Позичений чоловік - Гуцало Євген Пилипович - Страница 76

Вже через день, коли ввечері я повернувся з колгоспної ферми додому, моя рідна жінка Мартоха нагадувала темну осінню хмару, що неспогадано опинилась у нашій людській оселі, вбралась у жінчине вбрання та озулась у її взуття, й тепер похмуро сновигає з кутка в куток, і ще й озивається похмурим жінчиним голосом.

—  Хомо, не всю правду розказав мені...

— Невже тобі здалось, що продав пса за лиса?

—  Може, й не продав пса за лиса, але ж гнешся і жмешся, як кургузий дідько!

—  Мартохо, та ніколи ж я не був простим, як свиня, і лукавим, як гадюка. Я не той, що вкусить — і меду дасть.

—  Не той, суща правда. Жалієш мене, суща правда... Але жалів яструб курку, доки всю обскуб!.. Спасибі за чуйність і сердечність, що не зізнався за сіамського кота!

Так, про сіамського кота я й справді не розказував, бо навіщо засмучувати жінку — чи в пору офіційної частини нашої зустрічі, яка пройшла в теплій, невимушеній обстановці, а чи в пору неофіційної частини, яка вже триває не перший день і проходить поки що навіть у невимушеніший і теплішій обстановці.

—  Може,— кажу обережно,— то різдв’яний сон вороної кобили?

—  Вороної кобили? Авжеж, язик має й ворона коняка, та не балака. А зараз у Яблунівці нема такої хати, щоб за того сіамського кота не балакали!

—  Гріх не йде в губу, та з губи. Й чого той сіамський кіт так дався людям взнаки?      »      '<

—  О, послухай Хому!.. Дався людям взнаки!... Тобі дався, а люди говорять. А ти знаєш, що слово вилетить горобцем, а вернеться волом... Кажуть, що ту звірюку Дармограїха купила не на мишей, а на тебе.

—  Повірила сорокам.

—  Сорокам? Добре, що інвалідом не повернувся додому. А якби інвалідом, га, я тебе питаю? Хто б тоді тобі за інвалідність платив? Колгосп? Соцзабез? Гаразд, навіть якби лікарі надавали тобі довідок усяких, завірених печатями круглими й трикутними, що ти інвалід, нікуди не судний, але яка з тих довідок користь? Хіба я з такою довідкою в ліжко спати лягла б?

—  А чом би й ні? — жартую, хоч самому не дуже й смішно.

—  Хомо,— збліднувши, мовила жінка,— глузуй, та знай міру! Бо в мене й волосся на голові дротом стає, коли про таке подумаю... Та чи довідка зігріє мене, обійме, до серця пригорне, щоб аж моє серце тьохнуло?

—  Тепер усякі довідки в пошані. Буває, за паперовою довідкою живої людини не бачать.

—  З довідкою лежачи, в тяж не ввійдеш!

—  А що то за людина, коли в неї ні однісінької довідки? — й далі глузую з Мартохи, доливаю масла в жар, щоб бушував пужар.— Іноді треба вміти справне зведення про надої молока в колгоспі скласти, хоч, може, худоба й не доїться.

—  О, якби ж то зі справних зведень можна було сметану збирати, сир віддушувати і вареники варити! Може, колись навчаться, та поки що не годні... А тільки, Хомо, знай... Знай, що в Яблунівці марно язиками не плескали б за Дармограїху. Того сіамського кота не на мишей брали, а на тебе. Щоб вернувся ти від неї додому інвалідом, утямив? Дяка долі, що здоровий, тьху-тьху-тьху! Але Яблунівка що каже? Яблунівка говорить, що ти скалічений, що тепер ти мені треба, як лисому гребінь, потрібен, як сироті трясця.

—  Ти ж бач, як не по коню, то по голоблях! Але я ж здоровий, Мартохо!

—  Я знаю, що здоровий, а Яблунівка те відає? Яблунівці те доведеш? Ти ж бо знаєш, які язики — не зав’яжеш, і на чужий роток не накинеш платок. Є один спосіб, Хомо...

Кажи, Мартохо, який саме спосіб, бо тут ідеться про мою честь, треба рятувати!

Але як почнеш тим способом рятувати свою честь — можеш і підірватись.

Мені честь дорога, та й на здоров’я не скаржусь.

—  А спосіб старий, давно перевірений. Тільки все одно не скажу...

—  Мартохо, адже моє мелеться, тому з совком бігаю. Скажи!

Моя рідна жінка як затялась! Уже й повечеряли, й спати повкладались, а Мартоха, хоч гавкай на неї, не виповідає секрету. Я вже і за шерстю, і проти шерсті, і так, і сяк, знов за рибу гроші, краплею води камінь довбаю, а вона — як на пень з’їхала. Аж перегодя здалась, коли лапнула рукою моє обличчя, що було мокре від сліз.

