Позичений чоловік - Гуцало Євген Пилипович - Страница 81

—  Хе, Одарко, тобі тільки позич літаючу тарілку,— скрушно кручу головою,— то тоді не обберешся напастей. К приміру, спробуєш гайнути за кордон. А на кордоні тебе й затримають! Конфлікт! Протокол складуть, спитають, чия літаюча тарілка. А сліди приведуть прямісінько в Яблунівку до Хоми Прищепи. То чи хочу я стояти перед міжнародним трибуналом? Ні, не хочу, Одарко, з мене годі й виїзного товариського суду на твоєму обійсті, коли ти, дяка долі, вп’яла мене ланцюгом, а я після того візьми й перевиховайся. Е-е, не збивай з пантелику, не хочу крутити, щоб не перекрутити.

—  Значить, забули воли, як телятами були?

—  Забули! Всяк розумний по-своєму:      один      спершу,

а другий потім.

—  Правду кажуть: не сподівайся за добро дяки.

—  За яке добро? За те, що, йдучи на базар, уп’яла на ланцюгу?

—  Авжеж, одна в тебе дяка, що за рибу, що за рака... Якби не позичила тебе в Мартохи за телицю, то, зізнайся, мав би таку славу по світі білому?

—  Не ця слава — так інша, тільки не може соловей без пісні, а Хома без слави.

- А не було б такої слави, то чи від людей дісталася б тобі літаюча тарілка? Отож, бодай ти не знав о собі та

0  білому дні, коли того знати не хочеш, що до твоєї літаючої тарілки і я рук доклала.

Ну, думаю, бодай таких балачок густо сіяно, а рідко сходило, а щоб такі балачки кури загребли, а щоб такі балачки понесло поза вітряками. І хутчій від Дармограїхи геть подався, бо вона з тих, що і ялову корову захочуть отелити, вона з тих мастаків, які зуміють у тебе забрати останнє з того, чого в тебе й на пучку ніколи не водилось!

Ну, гаразд, Одарка Дармограїха, покладаючись на мою чулість чи то дурість, хотіла просто позичити літаючу тарілку, навіть калим обіцяла. А чи всі такі серед нашого люду, що не потай, що й віддячити віддячать? Хіба мало таких, що люблять умочити руку в гречаную муку, що з-перед очей візьмуть,— і шапка на такому не горітиме! Отож, гадаю, слід остерігатись, щоб не поцупили моєї літаючої тарілки. Прийдуть опівночі, заберуть, а ти, Хомо, потім хоч лікті собі кусай, а більше такої літаючої тарілки не матимеш.

А може, міркую, не треба ждати, поки пройдисвіти вкрадуть, а віддати літаючу тарілку до свого колгоспу? Якщо вже Дармограїха зуміла б приспособити такий посуд для польотів у Мурманськ чи на Колиму, то колгосп теж дав би раду літаючій тарілці. Скажімо, гній вивозили б на тарілці— й розсипали па полях прямісінько з небес. Можна пристосувати під суперфосфат чи гербіциди. Можна було б

  І жом із цукрового заводу доставляти на літаючій тарілці. На літаючій тарілці навіть зручніше, бо дороги наші подільські баюристі, багнисті, машини то мотор садять, то вісь уривають. На літаючій тарілці можна було б в область гуртом гайнути на виставу за п’єсою Олекси Коломійця «Фараони» або ж подивитись п’єсу цього ж драматурга «Голубі олені» (недавно по радіо передавали, то моя рідна жінка Мартоха під радості плакала, як сльота). Е-е, що б ви там казали, та, маючи в своєму мотопарку літаючу тарілку, наша артіль «Барвінок» за всіма показниками дуже відірвалася б од інших артілей району. Шкода, що, либонь, ке можна літаючою тарілкою ні землю орати, ні сіяти, ні молотити, бо це не сільськогосподарський агрегат, але з часом наші умільці-раціоналізатори й тут вийшли б сухими з води, ніг не замочивши: так удосконалили б літаючу тарілку, що вона перелоги орала б, кукурудзу сіяла б, цукрові буряки збирала б, сікла б силос, дерла б дерть, готувала б сінаж, а також рубала б січку з ячмінної соломи! Бо нема в природі такого агрегату, якого не можна було б хистом наших умільців змінити до невпізнанності. Авжеж, літаюча тарілка з часом і худобу в колгоспі доїла б, і свиням товчу запарювала б, і, може, навіть самогон навчилася пити склянками-гранчаками, загризаючи солоними огірками, бо від літаючих тарілок усього можна ждати!

