Позичений чоловік - Гуцало Євген Пилипович - Страница 67

—  Людоньки, але я ж його не дурно позичила, а за телицю, ви добре знаєте!

—  Ага,— підтакую,— за таку телицю іще одного Хому можна було б на додачу позичити...

—  Значить, обоє зізнаєтеся, що за телицю?

—  Авжеж, не дурно, бо хто б дурно позичався? Тільки дурень! — каже Мартоха.

—  Та Дармограїха така, що їй душа дешевша гроша,— мовив голова колгоспу,— а тут не пошкодувала телиці?

—  Людоньки, ви тільки послухайте! — образилась Мартоха, звертаючись до безмежного моря яблунівського люду.— Авжеж, про Дармограїху кажуть, що в неї і чорт ладану не дістане, що вона й каменя не дасть, аби голову провалити, але ж телицю не дурно віддала, а за Хому.  

—  А як Хома, то що?

—  Як то що? Може, мій Хома вартий не однієї телиці, а двох! А десяти!

—  Може, цілої колгоспної череди?

—  Череди не череди, а тільки вартий, і чого б це ми продешевити мали у вигідному ділі?

—  То, може, Мартохо, ви збираєтесь іще кому-небудь позичити свого чоловіка?

—  А чом би й ні? Чи ви думаєте, що ніхто більше не поласує? Знайдуться охочі!

—  За віщо мінятимеш? За свиню степової української породи?' За дійну козу? За мотоцикл із коляскою?

—  Як буде треба, то й за машину з причепом! І позичу, бо добрій людині чом не позичити? Я не з отих, що дають, а з рук не пускають, я не така скупа, що за мною і слід смердить, я щедра щедриця, ось хто я така!

—  Товариші! — мовив Михайло Григорович, напившись нахильці води з карафи.— Значить, ніхто не заперечує факту позички колгоспника артілі «Барвінок». Такий факт має місце. Хто бажає висловитися про цей факт?

Над обійстям, над верхами дерев, над головами людського натовпу снували сороки — одні прилітали, другі відлітали. І в кожної на хвості можна було помітити ту нову вістку з виїзного засідання товариського суду,— з цими вістями сороки квапились у білий світ, щоб по сусідніх селах, по всьому району знали, що чинять із Хомою Прищепою.

—  А що тут роздебендювати? — Буфетниця Настя випхнулась до столу.— От посудіть, якби я, в буфеті роблячи, та стала товар позичати, а не продавати за гроші! Вмить ОБХСС знайшло б розтрату — й загриміла б я в тюрягу в розквіті літ.

Слідом за буфетницею став до столу дід Гапличок, а що він говорив тихо й скрипливо, то сороки, знаючи про цей гандж, вихоплювали слова — неголосні, скрипливі, теплі — прямісінько з бублика дідового рота:

—  Кхе, кхе... Роблю в колгоспі біля Імперіалізма, себто при бугаєві. Звір, а не бугай, під ним худобина в ногах зламується, аж хребет тріщить. Значить, подумаймо, позичив я колгоспного бугая. Кому? Ну, не кому, а за що? Ну, за півлітру. Що виходить? Півлітру випив — і нема. А бугай у хазяйстві потрібен завжди, вдень і вночі, бо в нього діло таке, а також робота. Подумаймо, чи маю право позичати бугая?.. Я все сказав, спасибі.

Далі до столу пробився яблунівський лавочник Кандиба Петро і, привселюдно попивши води з карафи (вчора, либонь, переїв оселедців у чайній), сказав:

—  А якби я ось захотів зняти свої штани й добровільно віддати Федорові Горбатюкові, га? Чи останню сорочку віддати Ількові Дзюньці, га?

—  Що він говорить, мов клоччя жує? —тіпнуло Мартохою.— Він своє віддавати такий жвавий, як рак на греблі! Швидше ледачий свекор пелюшки випере, ніж він сорочку зніме для Дзюньки!

—  Та я хочу добре слово сказати про твого Хому!— отетерів лавочник.

—  Хому захищати не треба, він кругом чесний. Ха, який! Ми ждали, ждали твоєї помочі — та й жданики поїли!

Лавочник Петро Кандиба, допивши воду з карафи, бовтнув у натовп, мов лин у вершу. Сороки снували туди-сюди, розносячи найсвіжіші вісті з виїзного товариського суду. Деякі молодиці з великого жалю до мене схлипували й витирали сльози; якесь немовля ревно плакало, а мати зацитькувала й голосно казала, що віддасть дідові з торбою. Були такі, що сміялись. Дехто, прийшовши з наїдками та напоями, пригощався біля причілку хати. Золотим вітрильником у небі пливло сонце поміж островами білих хмар, повівало смутком опалого листя.