—  Хомо, ти й справді плачеш чи прикидаєшся?

—  Хіба не заплачеш, коли Яблунівка твою чоловічу гідність дьогтем поливає, а рідна жінка оборонити не хоче!

—  Гаразд, Хомо. Бачу, гостра була моя сокира, та на твій гострий сук наскочила. Що ж, хай твій чорт буде старший... Порятувати твою честь чоловічу дуже просто — слід погостювати в усіх молодиць і кожній зосібна доказати, що не такий страшний Дармограїшин сіамський кіт, як його малює поговір. Утямив? А докажеш — перестануть плескати язиками.

—  Що правда, то не гріх,— зітхнув полегшено, вивідавши таємницю.— Тільки... може, досить погостювати в од- нієї-другої молодиці, а вони б уже рознесли хорошу чутку про мене?

—  І думати перестань! —скинулась у ліжку Мартоха, як риба над водою.— Хіба не знаєш, які недовірливі? Поки не помацають, то віри не ймуть, і далі лепетні лепетатимуть, а дурні слухатимуть і колядуватимуть бісову коляду, наче зібралися сороки гуртом і колодязь у Яблунівці перевернули!

Сказала Мартоха — й заснула, а мені чомусь мулько в боки було, то чи дрімалось, чи кунялось. Так, про жінку мою не скажеш, що шию має з намистом, а голову зі свистом, що в неї не всі дома, бо Хома поїхав по курай у степ. Отож, чи не послухатись Мартохи, її розумної поради? Щоб не вийшло, начебто на словах фортеці беру, а на ділі боюся жаби...

А коли раптом наскочу на таку, якій дай того, чого нема, якій облупи та ще й у рот поклади, якій чобіт мулить ногу, а подушка мулить голову? Та така паливода й вертихвістка однаково знеславить твоє чоловіче завзяття перед усією Яблунівкою, знеславить, хоч ти перед нею вихором крутись, хоч їй у решеті принеси дзвонкової води!

Грець із нею, з Дармограїхою, грець із наймитом її віроломства сіамським котом! І хоч я не схилив хвіст під міст, як кажеться про боягузів, але й надмірне завзяття моє

може шию скрутити. Поплещуть язики — та й перестануть, я тих язиків так боюсь, як торішнього снігу. Життя широке, як степи, де гніздечком примостилась Яблунівка, і на цих безмежних степах життя всякої всячини може трапитись, то чи варто все так близько брати до серця!

XLIV. СИДИТЬ ПІВЕНЬ НА яворі, СПУСТИВ КРИЛА КРОВАВІІ

Дерево брунькує ранньої весни, викидає брость, вбивається у листячко; влітку, гойдаючи в своєму зеленому затишку пташиний спів, живе гарним і вільним життям, вирощуючи й доглядаючи свої плоди, щоб увосени облетіти листом і віддати ті плоди землі, людям, птахам, звірам. Квітка навесні зацвітає, являє всім красу пелюсток і барв, неповторність запахів та ароматів; улітку дозріває насіння квітки, щоб увосени вона зів’яла й відійшла в небуття, зоставивши по собі дозріле ядристе насіння,— своє безсмертя не тільки на наступний рік, а й на багато подальших років. А пташка? Хіба пташка, повернувшись із вирію на рідну землю або навіть не відлітаючи з рідної землі до вирію, навесні не зацвітає — так само, як дерево, як квітка,— дивовижним цвітом співу, хіба той шлюбний спів не кличе її мостити гніздечко, класти яйця, висиджувати пташенят, щоб у пташенятах знайти смисл свого буття на цій землі, своє безсмертя?

А людина? Хіба людина, належачи цьому світу і сонцю в цьому світі, не схожа на дерево, на квітку, на пташку? Хіба ранньої весни людина не прокидається так, як дерево, не розцвітає так, як квітка, не співає так, як пташка?

Ото хіба що осінь квітки відмінна від осені людського життя. Квітка на своєму віку зазнає однієї такої осені, а людина ой як багато, й кожна наступна осінь усе невідворотніше наближає людину до найбезнадійнішої і найсумнішої осені, до осені її життя, яку на схилі віку звідуєш не тільки в жовтні чи листопаді. Авжеж, не тільки в жовтні чи листопаді звідуєш, що холодний вітер віє по голих, пустельних просторах душі, коли в серці мрячить холодна мряка й очі заткані пеленою туману. А носиш цю осінь у собі на схилі віку й тоді, коли весняне сонечко висіває у теплу землю проліски й ряст, коли щебечуть солов’ї й