Але... віддаси у колгосп, гаразд, там літаюча тарілка працюватиме вірою-правдою, не просячи ні пального, ні платні, ані премій, ані дипломів, ані медалей, та добре, коли все в ній виготовлено на совість, а коли не на совість, а коли так, як ото дехто подекуди подеколи у нас іще робить? Тобто не на совість, а супроти совісті? Бо хто відає, чого можна чекати від позаземних цивілізацій! Так, так, земні цивілізації вже вивчили, знаємо, почім хунт лиха, а позаземні? Може, в них теж та тарілка на чесному слові тримається? Ну, розсиплеться, де потім запчастини шукати? В «Сільгосптехніці» удень із вогнем не вициганиш, а коли дістанешся до позаземної цивілізації по деталі — й там так само?! Е-е, скажу я вам, хай краще літаюча тарілка в моїй приватній власності зостається, ніж у колгосп її віддавати...

Скоро турботи мої про літаючу тарілку полетіли, мабуть, іще далі, ніж є позаземні цивілізації. Бо на тваринницькому комплексі нашої яблунівської ферми стали назрівати переміни. Переміни, може, для самого тваринницького комплексу й благодатні, але вони завдавали приголомшливого удару по наших із Мартохою мріях, що мені в голову запала навіть чорна думка: таки не варто було рятувати Яблунівку від потопу, раз таке на фермі коїться!

Якось повертаюся з роботи додому й застаю зарюмсану Мартоху в такому жалобному одязі, наче вона з похорону повернулась або на похорон зібралась.

— Якому небіжчикові ти останню шану віддавала?

—  Ой Хомо, краще б не зізнаватися.

—  А як не зізнаєшся, Мартохо, то хіба небіжчикові од того полегшає? Як мертвому припарка...

Витерла сльози рукавом, зітхнула, наче з порхавки дух випустила, й каже:

—  На фермі крутишся, мав би знати найпершим... Правда, що дідові Гапличкові вже скоро урветься робота на фермі, спровадять старого не пенсію?

—  Не чув такого. Дід Гапличок сказав би. Ниньки бачились — він нічичирк.

—  Либонь, і сам не здогадується про горе.

І сльози в три ручаї зацебеніли з Мартошиних очей.

—  За ким так побиваєшся? Говори! Може, зарадити ще не пізно,,якось порятуватись?

—  Ой, не зарятуєшся проти прогресу, хай йому грець! Такий гаспид, що не зарадиш! Прогрес прикандичить нашого Імперіалізма, дасть йому жаба цицьки.

—  Точно, прогрес скрутить роги міжнародному імперіалізмові, такий невмолимий хід історії.

—  Хай западеться той міжнародний імперіалізм, але мені ж бо шкода нашого колгоспного!

—  Колгоспного? Себто бугая Імперіалізма? Так би й казала! Але чому це прогрес почне крутити роги колгоспним бугаям?

—  Він і справді не чув, бо тільки вчора народився! Хомо, розплющся! Хомо, вуха настав! Кожен цуцик у Яблунівці знає те, чого ти не знаєш, і гавкає з досади!

—  Од цуциків, Мартохо, відстав, а до прогресу не пристав.

—  Отож-бо й видно... Баби яблунівські що кажуть? Кажуть, начебто ліквідують бугаїв.

—  На м’ясопоставки, на шкуродерню, чи як? А поголів’я худоби хто примножуватиме, коли бугаїв не стане?

—  Баби яблунівські кажуть, що колгосп обійдеться без бугаїв.

—  Ну, то діва Марія, подейкують, од святого духа в тяж увійшла. Але щоб корова?.. Та ще така велика череда? Де той дух набереться стільки духу?

—  Яблунівські баби кажуть, що сім’я привозитимуть із району чи з області в пробірках.

—  Значить, без духа обійдеться?

—  Авжеж, без духа. Привозитимуть у пробірках і вже якось там задовольнятимуть худобу.

—  Ха-ха-ха! Пробірками задовольнятимуть, велика втіха для худоби! Та що худоба, якби колгоспові нашому «Барвінку» було добре. Либонь, великі вчені, Мартохо, придумали, от би їх самих та їхніх жінок на пробірки перевести! Але ще не такий прогрес худоба переживала, то, може, якось і до цього звикне... Тільки ніяк оце втямки не візьму, чого ти плачеш? За дідом Гапличком? Пора на пенсію старому. За бугаєм Імперіалізмом? Так Імперіалізм уже відтоптав ряст на цій землі, пора й честь знати.

—  Ой Хомонько-лебедику, та я над долею нашої телиці плачу і ридаю. Ти ж так через неї настраждався в Дармограїха Пам’ятаєш, як мріяли колись удвох на налигачі повести нашу телицю до бугая? А чи забулось?