершу ординці, тоді козаки, тепер ось німець. Щоправда, репрезентуючи різні епохи, вони пристойно говорять по-українському, та хіба не могли навчитись!

Вийшовши надвір, сторожко прислухався, чи не почується стрілянина. Співали по садках солов’ї, наче стріляли з автоматів, і цій закоханій пташиній пальбі не бачилось кін- ця-краю. Над садками плив місяць, наче клапоть парашутного шовку. І я так гостро відчув красу життя, і так трепетно забилося серце, і так тривожно задзвеніла кров у скронях, що запраглось озватись голосом солов’я, затьохкати в їхньому хорі. Приверзлось, примарилось — не було ніякого фашиста, не грав я із загарбником у шахи, не було смертельної загрози моєму життю!

Наслухавшися солов’їного співу, надихавшись ароматом нічного повітря і намилувавшись місяцем, я поволеньки подався до хати, бо пора вкладатися спати. Опинившись серед намальованого по стінах і стелі фантастичного цвіту, я пройшов до столу, мимохіть глянув на підвіконня.

На підвіконні лежали забуті чорні лайкові рукавички.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ,

у якому розповідається про нові звичаї та обряди, а також, зокрема, висловлюються пропозиції про кумування з театром імені Івана Франка чи з кіностудією імені Олександра Довженка

Мене, як почесного гостя Яблунівки, запросили на засідання правління колгоспу «Барвінок». На засідання поприходили також учителі, деякі танцюристи і співаки з сільської художньої самодіяльності, бібліотекарка, завклубу. В залі стояв гамір, наче за вікном текла стрімка гірська річка. Сидячи збоку під стіною, я спрагло приглядався до Облич, намагаючись серед них упізнати оспівані Хомою Прищепою в романі «Позичений чоловік».

Які типи, яке багатство характерів, яка неповторність вдач! Видать, яблунівський чорнозем родить щедро не тільки буряки та картоплю, жито й пшеницю, мак і квасолю, а й отаку людську розмаїтість, яка зараз ось у Будинку культури цвіте усмішками, очима й щоками, яка морщить пряменькі й кирпаті носи, говорить губами повними, як рум’яні свинячі хвостики, або ж тоненькими, як павутинки

пгг о

бабиного літа, має косами пшеничного колоса, косами воронячого крила, косами зеленого моху, що росте на стріхах. Та ще ж яблунівський чорнозем густо вродив оцією мовою, що табуном вільних пташок літає у людському гурті, а ще він уродив сміх, що займається й гасне, що шумить і гуде.

Першим тоді виступив голова колгоспу Михайло Григорович Дим. Кільця кучерявого волосся так вились над чолом, над вухами й на потилиці, наче мав чоловік замість зачіски гніздо молоденьких гадючок, і цей величезний виводок не зоставався в спокої, ворушився, здригався, кіль- чився. На темному, як смалюх, обличчі ніжним цвітом білої березки проросли ясні очі й світились так, наче справді то світиться цвіт березки десь на городі між картоплі.

—  Товариші, як ми живемо? Рахуємо за принципом: на сто га землі. На сто га землі вирощено стільки-то центнерів пшениці чи жита. На сто га землі рахуємо просо і греч- КУ> буряки й кукурудзу. Навіть м’ясо й молоко переводимо на сто га земельних угідь. У корені, товариші, така лінія нашого життя правильна. Треба домагатись і знатних урожаїв, і вагомих здобутків. Тепер, товариші, ми вже не голодні. То раніше ситий голодного не розумів, то раніше, як хотіли їсти — пили воду, то раніше борщ такий у Яблунівці варили, що за туманом і дітей не видно!

—  Ха-ха-ха! — засміявся яблунівський люд із дотепної мови голови колгоспу.

Й полинули дотепи:

—  Може, вистачало на юшку, та бракувало на петрушку.

—  Було як трапиться: коли середа, а коли й п’ятниця.

—  У піст їли хрін, а у м’ясниці — кислиці.

—  Бувало, постишся і говієш, поки ніг підняти не зумієш.

—  А тепер товариші,— вів далі голова колгоспу Дим,— яблунівський колгоспник страждає не так від недоїдання, як від переїдання. Хіба немає в нас таких, що наїдаються, хоч під лавку їх коти. Як нападе на кого ненажер, то наче бездонною бочкою стає, а хіба наллєш бездонну бочку! Товариші, ми тут радились у правлінні, з якої б то причини дехто в нас любить мало вкусити, а більше ковтнути, чому в нас не переводяться мастаки добрати таку ложку, яка і в миску не влізе. Причина, мабуть, криється в низькій культурі. І в тому, що не дбаємо про нові звичаї, а тримаємося за старі. Старі звичаї — від старого життя, якого й сліду не зосталось, а нам треба створювати нові, гідні епохи. Ось ми збудували оцей Будинок культури, оцей палац. Який хор тут співає — доярки і свинарки, комбайнери й трактористи, інтелігенція, бухгалтерські працівники, школярі! Є драмгурток, є гурток декламаторів, шаховий гурток. Товариші, всі ви помітили, що фойє нашого Будинку культури поки що зачинене, доводиться ходити до зали та до бібліотеки через чорний хід. Це тому, що у фойє нині створюється панно трудової слави. На цьому панно буде зображено не абстрактні поля і абстрактних передовиків змагання, а яблунівські врожайні ниви і яблунівських знатних людей. Список кращих людей, що потраплять на панно, затверджувався на правлінні колгоспу, так що увічненими для потомків зостануться справді найкращі. Ті,, хто ділами доказує: праці не боюся, в праці я горджуся! А не ті, що в них діло сяк-так волочиться, та й покинути його дуже хочеться!

Михайло Григорович Дим, стоячи на сцені за трибуною, налив з графина в склянку, промочив горлянку.

—  Прийме душа і з ковша,— полинуло з залу, викликавши сміх.

—  Але, товариші, треба ставити перед собою нові завдання,— провадив голова колгоспу.— Рішуче поліпшувати і вдосконалювати наш побут, боротися з віджилими звичаями, впроваджувати прогресивні. Високий матеріальний добробут потребує, зобов'язує і надихає на високі духовні завоювання. Авжеж, ми боремося за те, щоб на сто га земельних угідь давали більші врожаї хліба, картоплі, буряків. Але ж треба ставити питання й так: що яблунівський колгоспник має сьогодні на сто га душі! А коли має не так багато, то слід домагатися більшого. Правильно я кажу, товариші?