Приватне життя феномена - Гуцало Євген Пилипович - Страница 11

Зажурився Хома, наче тепер його думки були вітром підбиті, а морозом підшиті... І голосом Карася з опери «Запорожець за Дунаєм» він заспівав:

—  Гей, Мартохо, годі буде, перестань-бо вже кричать!..— А далі вже розсудливо та статечно: —Може, й правду кажеш... Треба думати. Ой як треба думати, щоб нашого кожуха вовки не з’їли, бо воно хоч у ятері циганові з хороби добре, та в кожусі краще. Бо й справді, хто відає, куди любов здатна звести, мов сліпого під монастир!.. Але дуже діточок яблунівських жалко. Не доведи господь, щоб через моє темне гречкосійство вони собі поли краяли, а плечі латали, щоби к святу прибирались у нову лату... Але якби ж ти знала, Мартохо, як мені трудно відмовитись від своєї любові по телевізору. Ти хоч догадуєшся, хто такий телевізор? Чінгісхан! Та ні, дужчий від Чінгісхана, бо той усього світу не завоював, а телевізор уже підкорив. По телевізору не тільки любитимуться, а й дітей народжуватимуть! І поле оратимуть, і землю засіватимуть.

—  Цур тобі й пек, Хомо, схаменись!—зблідла, як полотно, рідна жінка.

—  А я, Мартохо, може попереду прогресу йду, зрозуміла? Бо хтось же повинен прокладати нові путі, правда?.. Той у Льодовитому океані, той у космосі, той на Місяці...

Вони бесідували тихіше й мирніше, ніж досі, бо, видко, Мартоху вже не так допікали ревнощі. А я не міг не захоплюватися силою духу Хоми Прищепи. Такі постаті, либонь, народжувались тільки в епоху європейського Ренесансу, в середні віки. І раптом — у Яблунівці та ще в наш час! Авжеж, свідомо чи несвідомо, але він тягнеться до рівних самому собі за дерзновенністю помислів і звершень, утверджуючи в цьому потязі свою особистість. А ще мені подумалось про те, що якби Хома Прищепа жив не в нашу прекрасну пору, а в давноминулі епохи, то в цих давноминулих епохах він міг би скласти гідну конкуренцію, скажімо, Петрарці — й де б той Петрарка був зі своїми сонетами, тепер би всі читали й захоплювалися сонетами Хоми Прищепи. Так само до снаги було йому виступити гідним суперником Леонардо да Вінчі,— тепер усі чарувалися б загадковою усмішкою Джоконди, але ж усмішка ця неминуче належала б пензлю Хоми Прищепи. Лишенько, а чим не фаворит у цариці Катерини Другої,— та він би всім фаворитам був фаворит, та цариця б ходила перед Хомою навшпиньках і, можливо, за його порадою не руйнувала б Запорозьку Січ! І хто відає, як би склалась історія, та вона склалась так, як склалась, бо не випало яблунівському колгоспнику жити разом із Григорієм Потьомкіним і графом Розумовським, не ввійшов із ними в могутню конфронтацію.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ,

де йдеться про шахову партію, зіграну з гітлерівцем

1 ак раніше, либонь, ходили боговірні до святих місць, як я ото поїхав до Яблунівки. Начебто й не Мекка, начебто й не Єрусалим сьогодні, на ранній зорі космічної ери, але хіба вгадаєш її завтрашню долю, хіба прозирнеш у майбутнє!

Посеред Яблунівки височів зведений на колгоспні кошти двоповерховий Будинок культури, про який згодом буде розказано докладніше й змістовніше. А зараз, либонь, наспіла пора оповісти про хатину для приїжджих, що біліла глиняними стінами неподалік од будівлі, яка швидше нагадувала міське вогнище культури, аніж сільське. Хатина для приїжджих стояла в яблуневому садочку, розквітлому й гомінкому від бджіл та солов’їв, і дивилась вікнами на чималий клапоть городу. Біля воріт стримів над колодязем дерев’яний журавель, до якого підвішено обкуту залізними обручами цеберку. На причілку цвіли півники й кз'щилось чимало зілля, яке вже скоро чи трохи пізніше мало розпуститися загадковими строкатими квітами, тішачи феєрією барв.