—  Може, дід Бенеря скаже слово? — озвався голова колгоспу до старого сторожа біля яблунівської лавки, якому за лежнею ніколи й посидіти.

—  Сказав би мудре слово, авжеж,— затупцявся той на місці, мов півень на курці.— Але... Хай принесуть карафу води, бо Кандиба Петро висуслив.

—  Чи не збираєтеся своє слово мудре та й розбавляти водою?

—  Інші, як виступають, воду п’ють, еге? А мені вже не можна? Я теж хочу води.

—  Резонно,— згодився Дим і віддав порожню карафу, щоб набрали води.— А тим часом слово надається директорові Яблунівської середньої школи товаришеві Кастальському.

—  Ви всі мої школярі,— сказав Діодор Дормидонтович.— Якщо не вчорашні, то сьогоднішні, якщо не сьогоднішні, то завтрашні. Хома Хомович — мій учень. У нього який зріст — така й сила, які літа — такий розум.

—  Говорить — наче пензлем фарби кладе,— розчулилась моя рідна жінка Мартоха.

—  Хому Хомовича, може, десь і по одежі стрічають, зате скрізь по уму випроводжають.

—  Ви, Діодоре Дормидонтовичу, ближче до діла,— попросив голова колгоспу, знімаючи з вилоги піджака червоненьке сонечко й пускаючи за вітром.— Чи не хочете ви сказати, що персональна яблунівська спекулянтка Одарка Дармограїха зустріла по одежі Хому Хомовича, а випроводжає по палаті великого ума? А чи не здається вам, шановний, що якби справді так проводжала, то він би зараз не сидів отут, уп’ятий на ланцюгу?

Натовп яблунівців, що досі мовчав, гримнув реготом.

Знаєте, якби ото вдарило кілька батарей на вузенькій ділянці фронту — й то ревисько гармат було б не таке лунке. Якби небо раптом розкололось і блакитними уламками впало на землю, трощачись і двигкотячи,— й то, либонь, не мало б такої сили. Бо яблунівський колгоспник уміє і любить сміятись, а коли його мобілізувати отаким чином докупи, а коли кожному з грудей вирветься веселий клекіт, а коли кожна горлянка загуде, мов ревучий літак у небі,— то цей колективний регіт, спільний буй-тур сміх має вселенську силу. Й від цієї сили перелякано позривались із дерев сороки та ворони, посипалось додолу всохле галуззя, поопадали з гілля пізні сорти яблук, які довго тримаються і в най дошкульніші морози. Колективний сміх яблунівців долинув до найближчого лісу на сільській околиці, й лісова гущавінь відповіла тисячократною луною, що смертельно загнаною птахою билась поміж землею і небом.

Зрештою, вляглась тиша, й Діодор Дормидонтович сказав:

—  Товариші, у тому, що сталось, є і моя велика вина.

Люд яблунівський і зовсім умовк, наче облизня ковтнув,

а Дим поспитав зачудовано:

—  Яка ж ваша вина, Діодоре Дормидонтовичу?

—  Ти ж бач,— прошепотіла моя жінка,— та Дармограїха така, що навіть чесну людину занапастила, що навіть директор школи мусив злигатися зі спекулянткою.

—  Бо вчив я в школі Хому Хомовича,— провинно казав змарнілий від горя Кастальський,— та не довчив до пуття. Школа багато винувата! Не буду перекладати відповідальності на плечі інших вчителів, а візьму на себе, адже я був і є директором, за все відповідаю сам. Отож, товариші, відповідаю й за Хому Хомовича, який зараз сидить на ланцюгу. Значить, школа щось прогледіла, значить, і я колись прогавив.

—  Коли прогавили? — здивувався Дим.— Ще до війни? Та чи можна було тоді вгадати, що сьогодні Прищепа сидітиме на ланцюгу в Дармограїхи?

—  Ми — вчителі, отже, повинні були передбачити!

—  Вже тоді мали бачити сьогоднішнього Хому Хомовича на ланцюгу?

—  Тільки так! Принциповість — насамперед! А тому, товариші, моє законне місце сьогодні поряд із Хомою Хомовичем, маєте й мене судити з усією суворістю й нещадністю, маєте мене покарати за всіма справедливими нормами нашої високої суспільної моралі!

—  Хто відає, може, й правду каже,— шепнула Мартоха,— бо вчений чоловік хіба марно став би плескати казна-що?

—  Діодоре Дормидонтовичу, отямтеся!—зблід голова колгоспу й так розгнівався, що, здавалось, тепер із того гніву сам собі три дні їсти не дасть.— І краще скажіть, яка муха вас укусила за вухо?