У відання сільради ця запала в землю хатина перейшла, розказують, після смерті баби-знахарки, в якої не виявилось ні родичів, ні спадкоємців. Начебто сюди наїжджав болящий люд із околиць близьких і далеких, а то діставалися з-під Вологди чи з Уралу, наслухавшись про чародійні замовляння і цілющі бабині трави та напої. Важко сказати, скільки в цих балачках правди, а скільки вигадки, проте в сінях, у комірці і в чистій хатчині стояв тривкий аромат сушених квіток, листя, коріння, нагадуючи про лісові нетрі й лугові роздолля, про тьмаву драглисту драговину й поля, по яких вигулюється чебрецевий вільний вітер. Та, либонь, не так цим ароматом, що не вигасав, і не так пучками сухого зілля, що збереглось на горищі на бантинах і на латах та кроквах, як зовсім іншими прикметами вражала глиняна хатина баби-знахарки.

Хтось та колись розмалював її так, що не можна було не дивуватись! Ото наче старій жінці мало було того буйно- цвіття, яке росло на подільській землі і яке вона потрохи зносила додому, то запраглось бачити його на стінах і стелі, на одвірках дверей і сволоках. Може, гадаєте, намальованими в хатині знову розцвітали ті, що мали лікарську силу, помагали від болячок і немочей? Скажімо, татарське зілля чи проскурняк, нечуй-вітер чи котячі лапки, барвінок хрещатий чи білокопитник? Зовсім ні. Все обмальовано фантастичними квітами, які в нашій природі й не водяться, а тільки можуть вільно квітнути в людській уяві, та й не кожній людській уяві сотворити таке багатство! Либонь, хатній квітник увібрав у себе щось таке потаємне, приховане з неосяжного квітника природи, що могло відкритись не так свідомості, як підсвідомості, а тому-то мальовані квіти справляли враження справжніх, уже передбачуваних бажаннями, уже приступних майбутнім відчуттям... Коли я вперше зайшов у хатчину, коли озирнувся зачудовано, то мимоволі здалось тоді, що маєш і сам тут почуватись квіткою, інакше не приживешся, інакше зостанешся чужорідним тілом.

Хата-квітник, хата-вишиванка, хата-луг... Химерні здогади й метафори спадали на гадку. Мабуть, баба-знахарка жила в своїй хаті не так, як живуть інші Яблунівці, а вона мовби надівала свою господу на себе. Так, як надівають сорочку чи кохтину. Квітчаста хата не тиснула бабу в пахвах, не була довга чи коротка, а якраз упору, не давила на горлі чи на грудях, а вільно облягала. Хата давала затишок, зогрівала і, можливо, складала спільно з бабою єдину живу істоту, яка в такому симбіозі й була варта чогось...

Відпочиваючи, я примостився горизнак на дерев’яному тапчані, застеленому барвистою веретою, і дивився в низьку стелю. Стеля також була розмальована квітами, в’юнилася стеблами, зеленіла вибагливим гнутим листям. Втупившись угору, я дивився так довго, що в якийсь мент стеля вже видалася склепінчастим небом, а квітки обернулись на зорі. Тільки ці зорі, світячись не крижаним мерехтінням, а теплою барвистістю червоних, жовтих, коричневих та блакитних пелюсток, складали якісь не відомі мені сузір’я, гуртувались у незнайомі галактичні світи, простирались поміж двох немащених дубових сволоків шляхом, що, можливо, нагадував Чумацький Шлях. Повіки склепились від утоми, але навіть через заплющені повіки мені бачилась картина дивна й несподівана. Мовби квіти, намальовані на стінах і на стелі, зненацька стали рухатись. Так у прозорому осінньому повітрі перелітають перші сніжинки, боязкі й тихі, звістуючи майбутню хурделицю. Та ось квітки за- пальніше затріпотіли пелюстками, хмаркою стали кружляти кругом, і ця хмара світилась усіма кольорами веселки, барвами казкової жар-птиці.

Враз квіткова хурделиця пропала, й коли я розплющив очі, то мальовані квіти, як і раніше, палахкотіли на стінах і на стелі. Крім того, на куценькому, побіленому вапном шнурі горіла електрична лампочка, яку я у напівсні ввімкнути не міг.

Відчуваючи холодок на спині, я різко звівся з дерев’яного тапчана.

В порозі, торкаючись гострим плечем одвірка, стояв гітлерівський офіцер.

У добре пригнаному кітелі зі свастикою на грудях і з дубовим листям у петлицях, у високих лакованих чоботях, над якими роздимались розтруби галіфе, цей німець-фа- шист, ледь насунувши на веснянкуватий лоб зеленого кашкета з високим околишем, не так дивився, як лляв світло погляду. А погляд світлих, мов акацієвий цвіт, очей скидався на свічення підпаленого спирту, який погойдується блідим вінчиком, погрожуючи смертельним опіком.